— А я не в ліжку, як ви казали, — прошепотів я.
— Ти прокинувся перше, ніж ми встигли відвезти тебе до палати, — пояснила сестра й додала: — Тобі не можна ворушитися. Зовсім не можна. Гіпс на нозі ще сирий.
Тут я відчув, що нога в мене важелезна, а стегна закуті в твердий, як камінь, гіпс.
— Лежи спокійно, — сказала сестра. — Я на хвилинку вийду. Назирайте за ним, — звернулася вона до нянечки Конрад, яка розкладала інструменти по скляних скриньках.
Нянечка Конрад підійшла до мене.
— Ну, як почуває себе мій хлопчик?
Її обличчя здалося мені прекрасним. Я замилувався її пухкими, рум’яними, мов яблука, щоками, її блискучими оченятами, схованими під густими темними бровами й довгими віями. Я хотів, щоб вона не відходила від мене. Я хотів подарувати їй коня з бідкою. Але мені було зле, і я соромився й не міг сказати їй усього цього.
— То ти ж не рухайся, добре? — сказала вона.
— Здається, я трошки поворушив пальцями ноги, — сказав я.
Чим суворіше мені забороняли рухатися, тим більше мені кортіло порушити цю заборону, — просто щоб побачити, що ж буде. А ще мені кортіло перевірити, чи ворушаться мої пальці. Я знав: упевнившись у цьому, я вже лежатиму спокійно.
— Навіть пальцями не можна ворушити, — сказала вона.
— Більше не буду, — пообіцяв я.
Я залишався на операційному столі до обіду, а тоді мене обережно відвезли до палати; на моєму ліжку була встановлена металева рама, що підтримувала ковдру високо над ногами й заважала бачити Міка, який лежав навпроти.
Був день відвідин, і до палати вже заходили родичі й друзі хворих. Навантажені пакунками, вони простували до того, кого прийшли відвідати, не зводячи з нього очей, збентежені присутністю стількох хворих людей. А хворі теж ніяковіли й удавали, ніби не помічають, що прийшли їхні близькі, аж доки ті не підходили до самого ліжка.
Не бракувало відвідувачів і у хворих, що не мали ні родичів, ані друзів.
До них приходили то дівчина з Армії спасіння, то священик чи проповідник, ну, і, звичайно ж, міс Форбс.
Кожного дня відвідин вона з’являлася, навантажена квітами, брошурками релігійного змісту й вовняними шкарпетками. Їй було років сімдесят, і вона ходила, насилу пересуваючи ноги, спираючись на ціпок. Тим ціпком вона стукотіла по ліжку хворого, що не звертав на неї уваги, й казала:
— Сподіваюся, юначе, ви виконуєте всі настанови лікаря. Тільки так і можна видужати. Ось вам пиріжки з коринкою. Розжовуйте їх як слід, і вони не зашкодять вашому травленню, їжу треба завжди добре розжовувати.
Мені вона завжди приносила м'ятних льодяників.
— М’ятні льодяники прочищають груди, — казала вона.
Міс Форбс, як завжди, зупинилася коло мого ліжка й лагідно сказала:
— Отже, тобі сьогодні зробили операцію, га? Ну, лікарі знають, що роблять, тож усе буде гаразд, от побачиш. Усе буде гаразд, хлопчику. Все буде гаразд.
Нога моя боліла, й мені чомусь здавалося, що всі про мене забули. Я заплакав.
Вона стривожилася, квапливо обійшла ліжко і розгублено стала наді мною, прагнучи заспокоїти мене й не знаючи, як це зробити.
— Господь поможе тобі перенести ці страждання, — нарешті впевнено сказала вона. — Ось, тримай, це написане спеціально для тебе.
Вона вийняла із своєї сумки кілька брошур і подала мені одну.
— Почитай це, хлопчику, і тобі полегшає.
Вона доторкнулася до моєї руки й пошкандибала геть, раз у раз зупиняючись і розгублено озираючись на мене.
Я розгорнув книжечку, сподіваючись на якесь чудо, якийсь знак господній, божественне одкровення, що допоможе мені встати й піти, мов біблійному Лазарю.
Книжечка називалася «Що вас тривожить?» і починалася словами: «Якщо ви живете, цураючись господа бога, тривога ваша недаремна. Думка про смерть і про найвищий суд позбавляє вас спокою. А коли так, то дай боже, щоб тривога ваша дедалі зростала, аж доки ви знайдете розраду в Ісусі».
Я нічого не зрозумів, сховав книжку в тумбочку, й сльози знову полилися мені з очей.
— Як ти себе почуваєш, Алане? — спитав Енгус.
— Так, наче я зробився важкий-преважкий, — відповів я йому. А трохи згодом додав: — Нога болить.
— Нічого, скоро пройде, — відповів він заспокійливо.
Але біль не проходив.
Коли я лежав на операційному столі й гіпс на моїй правій нозі й стегнах був іще сирий і м’який, якась коротка судома, певно, відігнула мій великий палець, а паралізовані м’язи не спромоглися вирівняти його. Мимовільним рухом стегна я зібгав також внутрішню гіпсову пов’язку, й на ній утворився виступ, що, мов тупий ніж, почав врізатися в стегно. Протягом наступних двох тижнів цей виступ розітнув стегно аж до самої кістки.
Біль від загнутого пальця не вгамовувався ні на мить, що ж до болю в стегні, то він трошки заспокоювався, коли я вигинався й лежав нерухомо. Навіть у ті короткі проміжки, коли мені трохи відпускало, я бачив сни, сповнені муки й страждань.
Коли я розповідав докторові Робертсону про біль, що мучив мене, він насуплювався, замислено дивлячись на мене.
— Ти певен, що болить саме палець?
— Так, весь час, — відповідав я. — Не вгаває ні на хвилинку.
— Певно, це коліно, — казав він старшій сестрі. — А йому здається, що палець. — І питав у мене: — Ну, а стегно теж весь час болить?
— Ні, тільки коли ворушуся. А коли лежу тихо, не болить.
Одного разу він натиснув на гіпс над стегном.
— Боляче?