Котта лежав у лихоманці серед яскравих гобеленів своєї мансарди. Температуру він схопив гарячої карнавальної ночі в Томах чи, може, отої холодної ночі в Трахілі й тепер у маренні боровся в картинами та образами, що сходили із зітканих Арахною килимів і накидались на нього. Ніхто його не доглядав. Щоразу, коли починало світати, жар спадав, і Котта засинав мало не до самого вечора. А коли очі його нарешті проясніли, він побачив у себе в ногах линваря з бляшаним кухлем води й скибкою пухкого білого хліба. Котта напився, поїв і завважив, що господар знов ходить босоніж; він подивився на його побиті ноги, давно не зрізувані нігті й засумнівався в тому, що зберегла власна пам’ять. Невже оці руки й ноги старого чоловіка тієї ночі були лапами? Вовчими лапами?
У ті дні, коли температура в пожильця ще не зовсім спала, линвар був, як завжди, небалакучий. Та коли сили остаточно повернулися до Котти і одного ранку — була саме п’ятниця — він зійшов крученими сходами вниз, то вперше побачив на господаревому обличчі усмішку. Лікаон сидів на дзиґлику й висмикував зі старої линви клоччя. Він був у майстерні не сам. Поряд на підлозі стояла навколішки вбрана в чорне жінка і змивала з дощок рідким милом та щіткою дивний візерунок, що нагадав Котті сліди від брудних чи закривавлених вовчих лап.
— Вовки,— мовив Котта. — Я бачив у горах вовків. Лікаон пом’яв у долоні линву, що вилискувала сріблом, але нічого не сказав.
Жінка в чорному покинула мити підлогу, випростала спину й глянула на Котту. Вона була ще молода. Котта мимоволі позадкував. її правильної форми обличчя було суціль укрите шолудями — білими пластівцями відмерлої і полущеної шкіри, так наче жінка вмочила обличчя, а заразом і руки в крейду, і крейда аж тепер почала просихати, лущитись і відставати.
— Вовки? — прошепотіла вона. — У горах?
Линва вислизнула в Лікаона з рук і гучно ляснула на підлогу. Він, крекнувши нахилився по неї, так ніби не чув ні Коттиного голосу, ні жінчиного шепотіння.
— Вовки,— кивнув головою Котта і звернувся до незнайомки: — А ти хто? — і, не дочекавшись відповіді, спитав у господаря: — Хто вона?
Стоячи навколішки, жінка приклала долоню до губів, немовби сама себе застерігала, і луска посипалася, ніби сніжинки, їй на груди. Вона втупилася в Котту й проказала:
— А ти хто? — Потім кивнула в бік Лікаона й тоном, яким щойно говорив Котта, запитала в линваря: — Хто вона?
Лікаон усміхнувся.
Спантеличений, присоромлений, відчуваючи себе жертвою якоїсь гри, що в неї вже сотні разів бавилися мешканці цього дому, Котта безпорадно повів розмову далі.
— Вона в тебе працює? — запитав він у Лікаона, який на нього навіть не глянув. — Як її звати? — А тоді сам відрекомендувався жінці в чорному так, наче вона була несповна розуму, — тицьнув пальцем собі в груди й сказав: — Котта.
— Котта,— повторила жінка, не зводячи з нього очей. — Вона в тебе працює? Як її звати?
— Ехо,— озвався нарешті линвар. — її звуть Ехо. Вона в мене прибирає.
— Прибирає,— повторила Ехо й знову низько схилилася над підлогою. — В мене прибирає.
Ехо не знала, як вона опинилася в місті. Кілька років тому її ціле літо вважали далекою родичкою чи годованкою глухонімої ткалі Арахни, бо Ехо допомагала їй у господарстві й так терпляче зносила переміни в настрої хворої на подагру старої ткалі, що сусіди тільки дивувалися. З крамниці Феме спершу пішла чутка, нібито ота тиха служниця приїхала з Трої,— вона, мовляв, нешлюбна дочка одного з Арахниних братів, і та взяла її до себе хатньою робітницею. Але за літо в крамниці Феме виникла інша версія: начебто Ехо прибилася до міста з гуртом точильників із Колхіди; та ні, казав дехто, її привіз із собою кіномеханік Кипарис — ту легковажну дівку покинув якийсь власник картин.
