— Є дві — лежать під ліжком, — зрадів я. — Я подарую їх тобі.
Я поступово зжився з милицями. Руки в мене розвинулися поза всякими пропорціями до решти тіла, шкіра під пахвами зашкарубла і стала тверда. Милиці мені більше не муляли, і я ходив на них зовсім вільно.
Виробивши кілька способів пересування, я дав їм назви алюрів: крок, клус, галоп, кар’єр. Часто я падав, бувало, сильно забивався, але врешті-решт навчився падати так, щоб не ушкоджати «погану» ногу. Всі свої падіння я також розрізняв за певними ознаками і, щойно спіткнувшись, уже наперед знав, як упаду — «добре» чи «погано». Якщо милиці сковзалися, коли я вже виніс тіло вперед, то я падав на спину, й це було найгірше, бо моя «погана» нога підверталась і опинялася піді мною. При такому падінні я боляче забивався і, щоб стримати сльози, молотив руками по землі. Якщо ж сковзалася або перечіплювалася за камінь чи корінь одна милиця, то я падав уперед, на руки й ніколи не забивався.
Але так чи так я завжди ходив у синцях і гулях, і щовечора мені доводилося мазати йодом нові подряпини.
Та мене це не засмучувало. Я сприймав ці прикрощі як щось природне й неминуче й ніколи не пов’язував їх із своїм каліцтвом, бо, як і раніше, калікою себе не вважав.
Почавши знову ходити до школи, я пізнав те, що зветься смертельною втомою — лихом, що переслідує всіх калік.
Я завжди обирав найкоротший шлях, зрізав кути, йшов навпростець. Я пробивався крізь зарості будяків, щоб не зробити кількох зайвих кроків в обхід, ліз через огорожі, навіть якщо до хвіртки від того місця лишався десяток ярдів.
Нормальна дитина не може йти вулицею спокійно: вона пританцьовує, підкидає ногою камінці й у такий спосіб витрачає надмір енергії. Я теж відчував таку потребу і, йдучи шляхом, підстрибував і робив усілякі незграбні викрутаси — просто, щоб виразити свій гарний настрій. Дорослих ці непоказні вияви життєрадісності надзвичайно зворушували, й вони дивилися на мене з таким співчуттям, що я відразу кидав пустувати й тільки по тому, як вони зникали, знову поринав у свій безтурботний світ, де не було місця жалощам і смутку.
Непомітно для мене самого в моїй душі відбувалася переоцінка цінностей. Якщо раніше я відчував цілком природну повагу до хлопців, що мало не весь вільний час віддавали книжкам, то тепер захоплювався тільки тими, хто відзначався фізичною силою. Футболісти, боксери, велогонщики викликали в мене куди більший захват, ніж, скажімо, винахідники і вчені. Я шукав товариства найвідчайдушніших шибайголів, та й сам на словах зробився неабияким забіякою.
— Не я буду, як не затоплю тобі в пику після уроків, Теде, от побачиш.
Я пересипав свою мову погрозами, але здійснювати їх не поспішав. Я просто не міг ударити першим і тільки відповідав на удар.
Будь-який вияв жорстокості був мені гидкий. Побачивши, бувало, як хтось б’є коня чи собаку, я повертався додому страшенно пригнічений, обіймав Мег і з хвилину сидів, пригорнувши її до себе. Помалу мені легшало на серці: я думав, що моєї собаки не спіткає ніяке лихо.
Я дуже любив тварин і птахів. Політ птаха діяв на мене, як музика. Мене мало не до сліз розчулював біг собаки, а коли я бачив, як кінь скаче галопом, то аж тремтів од незбагненного хвилювання.
Я не розумів тоді, що, захоплюючись будь-яким проявом сили і спритності, я немовби компенсував свою власну нездатність до таких дій.
Разом з Джо Кармайклом ми полювали в хащах і на пасовиськах на кролів та зайців, і, коли собаки, було, сполохають зайця й кинуться за ним, я з насолодою стежив, як легко мчать, майже летять мисливські пси.
Вечорами я забирався в хащі й дихав там пахощами землі й дерев. Серед папороті й моху я ставав навколішки й припадав обличчям до землі, бо мені хотілося пальцями відчути її, обмацував грудочки, й піщинки, й тонюсінькі корінчики. Я роздивлявся на неї, мов на якесь чудо, й мені навіть починало здаватися, що я тримаю голову надто високо над землею і тому не можу по-справжньому натішитися травою, польовими квітами, мохом і камінцями на стежці. Мені хотілося бігати по-собачому, носом до землі, щоб не пропустити жодного запаху, жодного з чудес світу, які прибирали вигляд камінця чи билинки.
Поповзом я прокладав у траві тунелі до краю болота, роблячи щоразу нові відкриття, або лежав долілиць, притиснувшись обличчям до ніжних, схожих на кулачки немовляти, пагінців папороті, які щойно проросли з родючого мороку землі. Які ніжні вони були, які лагідні й приязні! Я опускав голову й торкався їх щокою.
Але я почував себе скутим, обмеженим у своїх пошуках чудесного одкровення, яке пояснило б і вгамувало голод, що мучив мене. І я поринав у світ мрій, у якому міг мандрувати вільно, не обтяжений своїм неслухняним тілом.
