— Атож, — погоджувався батько. — Он Кідмен — поскуповував усе, що міг, і тепер розчищає. Він тобі розчистить шість футів землі — після того, як ти на нього відробиш сорок років. Пиши, проси в нього місце.
Артур Робінс, погонич волів, був родом з Квінсленду. Коли Пітер спитав у нього, чому він поїхав звідти, Артур відповів: «Бо там живе моя стара». Таке пояснення цілком задовольнило Пітера, й він спитав, а як воно там узагалі, в тому Квінсленді.
— Це справжнісіньке пекло, — відказав Артур. — Але я б залюбки повернувся туди.
Він був малий на зріст і мав щетинясті баки, між якими понуро стирчав великий ніс, червоний і рябий. Батько — а він знав Артура — сказав мені якось, що цей ніс, певно, проказує «Здаюся!» перше, ніж сам Артур усвідомить, що зазнав поразки.
Артура не обходило, що люди кажуть про його вид, але він страшенно ображався, коли хтось зневажливо висловлювався про його волів.
Одного разу він так пояснив шинкареві в Тураллі, чому побився із своїм приятелем:
— Наді мною нехай збиткується, а до моїх волів — зась!
Чоловік жвавий і меткий, він любив, однак, поскаржитися на життя.
— Охо-хо, життя наше собаче! — казав він, підводячись після сніданку і йдучи до волів або допиваючи останній кухоль у пивничці.
Це не була скарга. Це давня втома давалася взнаки щоразу, як Артур мав братися до роботи.
Коли Пітер під’їхав до наметів, лісоруби вже наливали в свої кварти чорний чай із чайників, що висіли над вогнем.
Я не зліз з воза разом з Пітером, бо шукав свою кварту. Коли ж я пошкутильгав до вогнища, всі четверо здивовано втупилися в мене очима.
І тут, уперше в житті, я відчув, що відрізняюся від решти людей. Це відчуття збентежило мене, й на мить я зупинився. Та потім мене охопив гнів, і я попрямував до них, швидко й рішуче переставляючи милиці.
— Кого це ти привіз? — спитав Тед, підводячись і з цікавістю позираючи на мене.
— Це Алан Маршалл, — відповів Пітер, — мій приятель. Ходи сюди, Алане! Допоможемо цим хлопцям упоратися з харчами.
— Добридень, Алане, — мовив Принц Прескотт, немовби пишаючися з того, що знайомий зі мною.
Потім обернувся до своїх товаришів, кваплячись пояснити їм, чому я на милицях.
— Це той хлопець, у якого був дитячий параліч. Він мало не вмер. Кажуть, він уже ніколи не ходитиме на своїх двох.
Пітер люто глянув на нього.
— Чого ти розпатякався? — гримнув він. — Хто тебе за язика тягне?
Принц розгубився. Інші лісоруби теж здивовано подивилися на Пітера.
— А що я такого сказав? — спитав Принц, звертаючись до товаришів.
Пітер пробурмотів щось собі під ніс. Потім узяв мою кварту й налив мені чаю.
— Нічого особливого, — мовив він. — Тільки більше цього не кажи.
— Тож у тебе хвора нога? — звернувся до мене Тед Вілсон, намагаючись розрядити напруження. — Копито збилося, га? — Він усміхнувся до мене, й разом з ним усміхнулись інші.
— Затямте собі, — значуще проказав Пітер; він випростався, тримаючи мою кварту в руці, — якби у ваших чобіт підошви були такі міцні, як у цього хлопця вдача, їм не було б зносу.
Спершу я відчув себе зовсім самотнім серед цих людей, і навіть слова Теда Вілсона не розвіяли цього відчуття. Принцове зауваження видалося мені просто дурним. Я був певен, що знову почну ходити, як усі, але гнівний вибух Пітера надав Принцовим словам якоїсь особливої ваги і водночас викликав у мене підозру, що й ці люди не вірять, що я колись ходитиму без милиць. Мені захотілося додому, але тут я почув, якої думки про мене Пітер, і зрадів так, що відразу забув про все, сказане перед тим. Пітер підніс мене до рівня цих людей — більше того, він викликав у них повагу до мене. А саме цього я й потребував.
Я не знав, як висловити свою вдячність Пітерові. Цілий день я ходив за ним назирці, а коли краяв баранину, яку він зварив напередодні, вибрав для нього найсмачніший шматок.
Будинок Теда Вілсона стояв за півмилі від шляху. Пітер завжди привозив лісорубам ящик пива, і, навантаживши його воза колодами, вони збиралися ввечері в Теда — випити, погомоніти й поспівати.
Артур у такі вечори ставив своїх волів на ніч десь поблизу; приходили до Теда зі свого табору й двоє лісорубів — брати Фергюсони. Принц Прескотт і двоє інших робітників були тут частими гістьми, а цього вечора Принц прихопив із собою гармонію і убрався в свій волохатий жилет.
З табору ми виїхали втрьох — Тед, Пітер і я. Гукнувши, щоб я сідав, Пітер обернувся до Теда і трьох лісорубів, що стояли коло нього, і, затуливши рота долонею, хрипко прошепотів:
— А тепер дивіться! Дивіться на нього! Це не хлопець, а диво якесь — нізащо не хоче, щоб йому допомагали. Я ж вам уже казав.
А тоді, опустивши руку, він кинув мені удавано байдуже:
— Ану, Алане, залазь.
Доти я з острахом позирав на гору колод, навантажених на воза, але Пітерові слова додали мені снаги, і я впевнено рушив уперед. Я видобувся на круп Кейт, як робив це раніше, але тепер мені треба було лізти ще вище, і я знав, що доведеться підвестись на коні, а вже потім ухопитися за що-небудь і підтягтися вгору на руках. Ухопившись руками за одну з колод, я сперся «доброю» ногою на круп коня, а звідти вже без особливих зусиль виліз нагору.
— Ну, що я вам казав? — вигукнув Пітер, задоволено всміхаючись. — Бачили? — Він зневажливо махнув рукою: — Милиці йому — не завада!
Пітер з Тедом умостилися на колодах спереду, звісивши ноги. Дорога до Тедового дому була вузька, й гілля дерев, чіпляючись за їхні плечі, згиналося дугою, а тоді, розпрямляючись, шмагало мене по обличчю, бо я сидів позад них. Тож я ліг горілиць і почав спостерігати, як гілки, із свистом розтинаючи повітря, пролітають наді мною.
Приємно було відчувати, як погойдується вантажений віз, чути його натужне рипіння.
Незабаром коні зупинились, і я зрозумів, що ми приїхали до Тедового дому.
Коли я зайшов до хати, місіс Вілсон, що поралася коло плити, обернулась і, побачивши мене, всміхнулася так, що я подумав: якби вона мала хвоста, то заметляла б ним. Обличчя в неї було повне, привітне; хутко витерши вологі руки об запорошений борошном фартух, вона ступила мені назустріч і заторохтіла:
— Ой, бідолашна дитина! Ти ж, певно, отой малий каліка з Туралли, га? Ти ж, мабуть, стомився, присісти хочеш…
Вона роззирнулася довкола, приклавши пальця до уст, шукаючи, куди б ото мене примостити.
— Сідай онде на стільця. Стривай, зараз я принесу подушку під твою бідолашну спинку.
Бажаючи допомогти мені, вона підхопила мене під лікоть і смикнула руку догори так рвучко, що я мало не впустив милицю.