— Троя? — питали в Ехо люди. — Ти з Трої?
— З Трої,— відгукувалась Ехо з тим незворушним спокоєм, з яким згодом казала і «з Колхіди», і «з Петари», і «з Тетеї»...
Зрештою в Томах дійшли висновку, що Арахна просто дала тій недоумкуватій притулок. Та потім, коли настала осінь, ткаля звинуватила служницю, що та в неї нібито щось украла, й вигнала її з дому, а одній сусідці натякнула, що насправді Ехо ніяка їй не родичка і не годованка,— то, мовляв, зовсім чужа дівка, приблуда.
Ехо зосталась у залізному місті й до кінця листопада ночувала просто неба, а потім, коли настала зима й почалися бурани, знайшла притулок у руїні під виступом скелі — у вцілілій темній кімнаті, стіни якої було складено наполовину з породи, — одне слово, радше печера, ніж людське житло. У тій вогкій, німій оселі, де Ехо відтоді й мешкала, вона іноді цілими днями лежала колодою, страждаючи від страшного головного болю, що трохи попускав тільки в прохолодних сутінках цієї руїни. Та ще більших страждань завдавала їй недуга, яку не гоїли ні сутінки, ні тиша: її мучила власна шкіра, на якій бракувало захисного верхнього шару, епідермісу, і яка через це була така вразлива, що один-однісінький сонячний промінь чи порив курного вітру залишав на ній сліди; навіть від м’якого світла й духмяного весняного повітря шкіра в цієї нещасної лущилася й осипалась пластівцями з тіла.
Аж перегодя Котта довідався, що страждань Ехо постійно завдавала тільки частина шкіри — вкрита лускою чимала овальна латка, яка поволі кочувала її струнким тілом, острівець щільних пластівців, що висипали на обличчі, шиї, плечах та руках, з часом пересувалися на груди й на живіт. І коли ця пляма нарешті сходила, зникала під одягом, тоді Ехо ставала на тиждень чи й цілий місяць спокусливо чарівною жінкою, шкіра в неї була бездоганно чиста. Та згодом луска знов поверталася на її вид, і тоді не тільки кожен доторк, але нерідко навіть пильний погляд викликав в Ехо нестерпний біль, від неї відвертались, її уникали навіть ті, хто любив.
А любив Ехо,— хоч, правда, й потай,— багато хто на узбережжі. І пастухи, й ливарі часом під покриттям темряви навідувались до печери, щоб в обіймах Ехо, далеко від своїх черствих, змучених дружин обернутися в немовлят, володарів чи звірів. Коханці знали, що завдяки непроникній мовчазності Ехо їм не загрожують ні докори, ні ганьба, і за це серед каміння та сміття в руїні залишали їй хто бурштин, хто шкуру, хто в’ялену рибину чи горня смальцю.
До линваря Ехо приходила вряди-годи й тільки для того, щоб підмести, помити підлогу та прибрати в майстерні те, що Лікаон уже називав мотлохом. Щоразу це було щось інше: то линвареві раптом ставало огидним усе, що росло в будинку, і Ехо мусила зішкрібати з каміння мох, виривати плющ та траву й навіть викидати на смітник чи й на вулицю жоржини та орхідеї. А то, бувало, господар не міг далі терпіти в домі іржу, і Ехо доводилося начищати наждаком усі ґратки, дверні завіси, інструменти та залізні оздоби й покривати безбарвним лаком їхню блискучу поверхню, що від вологого морського повітря невдовзі знову тьмяніла.
Зате пилюка дуже рідко завдавала Лікаонові клопоту. Наче прудкі звірята, на підлозі в линварні й усьому будинку перекочувалися волохаті клубочки пороху, втикані скіпками, скалками, волосинами та клоччям... Втілюючи безликий, кінечний стан світу, порох лежав також на шпульках, дірчастих плитах, гарделях, вірьовках, шпагаті й линвах, здіймався від найменшого протягу, часом зблискував, мов коштовність, у скісних сонячних променях, а тоді, меланхолійно кружляючи, знов осідав хмарками на Лікаонову самотність.
