— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Працюєш удень і вночі, а до рота вкинути нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.
— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.
— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?
— У вас була я, — промовила спокійно Соня, зробивши наголос на останньому слові.
Жінка налила собі ще, випила, уже не закусуючи.
— Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я лягала спати та вставала з думкою про тебе. І про Петруся ніколи не забувала, — жінка розпустила нюні, шморгнула носом.
— Про Петруся? Хто це?
— Це я його так назвала. — Вона витерла сльози долонею. — Свого синочка, твого братика. А взагалі офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.
— Де… Де ви його полишили? — упалим голосом запитала Соня.
— Де? Де? У пологовому будинку. Де ще можна? — буркнула жінка. — Тільки ти про це нікому на селі нічичирк. А то я підпила, розпустила язика. Добре?
— Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!
Новина Соню вкрай шокувала. Її розум іще не встиг у повному обсязі сприйняти зізнання матері, тому дівчина намагалася дізнатися якомога більше про свого брата.
— Де він зараз? Що ви знаєте про нього?
— Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім усе, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, — жінка кивнула на пляшку, — збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли сталося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина в тебе буде — і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Шкода було Петруся залишати в пологовому будинку, шкода. Гарний був хлопчик, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам’ятаю. Він на три роки молодший за тебе, так, точно на три, я ще не зовсім розум пропила.
— І ви його… полишили там?
— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає сина, аніж він колись придушить його. Я вчинила правильно, бо врятувала життя дитині. Чи не так?
Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила в руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.
— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю й дізнаюся, що його вже всиновила якась заможна родина. Ось такі справи, Соню.
З жінки знову полилися горохом п’яні сльози.
— Тепер я не знаю, де мій Петрусь, а може, він і не Петрусь, та грець із ним! Що було, то було. Минуле не повернеш, а майбутнє… його в мене нема, так, сірість, буденність і все. Ти як, доню?
— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.
— Помер?
— У нього інсульт. Лежить прикутий до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.
— Так ось чого ти приїхала. — Жінка похитала головою. — Грошей просити. — Помовчала. — А я дурна думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.
— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати в ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.
— Ти працюєш?
— Так. Звичайно ж.
— Де?
— Поштаркою.
— Зарплатню отримуєш?
— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплату. Мені ще потрібні гроші.
— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?
— Так.
— А ще що розказував? Що я розпусниця?
— Це неважливо, принаймні зараз.
— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні покидьки попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, у чому моя провина? — Жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.
— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги, — нагадала Соня.
— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я ніщо, так, порожнє місце.
— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?
— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?
— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.
— Добре, добре. Воно, можливо, і на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка. Вона не мала передніх зубів.
Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю, знала напевне. Гірка образа стисла її металевим обручем так, що все хиталося навколо. Проте дівчина зробила глибокий вдих, востаннє окинула поглядом брудне приміщення, де назавжди залишаться похованими її мрії про добру маму, підвелася, вийшла з хати. Жінка провела Софійку до хвіртки.
— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене далека родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?