— Та добрий кінь може стати і другом, і помічником.
— Ні, я не хочу щоб він важко працював, досить того, що сама, як коняка, все життя гарувала.
— Та я не про те, — палко сказав чоловік, якого підбивала до душевних розмов чарчина горілки. — Можна придбати коня й кобилку, а лошат продавати. Якщо купити породисту пару, то матимете і друзів, і гроші. Люди, чи я неправду кажу? Чи не слушну пораду даю «нашій переселенці»?
Гості підтримали пропозицію і поцікавилися, яку породу він може запропонувати.
— Тільки гуцулик! — гарячкував чоловік. — Неймовірно гарний гуцульський кінь!
— Ти як почнеш про коней, — зауважив вусатий чоловік за столом, — тебе й за день не переслухаєш!
— Якщо ти все знаєш і тобі не цікаво, то не слухай, а ось пані Богдана хоче про гуцуликів послухати.
— Я із задоволенням вас вислухаю, — сказала Богдана Стефанівна, бо її насправді зацікавила ця порода коней.
— Шановна пані Богдана, послухайте старого Михайла, який ніколи не бреше, — чоловік підсів ближче. — Хай у мене язик відсохне, коли скажу хоч слово неправди! Гуцулики — невисокі коні, у загривку можуть сягати ста сорока п’яти сантиметрів. Ця неймовірна порода виведена в суворих умовах Буковинських Карпат, тож де їм буде житиметься краще, ніж тут? Мають спокійний норов, прудкі та придатні для їзди верхи. Скажу вам так: гуцулики чудово підходять недосвідченим вершникам, тому їх часто використовують для іпотерапії, а також для туризму. А бачили б ви, як коні ходять горами! — із захоплення сказав Михайло.
— Справді? — здивувалася жінка. — Я й не знала.
— Вони унікальним способом підіймаються по гірських стежинках, дуже обережно, високо піднімаючи передні ноги, переступають через перепони. Я вам усе покажу! А ще у 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону. Ось так! — Чоловік підняв палець.
— Ви мене заінтригували, пане Михайло!
— Я десь читав, що на планеті живе всього п’ятсот племінних гуцульських кобил.
— Це ти загнув! — кинув хтось за столом.
— Хай мене грім поб’є! — ображено промовив чоловік. — Якщо газети брешуть, то і я збрехав!
— І де цього коня можна придбати? — спитала Богдана Стефанівна.
— Я продаю, — зітхнув чоловік. — Була у мого сина мрія розводити гуцуликів, щоб потім продавати в країни Східної Європи, де їх здебільшого використовують для кінного спорту, а я хотів розвивати зелений туризм, лікувати людей за допомогою коней, та не судилося. Ми з сином і грошенят назбирали, і їздили у Бурштин на «парувальний пункт», — сказав чоловік і знову тяжко зітхнув.
— Не купили?
— Та купили, але син пішов добровольцем в АТО, — пояснив чоловік. — Усі гроші вклали в покупку, а за що придбати бронежилет, каску і все інше? Солдати ж голі й босі. Вирішили продати коней, а віддавати будь-кому шкода. Та вам би їх продав. Живу поруч, тож допоможу в усьому.
Вони ще трохи поговорили про гуцуликів і домовилися, що наступного дня Богдана Стефанівна подивиться на них.
Коли гості розійшлися, Ганна допомогла Богдані вимити посуд.
— Ну що, нема зв’язку? — спитала вона, побачивши, що сестра раз по раз бере мобільник до рук.
— Нема, — промовила Богдана Стефанівна ледь не плачучи. — У мене вже серце зболілося. Навіть не знаю, що робити.
— Сподіватися на краще і не думати про лихе, — сказала жінка, витираючи новим рушником останню тарілку.
Геннадій побачив Улянку в школі, яку бійці взяли під охорону, бо в спортзалі переховувалися мешканці Іловайська. Дівчина спала в кутку на маті, обійнявши автомат. Хлопець підійшов ближче, присів поруч. Він ніколи не бачив її сплячою. Раніше, коли вони відпочивали компанією, він не звертав на це уваги. А зараз мав нагоду роздивитися. Уля була схожа на дитину, яка цілий день гасала вулицями, стомилася і заснула не вмиваючись. Трохи відкриті пухкі вуста з ледь помітними тріщинками від спраги, розчервонілі щоки, посмуговані кіптявою, гарні брови, непокірний чубчик, що прилип до спітнілого чола, і вираз цілковитого спокою на обличчі. Геннадій аж замилувався.
Він відчував смертельну втому, а ще хотілося їсти і пити. Треба зробити кілька кроків, щоб принаймні утамувати спрагу, але ноги важкі, як свинець. Лише заплющити очі та дати відпочинок стомленому тілу…
Геннадій підхопився від дзвінка мобільника, інтуїтивно схопився за зброю.
— Ти чого? — почув він лагідний голос Улянки. — Вибач, що розбудила, я не навмисне, ти так міцно спав.
— Я заснув? — Він протер очі.
Улянка сиділа поруч, посміхалась до нього. Чарівна усмішка, на щоках — невеличкі привабливі ямочки, а поруч недівочий автомат Калашникова.
— Я завела будильник, щоб не проспати, прокинулася раніше і забула його відімкнути, — винувато промовила Уля.
— Я… я не збирався спати, — закліпав очима Геник. — Тобі також дали час на відпочинок?
— Так, — кивнула, і чубчик прикрив її брови аж до чорних пухнастих вій. — Зараз перекушу, як щось залишилося, і піду на вахту.
— Куди?
— На горище школи, там є вікна, тож будемо пильнувати, — пояснила Уля. — А ти вже перекусив?
— Ще ні. Що нового чути?
— Краєм вуха чула від командирів, що деякі частини покинули зону бойових дій під Іловайськом, піддавшись паніці, — стишеним голосом сказала дівчина, — на штурм міста пішли лише добровольчі батальйони. Попередня інформація про незначні сили противника виявилася неправдивою.
— Так, наші хлопці теж про це говорили. Комбат сказав, що після відступу деяких наших частин утворилася дірка в лінії блокування. Такі невтішні новини трохи напружують, але я вірю, що ми візьмемо місто та втримаємо. Тільки б трохи допомоги! Бо протитанкові гармати погано протистоять потужній артилерії ворога.
— Треба вистояти, — погодилася Уля, — якби ще допрацювала розвідка… Та що ми тут розмірковуємо? Перед нами стоїть завдання, і ми повинні його виконати, а про інше подбає командування. То ми йдемо їсти чи ні? — Уля підвелася.
— Схоже, ми все проспали і потрапимо на розбір шапок, — посміхнувся Геннадій.
Уля та Гена увійшли до шкільної їдальні. Кілька військових зазирали в каструлю на плиті, інші дрімали по кутках.
— Привіт, друзі! — сказав Геннадій. — Є щось кинути до рота?
— Є, — буркнув один юнак, — окріп і печиво.
— І все?