— Не треба! Прошу вас! — вигукнув Вадим, але це лише викликало приплив азарту в Зуба.
Посипалися удари з усіх боків. Настя качалася по землі та стогнала, не маючи сил навіть кричати, а Вадима ополченець схопив за волосся, притулив пістолет до голови і кричав: «Дивись, тварюка! Не відвертайся!» Зуб бив жінку хвилин п’ять-десять, але Вадимові вони здалися вічністю. Нарешті прибіг розчервонілий чоловік, подав пакет для сміття, пояснив, що іншого не знайшов.
— Що ти мені приніс?! Він не прозорий! Крізь нього не буде видно, як вона задихається! — заволав Зуб. — Ви знаєте, що я люблю дивитися, як жертва б’ється в агонії?!
— Так, але інших пакетів немає, — стенув плечима ополченець.
— Посадіть її сюди, — наказав Зуб, облизнувши губи.
Настю підняли попід руки та посадили на стілець. Вона витерла обличчя об плече, звичним рухом голови відкинула волосся, знала, що це вже точно кінець. Жінка не відчувала особливого болю — страх смерті був сильнішим за фізичний біль.
Спритним рухом чоловік накинув їй на голову пакет, міцно стягнув його на шиї. Кілька вдихів, і Настя почала задихатися. Їй забракло повітря і вона відкривала рота, як риба на суходолі, намагаючись зробити вдих, але не могла. У голові задзвеніло, запаморочилося, і все почало зникати в темряві. Чоловік послабив хватку, даючи повітрю потрапити до легень жінки. Вона закашлялася, розплющила очі та вдихнула на повні груди. Але пакет міцно затягнули на її шиї, і так повторювалося знову і знову. Настя ніби оглухла, її мучила страшенна задуха, жахливий стан, коли є розуміння, що ти живий, хочеш дихати, а не можеш. Провалюючись у небуття, щоразу думала, що це кінець, потім поверталася до життя лише на мить і розуміла, що наступне стискання може бути останнім.
Пакет зняли з її голови, і Настя, відкашлявшись, вільно вдихнула. Вона примружила очі від сонячного світла. Коли все навколо перестало хитатися і солоний піт вийшов з очей разом зі сльозами, вона побачила перед собою Вадима. Їй вдалося посміхнутися коханому куточками розбитих до крові губ.
— Підійди до неї, — наказав Зуб Вадимові.
Чоловік підійшов, і Настя всім тілом притислася до нього.
— Прощайтеся, — мовив Зуб.
Настя й Вадим подивилися на нього.
— Даю вам хвилину на прощання, — пояснив Зуб, поглянувши на наручний годинник. — Потім ми її розстріляємо.
— Краще мене! Відпустіть її! — попросив Вадим.
— Я знаю, що краще! — з неприхованим роздратуванням кинув Зуб.
— Моя люба, найкраща, моя кохана, — прошепотів Вадим. — Я хочу ще раз повторити, що я безмежно тебе кохаю. Я винен перед тобою, що взяв тебе в цю поїздку, і ніколи собі цього не пробачу.
— Ти ні в чому не винен… Така наша доля, від неї не втечеш. Я хочу, щоб ти знав, що я також тебе безмежно кохаю. Дуже шкодую, що ми втратили свій шанс тоді, коли були молодими. Одна помилка — і життя перетворюється на страждання. Я щодня намагалася жити без тебе, вийшла заміж, народила дітей, але вночі ти приходив до мене. Не можна саму себе обдурити. Ти — моя радість, моє щастя, моє кохання! Люблю тебе!
— І я тебе, моя кохана!
Їх уста зійшлися в палкому поцілунку. Він був із присмаком піску, крові, сліз, але такий солодкий і… прощальний.
— Досить! Ваш час вийшов! — Зуб тицьнув довгим кістлявим пальцем на годинник. — Її у машину! — наказав. — Ти її більше ніколи не побачиш!
— Прощавай, любий! — встигла крикнути Настя до того, як за нею зачинилися дверцята вантажівки.
Вадим зціпив зуби, закрив очі та застогнав від болю, який розривав його груди. Коли розплющив очі, машина розпливлася перед зором, ніби в тумані. Він хотів витерти зволожені очі й не зміг — руки міцно стискав хомут.