Ехо приходила до Лікаона, коли той по неї когось посилав. Нічого не питаючи, вона слухняно повторювала розпорядження, викидала надвір усе, що їй наказували викинути, й вимивала та начищала те, що треба було зберегти. Від тої п’ятниці, як лихоманка в Котти минула і він побачив у вранішньому світлі вдягнену в чорне жінку, що колінкувала на підлозі в линварні, залізне місто видавалося йому вже не таким холодним і осоружним. Образ Ехо, врода якої проступала з-під білих пластівців на тілі, не лише пробудив у ньому спогади про неквапні, лагідні руки й ніжні ласки римлянок; здавалося, вже завдяки очам Ехо, її погляду й граційним рухам Рим знову став йому ближчим.
Того ранку, коли Котта оклигав, Ехо прибрала і в його мансарді — помила сліпі вікна й натерла їх до блиску шматкою лайки, вперше за цілий рік повитрушувала й почистила гобелени та завіси, повернувши їм живі, соковиті барви — такі яскраві, що другої ночі Котті при сяйві свічок навіть спало на думку: саме сила цих барв і не дає йому стомитися й заснути.
До Лікаонової служниці Котта вперше доторкнувся того дня, коли кіношник поїхав із Томів. Повільно ступав кривоногий Кипарис вуличками залізного міста, востаннє монотонно розхвалюючи співучим голосом показані фільми; в одній руці він тримав повіддя своїх буланих, які, мов дві почвари, похитувалися вслід за ним, а в другій — налигача, на якому тюпав олень. Коли Кипарис збирався в дорогу, олень так уперто впирався проти цього налигача, так крутив головою, що навіть зачепився кінчиком своїх молоденьких, ще не затверділих, обтягнених шкіркою рогів за кам’яні ворота. У паузах між розхвалюванням фільмів ліліпут усе намагався приборкати оленя; з двок тріщин на рогах у нього цідилася кров, тоненькими цівочками зміїлась по лобі і скапувала на бруківку залізного міста. «То лихий знак»,— сказала Феме; вона стояла, поклавши руки синові на плечі, серед гурту роззяв, які спостерігали за кіношником, гучно висловлюючи йому співчуття.
Останній Кипарисів сеанс напередодні ввечері перервав лютим криком Ліхас — константинопольський місіонер старовірів. Ліхас приїздив щороку перед Великоднем із Босфору до Томів рибальським катером, щоб у сутінках занедбаної, вкритої лишайником та цвіллю церкви відслужити довжелезну літургію про муки, що їх зазнавали члени його секти в римському ярмі. В глухих, поруйнованих містечках та селах на цьому узбережжі місіонерові, який проклинав жорстокість Риму й підносив велич якогось свого бога, не треба було боятися ні властей, ні донощиків.
Того вечора Ліхас вискочив, розмахуючи кулаками, з церкви, кинувся до осяяної рухливими картинами стіни різниці й почав сипати прокльони на голови вражених ліліпутових глядачів та вигукувати, що настане ще, мовляв, святий день, як оцей нині, настане, отож, страсна п’ятниця, і тоді навіть у такій глушині, як Томи, про страждання й муки розіп’ятого владаря світу таки доведеться згадати всім. Потім він під регіт глядачів загупав кулаками у фургон, де хурчав Кипарисів проектор, і нарешті, коли вже всі його прокльони й заклинання виявилися марними, заходився калатати в єдиний на церкві дзвін і калатав доти, доки ліліпут вимкнув проектора й стіна різниці погасла.
Отож глядачі в залізному місті не побачили кривавої кінцівки останнього з трьох фільмів, що їх Кипарис із огляду на смертні випадки та похорони в ці весняні дні показував три вечори підряд. То були три трагедії, три багато оздоблені подробицями версії загибелі трьох героїв, чиїх імен у Томах доти ніхто не чув: Гектора, Геракла й Орфея.
А для Котти, який усі ці вечори просидів разом із рештою глядачів на дерев’яних лавах перед Тереєвою стіною, то були троє імен із його юності. Геракл та Орфей спадали йому на думку щоразу, коли він згадував про довгі й нудні пообідні години в актових залах та в бібліотеці закритого учбового закладу в Сан-Лоренцо, де мусив знов і знов визубрювати історії цих та інших героїв. Життя і смерть Геракла! Життя і смерть Орфея! Напам’ять, і то гекзаметром!
