Повернутися дощем - Светлана Талан 29 стр.


— А що то за два великі камені?

— Ті, повз які ми йшли сюди? Напевно, то був центральний вхід до монастиря, така собі брама. Ще побудемо чи підемо вниз?

— Зараз підемо, — сказала Богдана Стефанівна. — Вона знову спробувала додзвонитися доньці, але зв’язку не було. Ходімо, я стомилася.

Ніч видалася довгою, ніч роздумів, щастя й тривоги одночасно. Жінка перебувала в стані збудження, бо лише простягни руку — і досягнеш мрії. Вона боялася заснути, аби все, що з нею відбулося, не виявилося вранці тільки прекрасним сном. Варто було заплющити очі, як вона бачила перед собою розлоге гілля дуба, красень кінь, струсивши гривою, нахиляється до землі, торкається м’якими губами шовку трави. А ось вона несе у відрі холодну водичку, щоб напоїти коня. Він повертає голову і бачить свою господиню. Поки кінь втамовує спрагу, вона пестить його гриву, пропускаючи крізь пальці пружне волосся. Невже все це справдиться найближчим часом?

Повернуло за північ, а сон усе не йшов. Богдані Стефанівні чомусь стало тривожно на душі. До самого вечора вона телефонувала Насті, та марно. Перед сном подзвонила сусідці в село. Валентина Петрівна одразу ж взяла слухавку і розповіла, що з Барсиком усе гаразд, що Настя і Вадим на днях викопали картоплю і що в них досі «бахкає та гепає». Після розмови Богдана Стефанівна трохи заспокоїлася, бо нещодавно сусідка бачила її доньку, тож з Настею все добре. Уночі тривога хробаком точила її зсередини. Кілька разів жінка тихенько підводилася з ліжка і, щоб нікого у хаті не потривожити, з мобільником виходила надвір. Вона поривалася набрати номер доньки, та навіщо лякати її серед ночі дзвінком. Треба дочекатися ранку. Де він забарився? І чи не забере з собою сподівання, надії та мрії?..

Ранок прийшов разом із головним болем, адже жінка так і не склепила повік. Стомлена і схвильована, вона вдяглася і вийшла з хати о п’ятій.

— Привіт! Нехай я підвелася ні світ, ні зоря, бо корівку треба порати, свиней та курей годувати, а тобі чого не спиться? — спитала, позіхнувши, Ганна.

— Не додзвонилася доньці, млосно на душі.

— Ми, матері, такі, — погодилась сестра, — один день не почуєш голос дітей, одразу б’єш у набат.

Жінка взяла відро з теплою водою, марлю й пішла до хліва. Богдана Стефанівна одразу дістала з кишені телефон. Знову з її абонентом не було зв’язку. Вона набрала номер Вадима — така ж історія. Трохи провагавшись, спробувала зв’язатися з Геником, але і з ним поговорити не вдалося, хоча онук був у Києві й з ним мав бути зв’язок. У розпачі жінка сіла на лавку, дочекалася Ганну.

— Чому така сумна, ніби тебе з хреста зняли? — спитала сестра.

Жінка пояснила, що й онук не відповідає.

— Хлопець працює таксистом, може, прийшов з нічної зміни та відімкнув телефон, аби не торохтів, а ти розквасилася. — Ганна сіла поруч, обняла сестру. — У вас удома частенько зникає мобільний зв’язок, ти ж сама розповідала, то чого зажурилася? Краще скажи: купиш будинок чи ні?

— Куплю, — запевнила жінка.

Слова сестри трохи заспокоїли Богдану Стефанівну, і вона подзвонила господарю будинку. Жінка була спокійна, коли вони пішли до нотаріуса й оформили угоду. Отримавши документи, полегшено зітхнула.

— Треба все як слід обмити, — весело запропонував чоловік Ганни.

— Усе зробимо, як слід, — пообіцяла Богдана Стефанівна, — дайте трохи часу, щоб прибратися в хаті.

Вона знову і знову намагалася додзвонитися бодай комусь із трьох, але марно. Жінка відмовилася від обіду, а надвечір почувалася край виснаженою. Нерви напнулися, як струна, серце не знаходило собі місця в грудях.

— З ними щось трапилося, — сказала вона Ганні, коли її покликали на вечерю. — Я це відчуваю, материнське серце не може помилятися.

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…

Кат будує своє «завтра» на горі людському…

Гірко плаче Україна і тяжко ридає…

Своїх синів, що померли, сльозами вмиває.

Плаче ненька Україна, плаче кожна мати,

Та, що сина відпустила волю здобувати.

Вадим втратив відлік часу. Здавалося, він збайдужів до життя. Довгі роки чекання свого щастя, сподівання, люба і така бажана жінка — все вмить обірвалося в прірву. Працював, самотужки виховував сина і не замислювався про те, що життя надто коротке, аби марнувати його на чекання, а дорога під назвою «потім» може привести в країну під назвою «нікуди», і жити треба сьогодні, а не завтра.

