Павлик спокійно повторив:
— Я знаю. Але ж це недовго. Завтра б Милка все розповіла.
— Милка?!
Він навіть здригнувся.
— Милка? — перепитав я. — Вона знала?
— Ну… так, — кивнув Павлик. — Вона ж зі мною була. До самої станції, до вагона. А ти думав, я нікому не сказав?
Такий був вітер тієї ночі… Певно, раз на сто років буває такий вітер. З ніг збивав. А я йшов. Я йшов, щоб правду взнати, а вона…
— Чого ж вона мені набрехала? Я ж уночі спеціально ходив…
— Вона не винна. Я їй наказав два дні нікому не казати.
— І мені?
— Я їй просто сказав: «Нікому». Ну, Владику, ніколи ж було!
— «Ніколи»… — обурився я. — Їй, виходить, можна було знати, а мені не можна, так?
— Тобі ж краще. З тебе всі жили б вимотали: як, та що, та чи не знаєш… А так ти й справді нічого не знав.
— Думаєш, вибовкав би, так?
(Звісно, мовчати було б важко, бачачи, як побивається Павликова мати. Але ж він цього не знав. Як він смів у мені сумніватися?)
— Брешеш ти! — вигукнув я. — Ти навмисне наказав не говорити мені. Скажеш, не навмисне? Ну, дай «чесне морське».
Він мовчав.
— Я тобі завжди все говорив, — з гіркотою сказав я. — А ти…
— «Завжди»… Що ти мені говорив?
— Усе говорив! Як у струмок у яру провалився, казав! І як два патрони знайшов! І як у зошиті одиницю стер, і як…
Я раптом замовк. Так, я відкривав йому всі свої таємниці, але що то були за таємниці! Подумаєш, одиниця в зошиті…
Ну, а хіба я винен, що більшої таємниці у мене ніколи не було? Хіба я щось приховав би?
Ми читали одні й ті ж книжки — про людей, відвертих і надійних, як криця. Ми знали одні й ті ж закони вірності й честі. Знали, що в друзях не сумніваються, не брешуть, не зраджують їх. Він порушив закон.
— Зрадник, — сказав я. І це був кінець.
— Кого я зрадив? — запитав Павлик і, ворухнувши ногою, стиснув зуби. Напевно, від болю.
— Сам знаєш кого. Звичайно ж, не її, Милочку свою. Цілуйся тепер із нею, з нареченою…
— Заткни пельку, — значуще порадив Павлик. — Думаєш, як нога болить, то я не встану?
— Встань, — сказав я і відчув приплив ясної безстрашності. Образа затопила мене. — Ну, встань, я не побіжу. Не бійся, я маленький. Стукнути можна, скільки завгодно. Гадаєш, я тоді не скажу, що ти зрадник?
— Слізки вже капають, — похмуро кинув Павлик. — Рюмса. Правильно, що вона не сказала тобі.
Сльози ще не капали, але були вже близько. Щоб він не бачив їх, я пішов, зачинивши двері, які потім вже не відчиняв жодного разу.
Від того дня ми почали жити порізно.
Каравела більше не виходила в небезпечні плавання. Певно, назавжди вона залишилася в сумній болотяній лагуні. Обростали тягучими ліанами щогли, старілися вітрила. Киль укривався наростами з черепашок. Днище точили морські черви торадо.
Милка більше не приходила до Павлика. Може, він і з нею посварився?
Від нудьги я взявся за Милчину книжку і прочитав усю. «Дюймовочка» мені не сподобалася. А «Олов'яний солдатик» сподобався. Це була смілива казка, хоча й з сумним кінцем. Я читав її три рази. А «Дюймовочку» більше не читав — було чомусь сумно.
Іноді я думав про те, як усе по-дурному вийшло. Стільки було хорошого, а потім одна коротка розмова — і все. Хіба так буває, коли справжня дружба?
Та хіба ж була несправжня?
Часом здавалося мені, що нічого не трапилося. Особливо вечорами. Я чув крізь тонку стінку, як Павлик ходить по кімнаті, соває поліна біля грубки, шелестить сторінками книги, у такі хвилини я був майже впевнений, що все можна поправити. Треба пройти через кухню, тихо потягнути на себе двері. Вони прочиняться з жалібним рипінням. Павлик ступить крок з напівтемряви і тихо скаже: «Прийшов… Хочеш хлібця?»
Мабуть, так і треба було зробити. Треба було… А я сидів один у своїй кімнаті й гортав давно прочитані книжки. Якось Павлик підійшов до моїх дверей:
— Владьку…
— Що? — відгукнувся я, і серце у мене підстрибнуло.
— Та відчини.
— Навіщо? — заприндився я. Дурна впертість подолала миттєву радість.
— Просто так, — тихо сказав Павлик.
— «Просто так» робить дурак, — холодно одказав я.