Майка примружилася:
— А навіщо, не спитавшись, почав відривати?
Кохання коханням, але хто ж стерпить такі обурливі слова?
— Не спитавшись! У тебе питати, чи що?!
— А в кого? Оскільки це наш паркан…
— Ваш?!
— А чий?
Ну, що я в ній знайшов, щоб закохуватись? Тріснути б каталкою по лобі, тоді знала б. Але не можна тріскати дівчисьок залізними каталками. І я вирішив убити її презирством.
— Ти, мабуть, і справді дурепа, — сказав я. — Ну, нехай це був би ваш паркан. Мені, значить, треба було прийти і запитати: «Можна, я дощечку відірву?» Що я, поліном стукнутий?
Майка була тепер не глузлива, а навіть трішечки сумна.
— А ти б все одно не прийшов, — неголосно сказала вона. — Ти не знаєш, як у нас хвіртка відчиняється. Там треба за мотузку смикнути.
— Ну й смикай свою мотузку, — пробурмотів я.
Вона ще помовчала і, відвернувшись, подивилася навіщось на свою хвіртку і тихо запитала:
— А хочеш, покажу, як відчиняється?
— Дуже треба… Я до вас не збираюся.
— Ну, а якщо… А раптом підеш?
— Дошки просити, так? Мені вони більше анітрішечки не потрібні.
— Ну… а якщо просто так? — сказала вона, дивлячись у тротуар.
— Навіщо? — захрипнувши від ніяковості, запитав я.
— Ну, так… Погратися…
Я поборов ніяковість і гмикнув:
— «Погратися». А як?
— Ти хіба ніяк не вмієш? — запитала вона і глянула знову трохи глузливо.
Я сказав ображено:
— Я по-всякому умію.
— А в «чапаєвців»? — І вона поклацала пальцями, ніби ганяла по шаховій дошці круглі дерев'яні шашки, що зображували у грі вершників.
— Ха! — сказав я. Вона, дівчисько, ще запитує мене про цю гру!
— Давай? — сказала вона.
— Ну, давай, — недбало погодився я. — Тільки ганялку додому віднесу.
Ми підійшли до її хвіртки. Майка показала, як смикати мотузку, і пішла. А я повинен був віднести колесо.
Але одразу додому я не пішов. Я притиснувся носом до паркану і дивився в дірку від сучка услід Майці. Як вона йде до свого ґанку. Ось вона піднялася по східцях. Ось зупинилася. Стоїть і водить пальцями по бильцях, ніби щось малює…
Я відірвався од паркану, бо відчув спиною неприємний погляд.
На тротуарі стояв Толя. Він мовчки розглядав мене і ліниво совав за щокою язиком. Щока від цього здулася і неприємно ворушилася.
Я розгубився і, здається, почервонів.
— Ну, що, Клямпик, — сказав Толя єхидно і без посмішки, — за нареченою підглядаєш? Дивись-но, весь ніс у скабках. І пузо.
Ух, як я його ненавидів у цю мить! Його косого білявого чубчика, немилосердні тютюнові очі, його великі прозорі вуха і тонкий безжалісний голос! І він знав, що я його ненавиджу. І знав, що моя ненависть безпорадна, тому що я боюся.
— Гнида! — сказав я зі сльозами. Плюнув у нього й побіг. І побіг зараз, мабуть, не через страх, а через відчайдушну й жалюгідну образу, через злість на себе. Він не гнався.
Вдома я заспокоївся. «Ну й нехай, — вирішив я. — Нехай насміхається. Нехай усім каже, що ми — наречений і наречена. А ми все одно будемо гратися з Майкою. Завжди! На зло!» Я відхекався, кинув у куток колесо і каталку, потім висунувся у вікно: чи не пішов Толя?
А він не пішов. І не збирався. Він сидів на тротуарі й крихітним ножиком обстругував здоровенну палку. От паразит! Ну що йому там треба? Адже Майка мене чекає. Я зачекав і визирнув знову. Сидить! Мало того: він помітив мене. Усміхнувся, засвистів і сів зручніше.
Все було ясно. Він знав, куди я збираюся. Він вирішив вартувати.
Спершу позбавив мене мого самоката, мого «Оленя». Зараз він руйнує початок моєї і Майчиної дружби. А я? У відчаї я так торохнув по стінці ліктем, що посипалося вапно. Я боягуз, боягуз. Боягуз!! Так мені й треба!
Я просидів удома, доки не прийшла мати.
— Дивно, — зауважила вона. — Що це ти не гуляєш? І кислий. Накоїв щось?
— Нічого.