— Гаразд, — сказав він, подумавши ще трохи. — А зараз лягай спати. Пізно вже.
— Дякую вам, пане Зайднер, — і дівчина поспішно ковзнула в ліжко.
Він більше не озвався до неї жодним словом.
Але думав про Марту.
Пообіцяв… Але чи так зробив, як треба?
Мабуть, що так. Дівчину відірвали від батьків, вивезли з рідної землі. Це ж добре, що зараз вона під його наглядом. А коли б потрапила в інші руки, в інше середовище? Що було б з нею уже сьогодні?.. Те. що з тисячами інших дітей, які потрапили в Німеччину на заводи, фабрики, на сільські роботи. Голодне існування, фізичне виснаження, хвороби, смерть… Але ж і сам він не вічний тут, у цирку. Прийде час, що лишиться без роботи, старий і немічний. А тоді куди її, Марту?.. Жебракувати разом з ним? Звісно, армія фюрера зазнає краху, в цьому немає сумніву. Але знову ж таки, коли це буде? І що буде потім? Де опиниться Марта? То хай краще стане цирковою артисткою. Все-таки якийсь притулок. І хоч мізерний, але все ж шматок хліба.
Генріх Зайднер ніколи не мав власних дітей. І тому Марту він вважав ніби за свою доньку, турбувався про неї. Ось і зараз: хіба не від нього залежить, що з нею буде далі? Від нього. Він може дозволити їй іти в цирк, а може й не дозволити.
Зайднер випив ще чарку горілки, і підігріта хмелем уява повела його далі.
Так, може дозволити й не дозволити. Але він уже дозволив. І добре зробив. Хай вона стане артисткою. Хорошою, відомою артисткою!.. Якщо її позбавили рідних батьків, то він, Зайднер, стане їй за батька і виведе її в люди. Виростить і виховає. А коли він стане зовсім немічним, то й вона не залишить його без притулку і без шматка хліба. Отож треба поговорити з паном Янчуком, нехай бере її в свою групу, хай тренує. Вона буде літати під куполом цирку разом з Юреком і Петком. Він навіть прізвище їй своє дасть. Буде — Марта Зайднер! Це ж чудово звучить: артистка Марта Зайднер!
А невдовзі Генріх Зайднер — знов у вагончику в Янчука. І знову ж не з пустими руками, а з плескатою пляшкою рому.
— Тепер уже я — в особистих справах, пане Янчук, — каже він. — В дуже важливих для мене справах… Але спершу перехилимо по одній.
Владислав Янчук бачить, що Зайднер чимось збентежений. Що привело його сюди?
Зайднер не дипломат. Він не вміє починати здаля, а йде навпрошки.
— Хочу з вами поговорити, пане Янчук, як артист з артистом. Моя Марта проситься в цирк…
— Чому «моя», пане Зайднер? — питає Янчук. — Хіба вона вам родичкою доводиться? Пробачте, у нас з вами досі жодного разу розмови не було про цю дівчину. Зайднер махає рукою.
— Ат… Яке це має значення для вас! Я хочу, щоб вона стала хорошою артисткою. Розумієте? Хорошою!.. І я сподіваюсь, що ви не відмовитесь узяти її в свою групу.
Янчук ще не сказав «так», але в душі він уже радіє. Йому таки справді щастить! Адже він уже не раз задумувався над тим, щоб придбати для своїх хлопців гарненьку партнершу. Одне, коли під куполом у світлі прожекторів літають лише хлопці, і зовсім інше, коли серед них — ще й спритна гарна дівчина! Тут уже буде на що подивитись. Його номер стане справді коронним у програмі. Публіка валом валитиме до цирку. І, звичайно, потечуть до рук і гроші!
«Родичка вона йому чи ні, яке мені, зрештою, до цього діло? — думає Янчук. — Мені потрібна партнерша!»
У Зайднера свої думки. Чомусь пан Янчук довго не відповідає. Може, його непокоять зайві турботи і зараз він скаже, що не має ніякого бажання морочити голову з дівчиськом?
І він поспішає заспокоїти Янчука:
— Так, я розумію, це — зайві турботи і за них треба платити гроші. Але це ми влаштуємо. Зараз я не можу ще клопотати перед паном Шредером про те, щоб набавив вам. Але, коли Марта стане гімнасткою і виступатиме в номері, запевняю вас, що плату ви одержите значно більшу.
— О ні, я зовсім не про гроші думаю! — патетично вигукнув Владислав Янчук. — Про що мова… Для вас, пане Зайднер, я все зроблю. Ви людина сердечна, добра, і було б гріх відмовити вам!
Ви мені теж подобаєтесь, — цілком щиро каже Зайднер, — Часом хочеться поговорити, відвести душу. Мене тягне до вас. З вами мені легко, просто.
Міцний ром робить своє. Генріх Зайднер розм'якає, стає надзвичайно чутливим, зворушливим і довірливим.
— Ви розумієте мене, пане Янчук? Дівчина одна, беззахисна. Хто про неї потурбується, окрім мене?.. А потурбуватись треба. Бо, як там з цією війною буде, ми ще не знаємо. По-всякому може скластися…
— Ви так думаєте? — обережно перепитує Янчук.
— Так, так, я багато думаю, — довірливо каже Зайднер. — Хоч у нас, у Німеччині, і заборонено думати, але я думаю. І часом сумні думки огортають мене, пане Янчук.
— Ну, навіщо ж цей песимізм? — ніби заперечує Янчук, підігріваючи цим свого співбесідника.
А Зайднер уже майже не контролює себе, ловиться на Янчукову хитрість, як риба на принаду.
— А як же інакше?.. Ви тільки подумайте: в пекло цієї війни кинуто все — людей, техніку, науку, гроші, хліб, м'ясо. Все працює тільки на війну. В магазинах у нас порожньо. Хіба що ерзаци. Ось дивіться.
Він хапає зі столу шматок булки:
— Ерзац!
Потім переламує надвоє шматок ковбаси:
— А це? Теж — ерзац!.. Чи довго так протягнемо? А що, як росіяни не складуть швидко зброї? А вже є чутки… є…
Він схаменувся, що зайшов надто далеко перед цією, хоч начебто й хорошою, але фактично малознайомою людиною.
— Вип'ємо… За нашу домовленість. За успіх.
Вони випили. Але Янчука ром уже не бере. Йому здається, що він став навіть тверезіший, ніж був досі.
— Які ж чутки, пане Зайднер? Я теж до них не байдужий.
— Росіяни зупинили наших під Москвою, — тихо, з притиском кидає Зайднер. — Ми там більше не просуваємося вперед і маємо великі втрати…
— А ще що?
— Поки що більше нічого. Але й це — немало!.. Це може бути початком кінця. Еге ж, по-всякому може обернутись. По-вся-кому…
Після цієї розмови сиділи вже недовго. Те, що розповів Зайднер, неабияк схвилювало Янчука. Було про що подумати!
І він чемно випровадив Зайднера до його вагончика.
О, йому справді було про що подумати! Те, що гітлерівську армію зупинили під Москвою, не дуже турбувало Янчука. Адже це — не десь тут під боком, а аж під Москвою! Надто далеко це від тилового німецького міста Мейненгена, щоб про це думати.