…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відчинити двері. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, вийняв із холодильника пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка, він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…
— Стасю, — сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. — Нам треба серйозно поговорити.
Стась вимкнув телевізор.
— Я слухаю тебе.
— Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?
— Так, — кивнув головою син на знак згоди.
— Я тебе зрозумію й, чим зможу, допоможу. Іноді люди заплутуються в житті, їм ні до кого звернутися за порадою. Але в тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?
— Гаразд.
— Розкажи мені про те, що сталося в селі.
— Я вже все тобі розповів, — зітхнув Стась. — Скільки ще можна розказувати? Гадаєш, мені приємно те знову згадувати?
— Та дівчина тобі дошкуляла чи все-таки ти їй?
— Навіщо вона мені? Сам подумай! У мене є Ірка, з якою я колись поберуся.
— Та-а-к. А автівку ти сам спалив чи та дівчина?
— Я що? Ненормальний, чи що?! За кого ти мене маєш? Я можу, як і всі люди, робити помилки, напитися, загуляти, розбити автівку сп’яну, але спалити свою новеньку автівку?.. Звичайно ж, це зробила вона. Тату, я навіть не знаю, як мені тепер їздити на навчання. Мені дуже незручно перед тобою, але зрозумій, що я не винен у тому, що сталося. Усі хлопці, мої друзі, мають свої автівки, а я… Якби ти бачив ту дівку! Вона божевільна нахаба! Звідки я міг знати, що в неї клепки в голові не вистачає?!
Стась навіть не встиг зрозуміти, як сталося, коли важка рука батька з усією силою врізалася болем у його обличчя. Від удару він відлетів в інший бік кімнати. Стась від несподіванки спочатку сполохано витріщав очі, потім підхопився та підбіг до батька.
— Як?! — закричав він. — Як ти посмів?! Мене? Свого сина?
— Запам’ятай, сучий ти сину, — зціпивши зуби від люті, процідив батько. — Не смій наближатися до Соні на десять кілометрів. Не смій, бо…
— Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж усе в нас можеш!
— Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!
— Ха! Ха! Ха! — Стась істерично засміявся і тут же отримав іще один удар в обличчя.
— Автівку хочеш? — кинув йому Андрій Андрійович та, скрутивши дулю, тицьнув її в пику Стасеві. — Ось тобі автівка!
— І не треба! — огризнувся Стась. — Я не буду ходити на навчання.
— То й не йди, — спокійно відповів чоловік. — На базарі повно вакансій вантажників.
— Я піду до мами!
— І для неї там робота знайдеться — продавчині оселедців із бочки. Гадаю, що в неї це добре вийде.
Коли Софійка повернулася додому, то почувалася на десятому небі від щастя. Дідусь зустрів її на лавці під яблунею.
— Який ти в мене молодець, — говорила вона, подаючи дідусеві обід. — Я так хвилювалася за тебе.
— Відмий гниди після камери, — пожартував дід, — та збирайся до свого Сашка.
— Добре, але не зараз. Дай мені надивитися на тебе.
— Знайшла, на що дивитися! У мене ж тирса з кожної дірки сиплеться! — усміхнувся дід. — Я свого слова дотримав, тепер твоя черга. Баба Параска вже має досвід, як мені носа підтирати та горщика виносити, тож можеш спокійно їхати.
— Спочатку я відпочину хоча б одну ніч. Добре? — усміхнулася Соня та погладила дідусеві руку з темними жилочками.
А ввечері все село облетіла новина. Олеся дізналася, що Стась її покинув. З горя дівчина ревіла так, що півсела чуло, а потім намагалася накласти на себе руки, тож наковталася пігулок. Кажуть, що бідолашна дівчина залишила записку, у якій написала, що пізнала кохання й тепер уже без нього не зможе жити. Добре, що вчасно нагодилася додому її мати. Спочатку жінка подумала, що донька міцно спить, а потім побачила записку. Олесю відвезли до міста, поклали в реанімацію. Фельдшерка, що супроводжувала дівчину до лікарні, принесла звістку, що Олеся буде жити.
Генерал Друзь пройшов повз молоденьку медсестру, що розкладала по чарунках ліки, кивнув головою. Дівчина привітно усміхнулася, бо вже не вперше цей чоловік заходив до лікарні навідати одного хворого.
Максим Іванович перетнув довгий коридор, що блищав щойно вимитим лінолеумом на підлозі. У кінці коридору містився кабінет головного лікаря психіатричної лікарні.
— Можна, Сергію Георгійовичу? — запитав генерал, прочинивши двері.
Лікар запросив його до кабінету, привітався за руку.
— Ну, як там Олександр? — вмощуючись зручніше на широкому шкіряному дивані, генерал одразу перейшов до діла.
— Як вам сказати? — відповів лікар. Зняв окуляри, неквапливо поклав їх на стіл, потер стомлені почервонілі очі. — Як і раніше. Його стан стабільний, але зрушень на краще поки що немає.
— Я привіз іще гроші. Прошу вас, не шкодуйте їх на ліки, купуйте все, що потрібно, але приведіть його до нормального стану.
— Ви знаєте, що ми робимо все можливе. Зараз я його перевів до окремої палати. Там він буде сам.
— Це було необхідно?
— Гадаю, що так. Розумієте, Максиме Івановичу, Волошин пережив дуже великий емоційний стрес. Зовні він здається спокійним, але кожен гучний або різкий звук спричиняє в нього нові напади. А в його стані навіть звук зачинених дверей сприймається, як вибух касетної бомби. У палаті, де перебувають іще кілька хворих, не може бути цілковитої тиші. Хтось брязне чашкою, хтось гучно згортає книжку, інший голосно засміється. І всі ці звуки нашому пацієнтові знову й знову на рівні підсвідомості нагадують про трагічний випадок із хлопчиком.
— Ви ж сказали, що він втратив пам’ять.
— Це не зовсім так. Як би вам пояснити?