— Пішов…
І я пішов. Що я міг вдіяти? Байдуже. Зрештою, головне те, що шкаралупа була підходяща.
Додому я вирішив не йти: боявся, що Тетяна вже повернулася з технікуму й засадить мене за уроки. Я вирушив на шкільне подвір'я. Там, за дровітнею, був мені відомий потаємний куточок.
У кишенях і портфелі знайшлося все, що необхідне для будівництва: недопалок свічки, нитки, сірники.
Я розжував парафін і білою м'якоттю заповнив трюм майбутньої каравели. Потім устромив у парафін два сірники — щогли, закріпив на носі сірниковий бушприт. Напнув клітчасті паперові вітрила й довго вовтузився, натягуючи нитяні штаги і ванти.
А потім вийшов на вулицю і пустив легеньку крутобоку каравелу в синій розлив вуличної весняної води.
Каравела не встигла відійти від берега: я помітив Ніздрю. Він крокував у мій бік. Я квапливо сховав кораблик у портфель, але сам зникнути вже не встиг.
Ніздря притис мене до хиткого парканчика й ліниво проговорив:
— До матінки додому захотів змитися? Дулю тобі. Від мене не втечеш.
Для початку він смикнув мене до себе, стукнув долонею по шапці й знову притис до рипучих дощок. Повільно прошепотів:
— Стій. Бо гірше буде.
Цей страшний шепіт мене завжди ніби заворожував. Я стояв, притиснутий тужним страхом і безпорадністю. Ніздря акуратно поставив свій розбухлий портфель на просохлий п'ятачок біля телеграфного стовпа. Потім із брудного снігу почав ліпити щільну кулю. Я пригнічено спостерігав за його роботою. Руки у Ніздрі були худі, вкриті якимсь сірим, незмивним брудом, з чорними смужками нігтів. На кісточках пальців сиділи чорнильні плями. На тильному боці лівої кисті, біля великого пальця, був намальований чорнилом кривий якір. Поки Ніздря м'яв сніг, якір то звужувався, то розтягувався.
Скоро кулька була готова. Зігнутим вказівним пальцем Ніздря спробував відтягти комір мого пальтечка, але там була міцна застібка з гачком.
— Ану, ти, мамина радість… давай розстібай, — наказав він з холодною діловитістю ката. — Бачиш, у мене руки зайняті.
Він присунувся впритул. Я близько побачив його обличчя з дивовижно чистою, якоюсь неживою шкірою, безбарвні очі з почервонілими повіками й гнилі зуби. Миттєва ненависть подолала страх, і я затопив мокрою рукавичкою по відразливій пиці.
Напевно, удар був дуже слабий. Ніздря навіть не хитнувся. Секунди дві він здивовано закліпав очима, а потім по його обличчю розповзлася посмішка. Вдоволена посмішка людини, яка домоглася, чого хотіла. Ще б пак! Тепер він міг зробити зі мною все, що завгодно! Був привід.
— Пташенятко ти моє, — заговорив Ніздря з ласкавим докором. — Знаєш, що я зараз з тобою зроблю?
Я не знав, але здогадувався: зробить щось жахливе. Пам'ятаю, що стало боляче хребту — так я притиснувся до паркана. Ніздря почав простягати до мого обличчя розчепірену долоню. Потім рот його округлився, рука зупинилася, і він осів до моїх ніг.
Тоді я побачив Павлика.
Мабуть, він непомітно підійшов збоку і різким ударом «під дих» посадив мого ворога на тротуар.
Ніздря намагався дихнути і плямкав губами. Павлик, не дивлячись на мене, підняв його за комір і за штани, а тоді дужим воротарським ударом відкинув у сіре місиво талого снігу. Саме так він вибивав із воріт на шкільному подвір'ї круглу обмерзлу «м'япу». Мабуть, мені здалося, але тоді я був упевнений, що Ніздря кілька метрів летів у повітрі.