Після вечірнього чаю, перше ніж приходив час лягати спати, в тій сповненій таємничого чекання темряві, коли жаби на болоті заводили свої пісні й перший опосум визирав з дупла, я виходив до хвіртки й довго стояв, дивлячись між штахетинами на нерухомі на тлі неба хащі по той бік дороги й на гору Тураллу, чітко окреслену сяйвом місяця, що ще ховався за її вершиною. Цю пору доби я любив найбільше.
Прислухаючись до кумкання жаб, до крику сови чи цвірчання опосума, я подумки розпочинав свій біг по нічних просторах. Я мчав могутніми стрибками на всіх чотирьох, носом до землі, винюхуючи сліди кроля чи кенгуру. Не знаю, ким я був у ці хвилини — динго чи звичайним собакою, що живе собі на самоті в хащах, — але я не відділяв себе від цих хащів, жив з ними одним життям, і все, що вони могли дати, було моє.
У цій втечі від дійсності — від свого каліцтва — найбільша швидкість не втомлювала мене, найдовші стрибки не вимагали зусиль, і кожен рух мій відзначався тією легкістю й красою, які я помічав у здорових людей, у собак і коней.
Коли я був собакою, що мчить нічним простором удалину, я не знав напруження, виснаження, болючих падінь. Я линув крізь хащі носом до встеленої листям землі, переслідував кенгуру, повторюючи їхні рухи, хапаючи їх у стрибку, я перелітав через струмки й повалені дерева, вискакуючи з темряви на місячне світло й знову зникаючи в темряві, і всі м’язи напружувалися в моєму невтомному тілі, сповненому потужної, радісної енергії.
Я не уявляв собі, що здорові люди можуть зазнавати втоми. Мені здавалося, що стомлюються тільки ті, хто ходить на милицях. Адже тільки милиці заважали мені пробігти весь шлях до школи без зупинки, тільки через них серце моє починало болісно калатати, коли я сходив на горб, і мені доводилося прихилятися до дерева й відхекуватись у той час, як хлопці йшли собі далі. Але я не відчував ненависті до своїх милиць. Такого почуття я не мав. Коли я мріяв, милиць просто не існувало, але повертався я до них без гіркоти.
В цей період, коли я звикав до свого каліцтва, обидва світи, в яких я жив, були мені однаково приємні. Вони доповнювали один одного. Світ дійсності гартував мене; в світі мрій я випробовував свій гарт.
Фредді Гок бігав, бився, вилазив на дерева й стріляв з рогачки краще за всіх хлопців у школі. Він був чемпіоном з гри в скляні кульки й міг закинути сигаретну картку, як ніхто, далеко. Вдача в нього була спокійна, він ніколи не вихвалявся, і я відчував до нього щиру приязнь. Він збирав сигаретні картки, і йому бракувало тільки одної, щоб мати повний набір серії «Зброя Британської імперії».
Свою колекцію він зберігав у бляшанці з-під тютюну. Щодня я спостерігав, як він виймає пачку маленьких карток, слинить великий палець і перелічує їх. Щоразу виявлялося, що тих карток — сорок дев’ять.
Мені дуже хотілося знайти для нього ту, якої бракувало, і в кожного стрічного я запитував: «У вас часом немає сигаретних карток?» — та все марно.
Коли я вже вирішив був, що це — найрідкісніша картка в світі, вершник, що проїздив повз наші ворота, вислухавши моє запитання, вийняв її із сигаретної коробки й віддав мені.
Спершу я не повірив власним очам. Але сумнівів бути не могло: вона мала номер тридцять сім — саме той номер, що його бракувало Фредові!
Наступного дня я нетерпляче очікував на дорозі, коли ж з’явиться Фредді, і, побачивши його, ще здалеку почав вигукувати йому чудову новину. Розібравши нарешті, що я кричу, Фредді щодуху кинувся до мене, й за хвилину я вручив йому картку.
— Мені її дав якийсь дядько на коні, — збуджено почав розповідати я. — Він мене питає: «Що ти збираєш?», а я: «Зброю Британської імперії». Він каже: «Здається, я одну таку картку маю». І він її таки мав! Тепер у тебе повний набір.
Фредді подивився на малюнок, на номер на зворотному боці картки, прочитав опис зображеної на ній зброї й сказав:
— Це вона, таки вона!
Потім він видобув з кишені бляшанку з-під тютюну й відкрив її. Вставивши нову картку в колоду на місце, що відповідало її номеру, він постукав колодою об стовп, щоб підрівняти її, наслинив палець і заходився повільно лічити картки, називаючи вголос кожен номер. Я повторював за ним номери.
Коли він перевернув останню, я переможно вигукнув:
— П’ятдесят!
— Схоже на те! — кивнув Фредді.
Він знову постукав колодою об стовп і перелічив картки, починаючи з кінця.
— Ну, тепер у тебе повний набір, Фредді, — сказав я. — І жодної бракованої.
— Еге ж, — відповів він, ховаючи картки в бляшанку. — Хто б міг подумати — всі до одної!
Він постояв, дивлячись на бляшанку й усміхаючись, а тоді раптом тицьнув її мені в руки:
— На, бери, я збирав їх для тебе.
Фредді рідко грався зі мною в школі — там весь його вільний час забирали ігри в скляні кульки, в сигаретні картки, в дзигу.
Я кепсько грав у кульки й завжди програвав. Фредді мав особливу кульку — «справжню молочну», яка коштувала цілий шилінг, і він позичав її мені, коли гра йшла на «справжні». Кожен з гравців ставив по одній «справжній» кульці, але тільки майстри дозволяли собі ризикувати «справжніми молочними».