— О чужинці! Мова ваша мелодійна й зовсім не схожа на каркання тих, хто прилітав сюди раніше на залізних птахах з чорними хрестами. Хто ж ви?
Ми гаряче запевнили шановного вождя, що не маємо нічого спільного з тими, хто прилітав сюди раніше, а «залізного птаха» вкрали у своїх ворогів.
Того ж вечора було велике свято, і під бій барабанів плем'я сміливих мисливців за акулами прийняло нас у почесні вожді. А старий Табу-Ретус, проливши сльозу від хвилювання, промовив:
— Ми були б щасливі, якби ви назавжди залишилися з нами. Але ви — відважні воїни. Вас кличе дорога битв і подвигів. Ми не затримуємо вас. Багато тисяч місяців тому тут уперше з'явилися білі люди. Вони припливли і загинули, тому що прийшли як вороги. Залишився їхній корабель. Він стоїть у тихій лагуні. Він старий, але міцний. Ви прийшли як друзі, і цей корабель — ваш. Хай оберігають вас демони моря…
І ми побачили Каравелу.
Дивно, як вона вбереглася. Навіть фарба на дерев'яних візерунках корми облізла лише подекуди. На гладенькій підлозі кают лежали сонячні рисунки вузьких ґратчастих вікон. Під бушпритом, на бліндареї, зеленою бахромою повисли пишні ліани. Здавалося, що у Каравели виросли вуса. Ми взялися за ручки штурвального колеса. Воно зі скреготом крутнулося, ворухнувши заснуле кермо: справне. Вітрила зотліли, але у нас вистачало тканини від парашутів. Днище було оббите міддю, і морські черви його не зачепили.
На палубі ми побачили вісім позеленілих гарматок і подарували їх Табу-Ретусу. Нам потрібна була інша зброя.
Ми озброїли Каравелу дрібнокаліберною гарматою з літака, а потім, коли потопили кілька німецьких торпедних катерів, поставили ще гармати і кулемети.
І почалося таке життя, що перехоплювало подих.
Ми жили у морях, дивовижних, як сон. У них снували піратські бриги, виринали під зоряне небо небачені чудовиська, біля островів крізь сонячну воду виднілися затонулі кораблі. На них переховувалися таємниці й скарби. А по горизонту, зловісно димлячи, йшли німецькі ескадри, ще не відаючи, які біди їм несе старовинний корабель з блискучими вітрилами.
Для початку ми розгромили біля берегів Тасманії вітрильну флотилію кровожерного Джіммі Косопуза, а потім у північних фіордах потопили один за одним дванадцять фашистських катерів-торпедоносців і спалили їхню базу. Після цього пішли в ріку Амазонку, щоб пополювати на крокодилів. Це була не просто забавка. З крокодилячих шкур ми хотіли пошити водолазні костюми, щоб у них пробиратися до ворожих кораблів.
У гирлі Амазонки нас закрив німецький підводний човен «Летюча п'явка».
Командир «П'явки» фюрер-капітан Боббін Гапп, розмахуючи білим прапором, зійшов на борт Каравели. Він був худий і довгий, як грот-щогла, з кобилячою головою і блискучими сталевими зубами. На його високому кашкеті виблискував череп із схрещеними якорями. Люб'язно посміхаючись, Бобін Гапп заявив:
— Я буду мати запропонувати вам здаватися. Ваша боротьба є без користі. Якщо ви здатися, ми вас відпускати додому. Якщо ні, ми вас кидати до акула.
— Ми будемо мати дати вам по шиї, — чемно відказав Павлик, — якщо ви зараз же не заберетеся геть до вашої іржавої бочки. А потім ми будемо мати пустити вас на дно. Лише шкода акул, які отруяться вашим протухлим м'ясом.
Боббін Гапп забрався геть і викликав по радіо на допомогу два міноносці і піратський кліпер «Три кашалоти».
Звичайно, ми обдурили ворога і вночі прослизнули в океан. Проте наступного дня «П'явка» і її друзі почали наздоганяти нас. Відстрілюючись, ми розіпнули на реях і штагах усю тканину, до останньої серветки. На щастя, дув хороший вітер з весту. Кліпер ми підпалили, а міноносці і субмарини відстали.