І хоч би де лунало Орфеєве ім’я, на пам’ять Котті щоразу спливали навстіж розчинені вікна в Сан-Лоренцо, в них простягало віти дике помаранчеве дерево й олеандрові кущі, гіркуватий сік яких вичавлювали й капали собі в око найсміливіші з-поміж вихованців того закритого закладу, коли треба було викликати хай і болюче, зате правдоподібне запалення ока й дістати на кілька днів звільнення від зубріння та іспиту з життєписів героїв.
Кипарис показав залізному місту загибель Трої, колихкі моря султанів на шоломах, густо втикані списами бойовища, які тяглися до самого обрію, палахкі пожежі, хмаровища диму, більші, ніж саме небо над містом... На тлі цих декорацій скаліченого троянця Гектора волочили навколо мурів його ж таки фортеці доти, доки він сконав жахливою смертю від величезної зграї собак, що гризлися за розкидані на всі боки шматки його тіла.
Другого вечора Кипарис познайомив Томи з історією Геракла, на долю якого випало пережити всі незлагоди світу, зазнати всіх його випробувань і дістати перемогу, щоб кінець кінцем власними руками себе роздерти. З подивом і жахом спостерігали глядачі, як Геракл конає від чарів отруєної сорочки, яку він, ні про що не здогадуючись, надяг на себе і яка вмить приросла до його тіла й почала горіти, немов перегріта олія, і її можна було зірвати не інакше, ніж із самим життям.
Стогнучи, завиваючи, просто-таки шаленіючи від болю, цей непереможний чоловік нарешті здер із себе разом із сорочкою тіло та м’ясо з кісток і оголив закривавлені сухожилля, лопатки, груди — багряну порожнину, в якій уже згасали легені й серце. Геракл упав. І все світло того дня злилося в сімох озерах, у які витекла кров і піт цього нещасного чоловіка,— сім свічад, що в них відбивалося небо, хмари, тіні, порожнеча. Потім настала ніч. Але світло тих сімох озер не померкло, воно сяяло — зорі вгорі, зорі внизу — й линуло до небес.
А насамкінець, у страсну п’ятницю, Кипарис пообіцяв показати мученицьку смерть одного поета на ім’я Орфей, якого мали забити камінням закутані в шкури пантер та козуль жінки, потім здерти з нього шкіру й посікти його сокирами та серпами. Ало щойно на стіні з’явилися перші кадри — жертва саме втікала крізь діброву,— як із церкви вибіг отой місіонер...
Та ще виразніше, ніж про загибель героїв, у ці три вечори згадував Котта про свою науку й виховання в Сан-Лоренцо, про побілені вапном лункі коридори, розчахнуті в полудень вікна, за якими видніли заборонені й недосяжні рибні ставки та здичавілі луги; пам’ять повертала його крізь час та глибокі темні двори в минуле, поки він нарешті побачив Назона — почесного гостя колегіуму. Оточений знервованими префектами й шанованими людьми, він простував під аркадами Сан-Лоренцо — уславлений поет, що входив одного травневого,— а може, то був уже й червень,— вечора поруч із ректором до врочистої зали. Високий гість.
Присутність Назона, його виступ увінчав тоді свято з нагоди сторіччя від заснування колегіуму в Сан-Лоренцо і мав збагатити історію того навчального закладу. Величезні, заввишки як будинок, образи святих на фресках зникли за численними полотнищами привітань та строкатою розкішшю троянд і вінків, а коли нарешті пролунав Назонів голос, усе зібрання вихованців та професорів уже повивав важкий бузковий дух. Однак у спалахах магнієвих ламп домашніх фотографів, під похмурими, підозрілими поглядами ректора вихованці колегіуму почули тоді в поетовому виступі лише ті самі вірші й слова, якими їх мучили в аудиторіях:
На соломі римлянин
У спокійний поринув сон
І коли він прокинувсь
І зором полинув до зір
Над видноколом горіло
Багряне світило