— Зачекай, синку.
Ці два слова поштовхом зупинили мене. Він сказав не «хлопчику», не «малюк», а «синку». З давніх пір ніхто з чоловіків не називав мене так. І я не думав, що назвуть коли-небудь, тому що батько у квітні сорок п'ятого загинув від випадкової кулі в німецькому містечку.
Я повільно обернувся.
— Зачекай, — сказав вершник.
З кишені брезентової куртки він дістав незрозумілу річ і простягнув мені:
— Візьми. На щастя.
Я підійшов. У руці у вершника була крихітна підковка. Ну зовсім маленька, навіть для лошати не підійшла б. Я прийняв її в долоню. Вона виявилася важкою і теплою.
Треба було хоч спасибі сказати. А я мовчки дивився то на підковку, то на Оленя, то на вершника. Та, мабуть, я все-таки хороше якось дивився. Бо вершник посміхнувся доброю своєю посмішкою. Потім торкнув каблуками вороного Оленя і риссю почав наздоганяти табун, що віддалявся.
В мені стрімко виростав спогад про зелений вузький листочок, що пробиває сніг, і про коней, які мчать крізь ніч…
Я знову повертаюся до зошита своїх напівдитячих віршів. Просто мені здається, що в ті дні я говорив про дитинство краще, ніж зараз:
Отже, табун пішов. Я помахав вершникові й Оленю рукою, в якій тримав підковку.
І мені здається тепер, що дуже швидко, мало не наступного дня, прийшов теплий зелений травень і вимахали уздовж парканів густі високі трави.
Однієї із сонячних травневих неділь сорок сьомого року я вчинив базарну крадіжку. Тепер наважуюся зізнатися в цьому. Сподіваюся, що читачі й закон простять мене. По-перше, минуло вже багато років. По-друге, на цей жахливий крок мене штовхнуло кохання. Ось що трапилося.
… У давні роки підкорювач Сибіру Єрмак Тимофійович поставив дерев'яну фортецю. Щоб вона була неприступною, козаки оточили дерев'яні стіни глибоким ровом. Рів заповнили водою. У воді відбивалися гостроверхі вежі, сигнальні вогні і списи козачої охорони.
Але на фортецю ніхто не нападав, і вона поступово зруйнувалася. Вода пішла в річку. Тільки рів залишився. Він був з'єднаний з великим яром, по якому дзюркотіла річечка. Річечка ця пробилася у рів і проточила нове русло. Потім уже ніхто не міг упевнено сказати, де справжній яр, а де рів, що його викопали козаки. Все разом це називалося «балка».
А ще була річка. Над нею нависали кручі.
Над кручами, над зарослими полином і коноплями укосами, схилами і косогорами розкинулося наше м течко. З дзвіницями, дерев'яними тротуарами, гранітними бруківками на центральних вулицях і афішними тумбами, що стояли мало не по пояс у траві. На тумбах рябіли оголошення про продаж меблів, про зникнення кози, реклами фільмів, афіші про концерти у міському саду й відкриття цирку, в яке вже ніхто не вірив.
Ми, хлопчаки, любили наше місто. Навіть ті, хто народився не тут, а приїхав під час війни, евакуювався з прифронтової зони. Боно було зручне для дитячого життя. В занедбаних скверах і старих провулках чудово гралося у розвідників. Невисокі дахи вірно служили майданчиками для запуску зміїв. Дерев'яні тротуари допомагали бігати: гнучкі дошки пружно підштовхували нас. А балка із зарослими стежинами і завулками була повна всіляких таємниць і запахів трав. Найдужче пахло полином. Я розтирав його насіння у долонях і притискав руки до обличчя. Губи ставали гіркі, і запах сухої землі та сонця довго не зникав. Мені здавалося, що саме так пахнуть савани незнаної Африки. Я тоді не знав, що це запах дитинства і батьківщини…
Але іноді нам хотілося, щоб місто було більше. Щоб блищали рядами вікон багатоповерхові домиська, дзеленчали трамваї, сяяли вечорами різнобарвні вогні. Щоб у цирку щодня були вистави, а вулицями мчали тисячі легкових машин.
І тому все захвилювалося, коли пройшла чутка, що головну вулицю збираються асфальтувати. Асфальт здавався ознакою справжньої міської культури.
На подвір'ях квапливо застукотіли молотки: хлопці збивали самокати. Ви уявляєте, які можливості відкривали перед самокатчиками асфальтові тротуари!
Я теж взявся за діло. У мене був один кільцевий шарикопідшипник — він годився для переднього колеса. А для заднього я сподівався роздобути потім. Ще потрібен був будівельний матеріал.
Рано-вранці, здригаючись від дотиків росяної трави, я босоніж, у трусиках і безрукавці, пробрався до паркану й почав розхитувати дошку. Нижній край одірвався швидко, але верхній тримався на міцнющому цвяхові. Я розізлився. До того ж на подвір'ї могла з'явитися Таїсія Тимофіївна — тоді не уникнути скандалу. Я вчепився в дошку й почав розгойдуватися, мов на величезному маятникові, обдираючи об паркан пальці й засаджуючи в коліна скабку за скабкою.
Дошка не відривалася, і я посилив злість і розмах. І раптом майнуло у широкій щілині сердите дівчаче обличчя. Дівчинка щось вигукнула.
Я припинив політ. Став перед щілиною, притримуючи плечем одірвану дошку. Дівчина дивилася дуже недружелюбно, і я про всяк випадок повідомив її, що вона дурепа. Одразу ж я був поставлений до відома, що сам дурень, хуліган і злодій. На «злодія» я образився.
— Я у тебе щось украв?
— А дошку навіщо відриваєш?
— А вона твоя?
— Це наш паркан.
— А дулю не хочеш? Ваш! Він наше подвір'я відгороджує!
— А наше хіба не відгороджує?
— А дошки з нашого боку прибиті! Отже, наш!
— Я дідусеві поскаржусь, — пообіцяла вона.
— Хоч начальникові міліції.
— Ось він тебе зловить, тоді затанцюєш.
— Я твого дідуся самим мізинцем на трубу закину!
Ми обоє подивилися на верхівку височезної труби, яка диміла над пекарнею.
— Хуліган! — знову сказала дівчинка.
Я, не нагинаючись, намацав стеблину торішнього бур'яну, вирвав її з коренем і, як снаряд, шпурнув у противника. Дівчинка присіла й підняла з землі консервну бляшанку. Я відсунув плече. Дошка опустилася і закрила щілину, розділивши світ на дві ворогуючі половини.
Я пішов на ґанок, сів, зубами витяг з коліна найбільшу скабку й замислився.
Її звати Майка — це я знав. Вона приїхала недавно, і досі я бачив її лише здалеку. А зараз розгледів як слід.
Ет, ну навіщо я посварився!
Через те, що вона сердилася, волосся у неї злітало на обличчя ї очі блищали, ніби за живою золотистою сіткою. І вся вона, Майка, була легка, тонка, як та маленька балерина, про яку я читав у казці «Стійкий олов'яний солдатик».
Дивний сум і ніжність оволоділи мною. І було ясно, що це — кохання.