— Завтра?!
— Так. Сьогодні телефонував командир з «Айдару». Їм дещо зібрали волонтери, тож необхідно негайно відвезти. До того ж маю добру нагоду зустріти там старого знайомого. Щоправда, ми знайомі заочно — з форуму автомобілістів, — пояснив Вадим.
— У мене завтра вихідний, тож я їду з тобою, — заявила Настя. — Що ти повезеш?
— Є комплекти військової форми, берци, посилки від рідних, кілька бронежилетів, трохи харчів. Був заказ на медикаменти, яких катастрофічно бракує, але потрібна чимала сума. Дещо куплю сам, та на все коштів не вистачить, — зітхнув Вадим.
— Я зараз збігаю в кав’ярню до Валентини!
— Можна спробувати, але до завтра мало часу.
— Ми щось придумаємо! — сказала Настя, на ходу взуваючи босоніжки.
Непосидюча Валентина була на своєму робочому місці та, як завжди, пригощала кавою військових.
— Синочки, може, ще кави? — запитувала кожного. — Чи хто хоче чаю?
— Валю, є розмова! — покликала захекана Настя.
Валентина без зайвих питань кивнула, і жінки зайшли до кабінету, який більше нагадував склад для зберігання харчів.
— У мене тут безлад, — стенула плечима Валентина, — втім, як завжди. Такий хаос не дратує, лише тішить. Радію, як дитина, коли наші містяни не сидять вдома перед телевізорами з байдужими обличчями, а несуть хто що може.
— Цікаво, чи військовим допомагають тільки патріоти, чи є ті, хто наївся сєпаратизму вдосталь і втомився від бахкання? — спитала Настя, примощуючись на краєчок стільця, на якому до неї вже «всівся» мішечок з картоплею.
— Різні приходять люди, — відповіла Валентина. — Я не цікавлюся їхніми поглядами, щиро дякую і все. Думаю, що ті, хто й досі чекає повернення «наших рєбят», сюди носа не поткнуть. Є й ті, хто допомагає, лише аби швидше скінчилася війна.
— Нехай так, а свідомість пробудиться, наша громадська організація має велику просвітницьку програму. З вересня підуть до школи діти, студенти з’їдуться, ото роботи буде!
— Так, — замислилася Валентина, — люди повертаються в місто, але не всі поспішають до рідної домівки. Багато мешканців не вірять у те, що в нас тут спокійно, не повернуться бандформування та не відновляться бойові дії. Дехто не вірить у покращення життя в нашій країні і шукає кращого в сусідній. Кожен в цьому житті робить свій вибір, — підсумувала Валентина і спитала: — Але ж ти не просто поговорити прийшла?
— Ні, є важлива справа.
Валентина спорожнила скриньку для пожертв, і жінки перерахували гроші.
— Не вистачає на все, — зітхнула Настя, подивившись у списки, де Вадим олівцем вписав ціни на медикаменти.
Валентина телефонувала з півгодини знайомим і волонтерам, місцевим підприємцям, які мали проукраїнські погляди, прохаючи допомогти зібрати кошти на ліки. Згодом приходили люди, віддавали гроші Валентині, вона записувала їхні прізвища та суму в товстий пошарпаний журнал, схожий на скуйовджену вранці жінку, ставила свій підпис. Настю здивувало те, що більшість відвідувачів не хотіли називати своє прізвище, бажаючи залишитися невідомими. Коли була зібрана потрібна сума, Настя обійняла Валентину.
— Дякую! Навіть не віриться, що ми це зробили! Я піду?
— Поїдеш без гостинців? — Валентина здивовано глянула на Настю. — Так не годиться!
— Я щось приготую, — розгублено промовила жінка.
Вона дійсно не подумала про те, що хлопці скучили за домашніми стравами.
— Не сміши мене! — Валентина засміялася. — Ти вважаєш, що встигнеш самотужки наготувати їжі на сотню голодних солдатиків? Зараз я все сама організую, а ти займись ліками. В аптеках, здається, вже все є.
Настя ще раз подякувала, коли Валентина спохопилася:
— Зачекай! Ледь не забула…
Вона принесла домашнє печиво, запаковане в коробку.
— Віддай нашим солдатикам — я сама напекла. У кав’ярні я зазвичай торгую своєю випічкою, але зараз поменшало покупців.
— А бійці?
— Нікому про це не говорила, але тобі скажу. — Валентина стишила голос. — Коли нас звільнили і прийшли до мене перші відвідувачі військові, я пообіцяла, що пригощатиму їх кавою до кінця війни.
— Знаю, — вставила Настя.
— Я не про те. Пригостила їх своєю випічкою, різними смаколиками, бачу, що голодні, а чомусь не їдять. Спитала про це одного хлопчину, — розповідала Валентина. — Він знітився, але зізнався, що боїться отруїтися. Пропаганда таки зробила свою справу, тож я почала купувати печиво в упаковці.
— Уже другий місяць після звільнення. Нічого не змінилося?
— Знайомі солдатики мені вже довіряють, а для новеньких купую печиво, — посміхнулася Валентина.
Настя, зробивши закуп в аптеці, заходилася пекти пиріжки з картоплею та печінкою. Валентина запевнила, що є жінки, які приготують щось смачненьке домашнє для бійців, але Настя не змогла б спокійно спати, коли інші будуть ніч готувати, а вранці підуть на роботу.
Хіба можна в такий час відлежувати боки? Вона навіть не уявляла, що спекти двісті пиріжків забере стільки часу. Надвечір їй почали допомагати Левко та Вадим, але піч не встигала за ними і Настя відправила чоловіків відпочивати.
— Левко нехай іде спати, а я залишуся з тобою, — запротестував Вадим.
— Тобі завтра цілий день сидіти за кермом, а я зможу подрімати, поки ти будеш відповідальним за мою безпеку, — сказала Настя. — Тому негайно в ліжко!
Лише під ранок Настя впоралася зі своїм завданням. Вона сіла на стілець і лише зараз відчула втому. Нестерпно гули ноги, ніби на них навісили пудові гирі, нила спина, а вся кухня була запорошена борошном, ніби щойно випав перший сніг.
— Видно, що Гапка пироги пекла — і ворота в тісті. — Настя сама собі посміхнулася, згадавши приказку, яку любила повторювати її мама.
Мати змалку привчила Настю ніколи не залишати на ніч немитим посуд, і вона дотримувалася цього правила. Так, попереду не ніч, і можна доручити прибирання Левкові. Однак лягати спати на годину-дві не було сенсу, і Настя почалапала по віник та ганчірку. Коли все блищало, вона прийняла душ. Сон відійшов разом із ніччю. На кухні її зустрів Вадим.
— Ти прокинулася і вже встигла прийняти душ? — спитав він. — Я заварив тобі каву.
— Дякую, — посміхнулася Настя.