— От тварюки! — зраділо вигукнув Павлик і смикнув затвор уявного карабіна. — Ну, ми їм дамо!
І все-таки вечір був не такий, як досі. Удвох було краще. Я втішив себе тим, що Милка більше, певно, не з'явиться. Але вона з'явилася. Наступного дня.
— Диви, що вона придумала! — бадьоро сказав Павлик, а очі у нього були винуваті.
Милка здогадалася, як робити над морями день і ніч. Вона принесла два клаптики: білий, з вишитим жовтим сонцем, і чорний, шовковистий, з білими паперовими зірочками. Ці клаптики можна було по черзі розстилати на тумбочці.
Коли б таке вигадав Павлик, я б одразу сказав, що це здорово. Але зараз мені стало образливо.
Я прискіпався:
— А якщо вечір? Чи ранок? Тоді як, га?
— Щось також можна придумати, — тихо сказала Милка. — Я сьогодні вдома подумаю.
Вона це мені сказала, а не Павликові. Ніби питала у мене дозволу. Була вона зараз якась нерішуча, сиділа на краєчку стільця і роздивлялася свої валянки. У цю хвилину я зрозумів: плювати їй на Павликову арифметику.
— Ну… гайда, чи що, — похмуро промовив я і перший поліз під карту, в нашу «каюту».
Того вечора справи пішли краще. Милка майже не ніяковіла, я вже не соромився, Павлик радів, що ми не супимося одне на одного.
Коли Милка пішла, Павлик потупцявся трохи коло мене й ніяково сказав:
— Послухай-но… Нехай вже вона приходить, коли їй так хочеться…
Що його вдієш? Я погодився, хоча й без захоплення:
— Нехай…
Минув тиждень, і до Милки я майже звик. Я звик, але все поглядав на Милку скоса. Це теж була звичка.
Якось після уроків Милка наздогнала мене біля дверей школи. Вона йшла трохи позаду, височіючи наді мною, як Гуллівер над ліліпутом. Гуллівер у кривому жовтогарячому капорі. Павлика з нами не було: його залишили вчити вірш, якого він не вивчив вдома.
Ми йшли мовчки, і Милка часом шумно зітхала у мене за плечем. Це мене дратувало. А день був синій від неба і яскраво-жовтий від сонця. Дзвеніла краплями відлига, і радісно галасували горобці на потемнілій дорозі. Не хотілося сваритись у такий день. Я вирішив дуже просто спекатися Милки: постою з хвилину, ніби милуючись краплями, а вона нехай чимчикує далі.
Я зупинився біля іржавої ринви. За півметра від землі вона круто вигиналася, а її зріз був прикрашений бурульчаною бородою. З бороди скляним горохом сипалися краплі. Іноді вони зливалися в іскристий струмінь, але одразу ж знову розбивалися на кульки.
Під ринвою пагорбом намерзала крига. Краплі вибили в ній ямку завбільшки з чайне блюдечко. Вода в цьому круглому озерці бризкала і пухирилася. Їй не вистачало місця, і вона проточила у кризі канавку. Кришталевий струмочок збігав з крижаної гірки і пірнав під шар снігу біля тротуару. Я стояв і. дивився. Ця причепа Милка теж зупинилася. І до того ж сказала:
— Як гарно…
Я кинув портфель і сів навпочіпки. Бризки крижаними голочками почали колоти обличчя. Я підібрав мокру сірникову коробку і пустив її в танцюючу калюжку. Вона застрибала під ударами крапель, а потім боком-боком підсунулася до витоку струмочка, протиснулася в крижаний жолобок і сковзнула униз, дряпаючи денце.
— Як кораблик! — зраділо сказала Милка. — У нього б Дюймовочку зараз посадити. Еге ж?
Я похмуро глянув через плече:
— Що?
— Дюймовочку… Ти хіба не чув про Дюймовочку?
Я стенув плечима.
— Ну то й що? Мабуть, зенітка якась. Тридюймівка — польова, а дюймівка — дрібнота якась. Навіщо її на корабель ставити?
Тут я вперше побачив, як Милка регоче. Вона задерла голову, замружилася і переступала з ноги на ногу, ніби стояла босоніж на гарячому тротуарі. І заходилася: ха-ха-ха-ха-ха… Неугавно, без перепочинку. Капор з'їхав на потилицю і пломенів під сонцем, мов півнячий гребінь. Волосся сяяло мідним блиском.
— Дурепа, — кинув я коротко й суворо.
Підвівся і взяв портфель.
Сміх її ніби ножицями обрізало. Милка закліпала й жалібно запитала:
— Ну чого ти сердишся?
Я не відповів і пішов собі, гордо помахуючи портфелем. Їй, довгоногій, легко було наздогнати мене. Вона йшла позаду і виправдовувалася:
— Я ж не знала, що ти не чув про неї. Дюймовочка — це зовсім не зенітка, а дівчинка, така маленька, менша від сірника. Така казка є у книжці…
Подумаєш, дівчинка менша від сірника! Я про Гуллівера читав, там цими лілілутиками хоч греблю гати! Щоб дошкулити Милці, я сказав:
— А коли читала, то, значить, вихвалятися треба, так? Ну, давай, давай, вихваляйся! Регочи, ніби гуска! Сама тоді наобіцяла: «Книжок цікавих принесу», а замість книжок — дуля. Жодної ще не дала. Де вони, твої книжечки, га?
— Ой, та будь ласка! — зраділо заквапилася Милка. — Ну, хоч зараз! Ходімо! Ходімо, га? Ну, Владику…
Вона дуже мене просила. Я повпирався з півхвилини і пішов з нею.
Милка жила в одноповерховому дерев'яному будинку. Один ріг у будинку круто осів, і вікна скособочилися, як у викинутого на відмілину корабля. Я не заходив, бо пам'ятав про Милчиного нерідного батька. Милка винесла мені пухлого «Слідопита» і тоненьку сіру книжечку з трьома казками: «Дюймовочка», «Стійкий олов'яний солдатик» і «Бременські музиканти». Досі не розумію, чому дві казки Андерсена були надруковані разом з казкою братів Грімм. Потім я довго плутав цих письменників.
Казки я прочитав не одразу, бо спочатку наліг на «Слідопита». Читати його було важко, а відірватися ще важче.
Так чи інакше, з Милкою ми помирилися. Правда, через кілька днів знову мало не вийшла сварка. Я прийшов до Павлика, коли вони з Милкою дружно реготали, повторюючи крізь сміх слово Дюймовочка. Побачили мене й урвали сміх. Гірка підозра заворушилася в мені.
Павлик сказав:
— Милка розповідала про Дюймовочку, як ти подумав, що це гармата.