— Дід іще не одужав?
— Поки що ні, але, сподіваюся, усе буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати — не переслухати, а зараз тихо в хаті, як у труні. Тож подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може, хоч розвіюся.
Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.
— Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, — сказала Соня, довго не зволікаючи.
— Щось трапилося? — запитала Галя.
— Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?
— Удень я дуже зайнята, — відповіла Галя. — Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кити». Знаєш, де це?
Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він розташований. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад уже ні. Тож доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу просто не мала, тож погодилася на зустріч біля клубу.
У «Трьох китах» було надто гамірно, грала естрадна музика та миготіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню в обидві щоки, одразу ж потягла її за замовлений столик.
— Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, — попросила подруга.
— А то як же? — здивувалася Соня.
— Я тепер для всіх Геля.
— Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, правдиво українське.
— Галя, Галька… — Галя повела нафарбованими очицями. — Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька в мене асоціюється з тіткою Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.
— Гарна була жінка, — сказала Софійка. — Жаль, що померла ще молодою.
— Пам’ятаєш, якою вона була?
— Звичайно, — відповіла Софійка. — Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.
— Від неї завжди тхнуло гноєм, — не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. — Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її всюди все життя. І руки в неї були такі ж брудні, як і в моєї матері. Я маю на увазі, — виправилася Галя, — під нігтями був завжди бруд, бо не стежила за ними.
— Ти ж знаєш, що, маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, — мовила Соня й сховала свої руки під стіл.
— Та Бог із нею, тіткою Галею. — Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. — Я кажу все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.
— Галю, — почала було Соня, але одразу ж виправилася. — Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново й дуже важливо.
— Не парся, нічого страшного. У нас іще буде час поспілкуватися.
— Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише півгодинки, — попросила Софійка.
— Ні! Сьогодні в мого чоловіка день народження.
— Гелю, — дорікнула Соня. — Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.
— Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то, виходить, так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я — свою подругу з чоловіком. І все!
— Я без подарунка, мені незручно. — Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.
— Узагалі ми свято будемо відзначати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий! — Галя повернулася лицем до входу.
Софійка стерпла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч із ним ішов, усміхаючись до Соні, Стась!
— Вибач, я піду. — Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стась.
— Куди зібралася? — запитав він, нахабно посміхаючись. — Я так чекав такої слушної нагоди.
— Відійди, — попрохала Софійка, дивлячись йому прямо у вічі.
— Соню, ну досить! — Галя схопила Софійку за руку та силоміць потягла на місце. — Сідай. Чого ти підхопилася, як навіжена? Ну село, та й годі! Будь розкутою! Не напружуйся, тут усі свої!
Соня принишкла. Нехай буде, що має бути. Вона приїхала не на побачення з цим покидьком, а в справах до Галі. І від того, як поведеться подруга, залежало життя дідуся та її майбутнє. Тож доведеться набратися сил та витримки на цей вечір. Тепер треба лише дочекатися слушної миті, щоб переговорити з подругою.
Софійка бачила, як Стась стежить за кожним її рухом, і від того почувалася ніяково. Він намагався услуговувати Соні, пропонував випити. Вона категорично відмовилася. Коли чоловіки встали з-за столу та пішли курити, Соня вирішила не гаяти часу.
— Гелю, — почала вона одразу. — Ти знаєш, що в мене горе?
— Чула, що твій хлопець тебе покинув.
— По-перше, мене ніхто не кидав, просто він зараз не може приїхати. По-друге, я не про те. У мене дід Андрій захворів. Тяжко. У нього інсульт.
— Чула, — відповіла Галя, відпиваючи з бокалу червоне вино.
У Софійки палали щоки. Вона не вміла просити, тому на мить слова каменем застрягли в горлі. Тоді дівчина взяла бокал із шампанським та залпом випила. Напій був прохолодним та приємним на смак. Соні полегшало, бо утамувала спрагу.
— Я вже два рази викликала лікаря з міста, — продовжила Софійка, відчуваючи, як приємне тепло розтеклося по всьому тілу. — Він дав мені надію, але дідусеві потрібне лікування… Налий мені ще шампанського.
— О! Це вже по-нашому, — Галя задоволено усміхнулася та наповнила бокал. — Тобі б, Соню, зачіску трохи змінити. Волосся в тебе розкішне, але одразу видно, що ти із села: такі зачіски давно не в моді.
— А я й не стидаюся того, — відповіла Соня, перехиливши й другий бокал. — Так ось, — продовжила вона, відчувши себе більш розкутою, — не буду критися, я вже позичила гроші під свою зарплатню та дідусеву пенсію, але мені ще потрібні гроші. Ось я й згадала про тебе. Гелю, люба, виручай, бо більше нікому.
— Тепер зрозуміло, чому ти приїхала, — протягла Галя.