За сніданком двоюрідна сестра Богдани Стефанівни Ганна поцікавилася, чи має жінка намір залишитися жити на батьківщині.
— Поки що достеменно не можу сказати, — відповіла вона, — сама розумієш, що на Сході в мене залишився будинок, та й донька там живе. А чому ти спитала?
— Тут неподалік є село Розгірче. Ти там бувала?
— Так, чудова місцина! Принаймні такі в мене залишилися спогади про Розгірче.
— Там, попід горою, є будиночок. Господарі мешкають за кордоном, тож вирішили продати. Може б, ти подивилася? — спитала сестра, подаючи миску з варениками.
— Подивлюсь, — відповіла Богдана Стефанівна і додала: — Згодом.
— Якщо хочеш оглянути будинок зсередини, треба їхати негайно. Господарі приїхали ненадовго, не можна гаяти час, — пояснила сестра. — Мій чоловік готовий хоч зараз вигнати з гаража свого «Москвича», аби туди з’їздити. Подивишся, подумаєш, а потім визначишся.
Жінка погодилася. Хотілося знову побачити рідні Карпати зблизька, відчути їх силу, помилуватися красою, та й будиночок поблизу гір — її давня мрія.
Дорогою Богдана Стефанівна милувалася не лише краєвидами, а й охайними сільськими будинками. Мимоволі порівнювала вулицю свого села з тими, які пропливали за вікном автомобіля, і дивувалася. Не було жодного напіврозваленого старенького будинку, усі один в один, високі, світлі, здебільшого дво- та триповерхові, з колонами, високими ґанками, покриті металочерепицею різних кольорів, поштукатурені у світлі кольори. Навколо них — квіти, садки, низенькі парканчики, на подвір’ї не видно прибудови для непотребу, сараї для худоби також добротні, хоч живи там.
«Якби показати хоча б одне із таких сіл сусідці Валентині Петрівні, вона б не повірила, що тут мешкають звичайні сільські люди, — розмірковувала жінка. — Вона б сказала, що тут живуть олігархи. Скільки таких великих будинків у її селі? Жодного. У Сєвєродонецьку є такі, але ж не пересічних громадян, не звичайних працівників хімічних заводів і навіть не шахтарів, їх мають високопосадовці, які накрали кошти для таких замків, або підприємці, які спіймали хвилю в торгівлі. Шкода, що не можна привезти і показати всю цю красу тим, хто волав: „Донбас годує всю Україну!“»
— Про що задумалась? — спитала її Ганна.
— Звідки люди беруть кошти на зведення таких будинків?
— Хто де. Змалку дітей привчають до праці, заробляти гроші, — пояснила сестра. — Більшість їздять на заробітки за кордон. Люди покидають родини не на один рік, щоб збудувати будинок. А що робити? У нас уже давно зрозуміли, що нема на кого сподіватися, тільки на свої працьовиті руки. А у вас гірше живуть?
— Приїдеш до мене в гості — сама побачиш, — зітхнула Богдана Стефанівна, згадавши рідну вулицю.
Карпати наближалися. Вони сунули назустріч, зеленаві, величні й мовчазні. У Богдани Стефанівни затріпотіло від хвилювання серце. Якби могла, то обійняла б цих велетнів, пригорнула до себе. Десь там, на горі, величезна ялиця, а за її верхівку зачепилася самотня білявка-хмаринка, замріялася, замилувалася красою Карпат.
Приїхали в Розгірче і посунули вузенькими вуличками. І тут охайні будиночки, не величні замки, але й не такі, як у селі Богдани Стефанівни. Навколо осель — квіти, на подвір’ях не асфальт, не бетон, загиджений свійською птицею, а килим зеленої травички, навіть на вулицях чисто і прибрано, ніби село приготувалося до свята.
«Москвич» зупинився майже біля підніжжя гори.
— Приїхали! — сказала Ганна.
Богдана Стефанівна вийшла з автівки, і їй перехопило подих. На узвишші, перед горою, вона побачила… старий дуб зі своїх снів-видінь! Саме таким його малювала уява жінки. Самотній і величний вартовий гір. Щось у ньому було магічне й принадне! Жінка, не зводячи очей з дерева, поспішила до нього.
— Куди це вона? — спитав чоловік Ганну.
— Не заважай їй, — відповіла жінка.
— Приїхали ж будинок оглянути.