Я дедалі частіше зупинявся, і, коли сонце почало сідати й небо за кратером спалахнуло червоною загравою, мені вже доводилося відпочивати після кожного зусилля.
Коли ми нарешті видерлися на вершину, я ліг ницьма, відчуваючи, що всі мої м’язи сіпаються, мов у щойно оббілованого кенгуру.
Джо якийсь час сидів поряд, тримаючи мої милиці, а тоді сказав:
— Знаєш, мені вже час-таки заганяти качок.
Я підвівся, сперся на милиці, й ми рушили додому.
Батько дуже непокоївся, коли я повертався додому геть виснажений після прогулянок по хащах.
Якось він сказав:
— Не ходи так далеко, Алане. Полюй собі в чагарнику поблизу домівки.
— Тут нема зайців, — відповів я.
— Справді, нема. — Він стояв, задумливо дивлячись собі під ноги. — Ну, а тобі конче треба полювати?
— Ні, — відповів я. — Але я люблю ходити на полювання. Всі наші хлопці ходять. А особливо я люблю ходити з Джо. Він зупиняється, коли я стомлююсь.
— Так, Джо — добрий хлопець, — зауважив батько.
— А на втому хіба хто звертає увагу? — додав я, намагаючись розвіяти його тривогу.
— Воно-то так… Видно, ти не заспокоїшся, доки не випробуєш себе в усьому… А все-таки, якщо ти відчув, що втомився, кидай усе й лягай спочивати. Навіть найкращому коневі треба дати звести дух, як їдеш на круту гору.
Батько заощадив трохи грошей і почав переглядати в газеті «Ейдж» оголошення про продаж старих речей. Одного дня він написав якогось листа, за два чи три тижні по тому виїхав до Балунги й привіз звідти переслану поїздом інвалідну коляску.
Коли я повернувся зі школи, коляска стояла посеред двору, і я зупинився, здивовано дивлячись на неї.
— Вона твоя! Стрибай у сідло і скачи учвал! — гукнув із стайні батько.
Коляска була важка і громіздка. Вона мала два великих колеса, на зразок велосипедних, ззаду, і одне маленьке, закріплене в чавунній вилці, спереду. Дві довгі ручки обабіч сидіння з’єднувалися важелями з колінчастим валом на осі. Ручками треба було рухати по черзі: одну вперед — другу назад. Пристрій на правій ручці дозволяв їздцеві повертати переднє колесо праворуч і ліворуч.
Щоб зрушити коляску з місця, потрібне було неабияке зусилля, але потім вона йшла легко — досить було ритмічно працювати руками.
Я виліз на сидіння й об’їхав подвір’я. Спочатку коляска йшла ривками, та незабаром я навчився, зробивши рух руками, розслабляти м’язи, й коляска поїхала плавно, мов велосипед.
За кілька днів я вже мчав у ній по дорозі, працюючи руками, як поршнями. Я їздив у ній до школи, й усі хлопці заздрили мені. Вони залазили в коляску й сідали або мені на коліно, або обличчям до мене на вигині вилки. Хто сидів спереду, міг братися за важелі під ручками й допомагати мені рухати їх. Це називалося «відробляти проїзд», і я охоче возив кожного, хто зголошувався на таке.
А втім, хлопці швидко стомлювалися, бо їхні руки не були натреновані милицями, й тоді мені доводилося працювати важелями за двох.
Коляска розширила мої можливості, й тепер я міг діставатися до річки. Від нашого дому до річки Туралли було три милі, й раніше я бачив її лише під час пікніків недільної школи або коли батько їздив туди бідкою.
Джо часто ходив на річку ловити вугрів, і тепер я міг супроводжувати його. Ми прив’язували до сидіння дві наші бамбукові вудочки, клали в ногах порожній мішок з-під цукру — він призначався для спійманої риби — і вирушали в дорогу. Джо сидів спереду, роблячи руками короткі, рвучкі рухи, а я налягав на важелі зверху, на всю довжину руки.
