І якщо у Толі був підходящий настрій, він зі знущальницькою добротою погоджувався:
— Гаразд, Клямпочка. Я сьогодні тебе пожалію.
Я удавав, що не помічаю таких слів чи приймаю їх за жарт. Але навіть коли Толя оголошував перемир'я, спокою не було. Він міг прискіпатися до будь-якого слова, до посмішки. І одразу погрожував бійкою.
Не знаю, чому він мене незлюбив. Певно, просто відчував, що може безкарно збиткуватися наді мною. Досі цього не було. Коли він приїхав у наш двір, ми разом грали у війну, каталися з льодової гірки, ганяли у сквері біля цирку ганчір'яний м'яч. Ми не дружили, але ділити нам теж було нічого. Та якось ми посварилися, зіштовхнувшись на саморобному трампліні, і я не встряв у бійку, хоч і поривався. Відтоді все й почалося…
Вечорами, в постелі, я мріяв про помсту. Я уявляв собі, як загартуванням і вправами доб'юся дивовижної сили. М'язи у мене зробляться як у борця. Я кожного дня лупцюватиму Толю (ні, навіть двічі на день!), і він на колінах проситиме вибачення. Буде повзати і благати, щоб я не лупцював його так часто.
Та справа була не в м'язах. Толя був, мабуть, не сильніший аа мене. Він пригнічував мене нестримним своїм натиском, цілковитою впевненістю в перемозі. Кілька разів він усе-таки нав'язував мені відкриту бійку, і я нічого не міг вдіяти. Разів зо два встигав тицьнути перед собою кулаками, а потім, притиснувшись до паркану, закривав обличчя, а він молотив мене, поки його не відтягували.
— Не можу я людину по обличчю бити, — пояснював я хлопцям. — Ну, не можу, та й годі! А він з цього користується!
І хлопці, здається, вірили. Але я брехав. З величезним задоволенням я врізав би кулаком по його пиці, та мене стримував страх. Я боявся, що, діставши міцний удар, Толя зовсім знавісніє і зробить з мене котлету.
Два роки тому мене так само мучив Ніздря. Але він був «старший на п'ять років, і я не соромився, що боюся його. А тепер… Краще й не казати.
Смішно було сподіватися, що Засипін віддасть підшипник. Я й не збирався просити. Навпаки, старався не зустрічатись з Толею. До самоката я охолов. Шукати нове колесо було дуже клопітно. Одне слово, я залишився з тією самою дулею, яку намалював Толя. Недарма кажуть, що крадене добро не приносить удачі.
Я згадав ці слова, вичитані в якійсь книжці, і зітхнув навіть з полегшенням. Потім закинув за сарай приготовлені для самоката дошки.
Дірка в паркані була забита новою жовтою дошкою. З того боку. І Майку я більше не бачив.
Нова зустріч відбулася тільки через тиждень, під час канікул.
Я ганяв по тротуару колесо.
Зараз уже не зустрінеш таку гру. Велосипеди-підлітки і фабричні самокати на пузатих колесах витіснили її з дитячого життя. Іноді тільки можна побачити малюка-дошкільня, який бігає за строкатим обручем по садових доріжках. Але це зовсім не те.
А в ті роки у кожного з нас, хлопчаків, був вірний залізний супутник: колесо-ганялка. І каталка була. Це довгий товстий дріт зі спеціальним гачком на кінці. Каталкою підштовхували колесо й правували ним. Дехто не розлучався з колесом цілісінькі дні. Йде хлопчина в чергу по хліб чи на базар: в одній руці сумка, в другій — каталка, і біжить попереду колесо, дзижчить, торкаючись гачка. Перехожі спокійно поступаються дорогою: справа звичайна.
Колеса були різні: обручі, від маленьких барилець, кільця від якихось механізмів і навіть чавунні конфорочні круги від пічних плит. Я володів плоским і широким кільцем від невідомої машини. Внутрішній край його був у дрібних зубчиках. Дуже зручно було гальмувати: підчепиш каталкою — і намертво. Такі тонкі колеса любив не кожний: вони легко провалювалися у найвужчі щілини тротуару. Але я міг прогнати кільце по будь-якій дощечці і щілин не боявся.
Зараз колесо замінило мені самокат. Я присвоїв йому ім'я «Олень», і ми гасали від рогу до рогу. Вітер легко шелестів біля щік, тротуар пружинив, колесо дзвеніло, і житн було весело. Не зважаючи навіть на Толю.
Пробігаючи повз Майчині ворота, я потай позирав на них. Хвіртка була зачинена, але я думав, що, може, Майка дивиться на мене в дірочку. А раптом і справді дивиться?!
І нарешті я добігався.
Вийшло майже так, як я нещодавно мріяв. Адже вперед я не дивився, і колесо все-таки потрапило в щілину. Каталка зачепилася за кільце, нога — за каталку, і я на повній швидкості гепнувся на тротуар.
Ох і добряче ж я стукнувся! Кілька секунд я лежав. Голова гула. Потім, крекчучи, підвівся, сів і (уявіть собі) побачив Майку. Вона йшла до мене по тротуару, і поряд з нею йшов високий дідусь з підстриженими вусами.
Звестися на ноги я ще не міг і удавав, що цілковито зайнятий своїми синцями.
Вони підійшли.
— Одначе цілий, — з деяким здивуванням зауважив дідусь. — Руки-ноги на місці. І сльози не капають. Якщо не капають, значить, усе гаразд. Так? — запитав він у Майки, а не в мене.
Майка гмикнула і промовчала. Я з-під опущених він стежив за ними. Дідусь це помітив.
— Цікаво, — сказав він знову Майці. — Певно, це наш сусіда. А це, часом, не він дошку відламав?
Майка жалісливо глянула на мене і посміхнулася.
— Ну що ти, дідусю! У нього й силоньки не вистачить. Інший відірвав, більший і білявий.
Дідусь посміхнувся:
— Тоді я пішов. А ти?
— Йди, — сказала Майка. — Я скоро прийду.
І чого їй треба? Йшла б разом із дідом…
— Ну? — з інтересом запитала Майка. — Що ж ти не закинув його на трубу?
Вона дивилася на мене навіть без єхидства, а так, як дивляться дорослі на маленьких базік. І ледь посміхалася.
— Іще й знущається! — похмуро сказав я. — Тут у людини рана така…
Вивернувши лікоть, я показав «рану».
— Ой, лишенько… — глузливо мовила вона. — Плюнь на подорожник та приліпи. От і все.
Ні, вона не збиралася відривати поділ і квапливо перев'язувати мої подряпини. Не думала зроняти прохолодні сльозинки ї шепотіти ласкаві слова.
Я сердито підхопився і з брязкотом підчепив на гачок «Оленя».
— Обійдуся і без твоїх подорожників.
Після цього треба було йти. Гордо й незалежно. Так, щоб у неї від запізнілого каяття защеміло серце. Але у мене так не вийшло. Боком і повільно я ступив перший крок.
— Думаєш, мені шкода, чи що, було тієї дошки? — раптом запитала вона. — Просто не люблю, коли нахабно поводяться.
— А я нахабно?..