Минула найдовша ніч у житті Вадима. У ґратчасте віконце зазирнув несміливий ранок, але й він не приніс бодай краплі надії. Чоловік лежав на голих дошках і навіть не відчував дискомфорту. Йому було байдуже і до нового дня, і до того, що він йому приготував. Вадим залишився лежати без руху навіть тоді, коли прочинилося віконце в металевих дверях і баландер спитав без жодної емоції:

— Їстимеш?

— Ні, — відповів Вадим, не повернувши голови.

— Як хочеш, — пробубнів баландер і поставив тарілку в «кормушку».

— Цигарку?

— Ні.

— Може, чай?

— Дякую.

Було чути кроки по коридору, уривки розмов, але Вадим не прислухався. Він заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Усі відчуття зникли: голод, страх і навіть жаль, лише повна апатія. Вадим перебував у прострації, коли рівень життєвої енергії упав до нуля і щезло бажання спілкуватися, думати і навіть жити. Він став подібний до мертвої деревини, на якій лежав. Зникло навіть почуття провини.

Вадимові знову приносили їсти, але він не підводився. День змінювала ніч, за нею приходив ранок, та його це не обходило. Цілковите збайдужіння до всього і до себе. Лише одного разу Вадим замислився над тим, скільки часу він пролежав у такому стані, і порахував ночі як найкращий орієнтир. Виявилося, що минуло три доби, довгі, як вік, безцільні й порожні…

Здавалося, що Іловайськ покинуло все цивільне населення, на вулицях порожньо, лише іноді хутко пробіжить людина і зникне в під’їзді багатоповерхівки. На вулицях лише військові та техніка. Місто кричало голосами автоматних черг, поодиноких пострілів, гриміло вибухами, нервово здригалися міцні стіни, коли над ними свистіли «Гради». Летіло скло з вікон, викидало з будинків речі, спалахували пожежі, тхнуло димом, порохом і смертю. Почався штурм Іловайська, куди бойовики стягли чи не звідусіль техніку і живу силу.

Ударні групи батальйонів «Дніпро» та «Донбас» раптово атакували місто з двох боків. Їх підтримувала важка артилерія та бронетехніка, але бандформування встигли до цього часу підтягти з Донецька резерви і не збиралися здавати місто. Найманці чинили шалений опір, застосовуючи всі види зброї. Бої ускладнювалися тим, що бойовики невеликими групами розсіялися по місту. Гриміла важка артилерія, але вуличні бої не стихали. Силами батальйонів МВС «Дніпро» і 3-го батальйону Нацгвардії «Донбас» за підтримки армійських частин 17-ї Криворізької танкової, 51-ї Волинської та 93-ї Дніпропетровської механізованих бригад та інших частин вдалося звільнити частину Іловайська.

39-ка, до якої потрапили Геннадій та Уля, також брала участь у штурмі міста. Комбат Олексій Григорович забрав Уляну на особливе завдання, тож Геннадій не бачив її і навіть не знав, чи з нею все гаразд. Зі своїми побратимами він вибивав бандитів, які ховалися повсюди: у багатоповерхових та приватних будинках, у підвалах та на горищах. Їхнє місцезнаходження передбачити було неможливо, вони привидом виникали то в одному місці, то в іншому.

Геннадій пильнував: один необережний крок — і може статися непоправне. Просуваючись вулицями, бійці натрапили на групу найманців. Ворог вів шалений вогонь із-за будинку школи, не давав змоги йти далі. Тоді бійці вирішили розділитися на три групи. Двоє обійшли будівлю з боків, а третя група на місці взяла вогонь на себе і відволікала увагу ворога. Коли їх накрили вогнем ззаду, від несподіванки найманці, відстрілюючись, кинулись врозтіч. Один ополченець вибіг з-за рогу будинку просто на Геннадія, але Геник чомусь не міг натиснути на курок. Побачивши перекошене від злості та ненависті обличчя, він завагався — було щось неприродне в тому, що одна людина позбавляє життя іншу. Проте тієї миті, коли найманець направив автомат на побратимів Гени, останній, зціпивши зуби, блискавично прошив довгою чергою тіло найманця, який враз перестав бути для нього людиною. Він — ворог! Кров залила бойовика, і той обм’як, ніби втративши стрижень, що тримав його, і впав. Лише на мить хлопець відвів погляд, аби не бачити вбитого, як з іншого боку будівлі висипало кілька чоловіків. Уже не сумніваючись, Гена чергою скосив ворогів, як гостра коса соковиту траву. Він більше не думав про те, скількох ворогів знищив, — то було полювання: якщо не ти, то тебе і твоїх друзів. Його автомат замовкав лише на перезарядку або кількахвилинний відпочинок.

Бійці забули про те, що давно не їли, але дошкуляла спрага. Води в місті не було, а маленькі пляшки, які вони мали з собою, давно спорожніли. Їм вдалося напитися кілька разів у приватних будинках. Бійці забігали на подвір’я й іноді знаходили там воду. На одному з таких дворів стояла миска з водою, в яку вже встигли загидити кури. Не вагаючись, хлопці зачерпнули долонями воду, аби втамували спрагу.

За дерев’яним парканом Геннадій помітив жінку.

— Може, у неї є вода? — кивнув Геннадій у бік оселі.

— Спробуймо щастя, — сказав Злий хлопцям, — може, заодно й перекусимо.

Назад Дальше