Рибалили ми суботніми вечорами й здебільшого виїздили з дому по обіді, щоб завидна устигнути до Макалумової ями. Макалумовою ямою називали довгу, тиху й глибоку заводь, у якій вода завжди була темна. Евкаліпти височіли на її берегах, простягаючи своє могутнє віття над водою. Стовбури дерев були сучкуваті, криві, почорнілі від лісових пожеж, а на деяких збереглися довгі, звужені на кінцях рубці — в тих місцях, де аборигени знімали кору для своїх пірог.
Ми з Джо вигадували всілякі історії про дерева зі шрамами й пильно оглядали стовбури, шукаючи слідів кам’яної сокири, якою знімали кору. Деякі шрами були невеликі, завдовжки як дитина, й ми знали, що з таких шматків кори виготовлялися кулемани — неглибокі тарелі, на яких жінки клали спати немовлят або носили зібране зілля.
Одне таке дерево росло на березі Макалумової ями, його товстелезне покручене коріння виходило просто з води. Тихими вечорами, коли поплавці нерухомо стояли посеред місячної доріжки, раптом на темній поверхні під нашими ногами розходилися блискучі брижі, вода немовби розступалася, й з неї виринав качкодзьоб. Якусь хвильку він спостерігав нас своїми зіркими очицями, а тоді, вигнувшись усім тілом, зникав під водою — повертався до своєї нори між корінням старого евкаліпта.
Качкодзьоби звичайно запливали проти води, а потім, поки течія відносила їх назад, шукали собі поживу.
В норах під деревом жили також водяні щури. З мулкого дна вони піднімали мушлі й розбивали їх на пласкій поверхні великого кореня, а ми збирали осколки в мішечок і відносили додому — птахам.
— Це для птиці — найкращі черепашки, — запевняв мене Джо.
А втім, Джо про все відгукувався у найвищому ступені. Мою коляску він називав «найкращою машиною в світі» й дивувався, чому на таких колясках не влаштовують змагань.
— Ти б запросто став чемпіоном, — запевняв він мене. — Навіть якби засидівся на старті. Таких дужих рук, як у тебе, немає ні в кого. Ти б усіх випередив.
Він казав це, сидячи навпроти мене в колясці й разом зі мною ритмічно натискаючи на важелі. Ми їхали на річку, сповнені радісних сподівань, бо того вечора збиралися ловити на «низку».
Вудити вугрів на гачок — справа азартна, та куди цікавіше ловити їх на «низку»: тут і азарт більший та й вилов — теж.
«Низка» робиться з черв’яків, нанизаних на скручену з вовни нитку так, що виходить один величезний черв’як завдовжки кілька ярдів.
Ця велика принада скручується кільцями й прив’язується до волосіні. Поплавець при цьому не потрібний. «Низка» опускається на дно, вугор майже відразу хапає її, і його пилкоподібні зуби в’язнуть у вовні.
Рибалка, почувши, що вугор узяв, висмикує його з води на берег разом із «низкою», а тоді хапає його й кидає в мішок.
Вугрі слизькі, втримати їх важко, а іноді «низку» хапали двоє водночас; тоді ми з Джо вдвох кидалися на них, вони вислизали з рук, і ми знову падали на них усім тілом. Чекаючи, доки клюне, ми терли долоні об суху землю, щоб вугру важче було вислизнути.
Діставшись до старого евкаліпта, ми розпалили багаття й скип’ятили чайник — моя мати заздалегідь насипала туди чаю й цукру. Зграї качок летіли понад річкою, дотримуючись усіх вигинів русла; помітивши нас, вони круто шугали вгору.
— Тут сила-силенна качок! — зауважив Джо, жуючи товстий бутерброд із солониною. — Якби ж то мені стільки пенсів, скільки качок між річкою і… ну, хоча б нашим домом.
— І скільки, по-твоєму, в тебе набралося б грошей?
— Фунтів сто, щонайменше, — відповів Джо. Він любив округляти цифри.
Як на нього, сто фунтів стерлінгів — це було справжнє багатство.
— На сто фунтів чого тільки не купиш! — сказав він. — Усе що завгодно!