Це був гарячий деньок і щасливий вечір. Ох, яка це радість, коли виграно бій, остигають стволи, вітер співає в такелажі, а попереду вільне мореї
… У п'ятнадцять років, коли, як і всім, мені настав час писати вірші, я згадав подвиги Каравели і про той вечір залишив такі рядки:
Того разу ми втекли від «Летючої п'явки», але незабаром вона наздогнала нас і знову кілька разів посилала в нас торпеди. На щастя, мимо. Вночі ми підстерегли, коли «П'явка» виринула, щоб набрати повітря, і вліпили їй у рубку два снаряди. Від такого «гостинця» Боббін Гапп одразу втратив сміливість і повів свою посудину на базу ремонтуватися.
Поки він ремонтувався, ми звільнили в'язнів з того самого табору, з якого втекли, побували в Севастополі, де одержали нагороди від командуючого флотом, потім боролися з ураганом у гримучих сорокових широтах, полювали за работорговцями на південному узбережжі Африки. І нарешті вирішили відвідати старого друга Табу-Ретуса.
Біля самого острова нас знову наздогнала клята «П'явка». Ми ледве встигли проскочити в лагуну.
Ми сиділи в гостях у мисливців за акулами, а мерзенний Боббін Гапп на своїй посудині швендяв біля входу в лагуну і щодня присилав з парламентерами єхидні листи.
Ми скаржилися Табу-Ретусу:
— Бісове підводне корито! Якби витягти його на поверхню, ми б дали їм доброго прочухана! А під водою хіба їх дістанеш?
Мудрий Табу-Ретус думав.
— О мої брати, — вирік він нарешті, — я гадаю так: ця зла «П'явка» все одно що велика морська черепаха з заліза. А ловити великих черепах наші мисливці вміють із давніх-давен. Потрібні риби-прилипали.
Про таких риб ми чули. Це дуже ліниві морські істоти. Щоб не плавати самим, вони присмоктуються до кораблів, до китів і навіть до акул і мандрують разом із ними…
Отже, Боббін Гапп вдоволено потирав руки, а ми ловили тим часом риб-прилипал цілими сотнями і дресирували їх у лагуні. Потім ми прив'язали до хвоста кожної риби довгий линь з кокосового волокна і сміливо вийшли у море.
Звісно, «П'явка» кинулася на нас, але, перш ніж вона встигла випустити торпеди, до неї помчали дві тисячі дресированих прилипал. Вони обліпили човен з усіх боків. Ми запустили лебідку і підтягли Каравелу впритул до «П'явки». Вона теліпалася під нами на глибині п'яти метрів! Тепер Боббін Гапп не міг вдарити нас торпедами. Від вибуху розвалилося б його власне корито. «П'явка» увімкнула двигуни й довго тягала нас по морю. Потім у неї скінчилося повітря, і вона спливла.
Це було останнє спливання «Летючої п'явки». Від залпу наших гармат вона розпалася на дві частини й пішла на дно.
Боббін Гапп викинувся через торпедний апарат. Він довго влив за Каравелою, просив вибачення, кричав і плакав. Опісля його з'їв кашалот.
Вечорами на морях і океанах ми здійснювали дивовижні подвиги, але вдень нас підстерігали знегоди. А надто Павлика. Головним лихом була арифметика. Великі червоні двійки з маленькими злими голівками дедалі частіше проникали в Павликові зошити. Це були огидні двійки, схожі на звивистих дощових черв'яків.
— У, глистяки підлі! — гидливо казав про них Павлик.
Тітка Ганна подовгу роздивлялася зошита, а тоді починала кричати, що відлупцює телепня і мучителя, як Сидорову козу. Щоб вона не перейшла від слів до діла, Павлик тікав до мене і шепотів:
— Шторм одинадцять балів. Відсиджусь, поки вгамується.
Вгамовувалася тітка Ганна швидко, і Павлик починав жити по-старому.
Та якось наприкінці лютого він повернувся зі школи тихий і розгублений.
— Кепські справи, — похмуро сказав він. — Милку до мене прикріпили. Зовсім кепські справи.
Я мовчав, чекаючи подробиць.
— З арифметики мене підтягуватиме, — сповістив Павлик. — Таке у неї піонерське доручення. Вона у нас ланкова. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — сказав я. — Це вона тебе з підвалу витягла?
— Краще б не витягувала, — сказав Павлик.
І ось вона з'явилася. Високе дівчисько, вище за Павлика. В перекошеному капорі, в кожушку, підперезаному шарфиком, у лижних штанах і підшитих валянках. Ми з Павликом разом відчинили їй двері.