З подивом, ще не встигнувши зрадіти, я спостерігав, як розсипається на порох могутність мого мучителя. Павлик, провалюючись у сніг черевиками, підійшов до Ніздрі і завдав по-справжньому нищівного удару. Ніздря, задерши підборіддя, устромився потилицею в снігову кашу. Павлик знову рвонув його і виволік на тротуар. Там він сказав Ніздрі кілька слів, з яких «фашист» і «шакал» були найлагіднішимн. Ніздря сидів, упираючись брудними долонями в дошки, і скиглив.
— Щезни, — наказав Павлик.
Ніздря підвівся і пошкандибав назад, до школи, погрожуючи привести друзів і вчинити жахливу розправу. Портфель залишився біля стовпа. Ударом ноги Павлик відправив його услід хазяїнові. Портфель шльопнувся на тротуар, як величезна жаба. Кришка відскочила. Викотилися на світ дві чорні печені картоплини і пачка махорки. Махорка впала в калюжу і попливла розмокати…
Що я відчував? Ворухнувся раптом незрозумілий жаль до побитого ворога, особливо коли побачив дві його картоплини. Але радість була сильніша. Я раптом одразу помітив, який барвистий навколо день. Сонце блищало на світло-зеленій корі тополиних гілок. Тротуари були жовті від яскравого світла, а тіні на них — фіолетові. А калюжі були такі сині, що навіть не знаю, з чим їх порівняти.
А Павлик? Він струшував з колін снігові крихти й на мене це дивився. Мені теж було ніяково. Що тепер робити? Миритися? А як?
А може, Павлик затіяв бійку не через мене? Може, у нього з Ніздрею були свої рахунки?
Понад усе я боявся, що Павлик піде. Повернеться зараз і піде собі, ніби мене й немає. Він умів так піти — незалежний, прямий, спокійний… Підійти до нього сам я теж не наважувався. Підійдеш, а він не гляне…
Я відійшов на кілька кроків, сів навпочіпки край калюжі й дістав з портфеля кораблик. Він застрибав по маленьких хвилях на краєчку синьої води, зробив невелике півколо і бадьоро побіг на середину калюжі, яка розлилася від тротуару до тротуару.
Поряд зі мною лягла на воду тінь, і я почув Павликів голос:
— Щогли трохи неправильні. Треба вищі.
— Поспішав, — хрипкувато проказав я, не відводячи очей від каравели. Я ладен був погодитися з чим завгодно, аби тільки Павлик не пішов.
— Ти перероби, — порадив Павлик. — Вона швидше бігатиме.
Я кивнув.
Кораблик метрів за три від берега увіткнувся бушпритом у пом’яту бляшанку з-під американської тушонки. Жовтий бік її відсвічував яскравим золотом, а на ньому, як зловісний знак небезпеки, чорніла літера «U».
— Ось… — сказав я. — Як тепер переробити? Його не дістанеш… — А сам подумав: «Ну, будь ласка, не йди!».
— Дістанемо, — озвався Павлик. — Зараз палку добудемо якусь…
Але добувати палку не довелося. За поворотом верескливо завив мотор, і вихопилася з-за рогу півторатонка. Це був хвацький грузовичок, заляпаний грязюкою по саме скло. Водій вирішив з розгону проскочити величезну, на півквартала, калюжу. З усього ходу розітнув колесами воду.
— Цунамі! — крикнув Павлик незрозуміле слово.
По тротуару застукотіли навколо нас брудні краплі. Гребінь скаламученої води відірвав горіхову каравелу від бляшанки й виніс до наших ніг. Поклав на борт. Але вона, кругла, маленька, вперто, як іван-покиван, піднялася, похиталася і стала прямо.
Павлик засміявся, обернув до мене забризкане обличчя:
— Ух, який ти розмальований!
— А сам!
Він підняв кораблик і простягнув мені: