Диркнаб часто брав її з нами на річку. Казав сердито:
— Залиш її саму вдома, так вона там накоїть. Спокійніше, коли на очах.
Ми не заперечували. Манярка не заважала. Вона стерегла одяг, поки ми купалися чи гралися в заростях на кручі. Потім Диркнаб дозволяв їй похлюпатися біля берега.
Часто Манярка з трісок і торішнього бур'яну розпалювала трохи осторонь вогнище н пекла картоплю. Одну-дві картоплини, які приносила з собою. Коли картопля була готова, Манярка квапливо з'їдала її, навіть не почистивши. Рот у неї завжди був перемазаний сажею. Ми не просили Манярку поділитися — знали, що вона голодніша за усіх.
— Завжди їсти хоче, — скаржився Диркнаб. — Вони, малявки, всі такі. Тому що їм рости треба більше від інших. — І він, буркочучи, відламував для неї половинку свого пиріжка.
Манярка любила слухати наші серйозні розмови. Сама вона не говорила, тільки іноді, якщо було щось незрозуміло, швидко запитувала:
— Що кажеш?
— Не встрявай, коли старші розмовляють, — відповідав Славко.
— Не гарчи на неї, — заступалася Майка. Дівчата завжди заступаються одна за одну, а надто, коли їх усього двоє в хлопчачій компанії.
Майка завжди була з нами. Якось непомітно вона з усіма подружилася. І зі мною. Можна було тепер приходити до неї скільки завгодно, гойдатися удвох на гойдалках, які змайстрував дід, до запаморочення грати в «чапаєвців» чи обливати одне одного з садового шланга. Правда, часу для цього майже не залишалося у нашому бурхливому житті. Ми завжди були серед друзів.
Ось з кого складалася наша компанія: Диркнаб, Майка з Маняркою, Толик (куди його подінеш!), Льовка Аронов. Я про них уже розповідав. Був ще Петько Лапін — білявий уразливий п'ятикласник. Він часто сперечався і сварився, проте довго ніколи не злився. Грався з нами син відомого хірурга Вова Сазанов, але вдома його занадто виховували, примушували займатися музикою і о дев'ятій годині вечора заганяли спати.
Найосвіченіший серед нас був Марик Городецький. Та він ніколи не вихвалявся. Тільки коли ми починали розмовляти про підводні плавання, польоти на Марс чи радіоприймачі з екранами, де видно артиста, який виступає (ходила чутка, що вже винайшли такі), Марик смішно морщився і весело казав:
— Та не так! — і намагався пояснити по-науковому.
Якщо з ним сперечалися, він так само весело казав:
— Ну й нехай! Вигадуйте собі й далі!
Мене він почав по-справжньому поважати не після бійки з Толиком, а коли довідався, що я знаюся на вітрильному оснащенні.
Молодшим серед хлопців був Южко. На початку війни Южкова мати і бабуся приїхали з ним у наше місто звідкись із України. Южко був тоді зовсім маленький і нічого не пам'ятав. Зовні Южко був акуратною і вихованою дитиною, але ні в чому не відставав від інших.
Южкова мати працювала медсестрою, а бабуся Ванда Казимирівна господарювала вдома. Вона була схожа на Таїсію Тимофіївну, тільки добра. Вечорами вона виходила на ґанок і починала кликати:
— Ю-у-у-зек!
Голос у неї був чистий і сильний, і цей звук «ю-у-у» ніби вгвинчувався у повітря. Його чули за кілька кварталів. Перший сигнал лунав рівно о дев'ятій, а потім повторювався кожні десять хвилин.
Але Южко не квапився. Він ніколи не йшов, поки не закінчувалася гра.
Южко любив робити паперових зміїв. Іноді ми їх клеїли удвох. Не дуже вони у нас тоді виходили, але ми не сумували. Нам подобалося морочитися з папером, дранками і борошняним клеєм. Розташовувалися ми на плоскому дахові сарайчика, який мало не весь заріс височенними лопухами.
Вітерець шарудів папером. На річці басовито скрикували буксири. В лопухах галасливо порпалися горобці. Сонце майже наскрізь прошивало нас прямими гарячими променями. Пахло розігрітими лопухами і лободою. На Южкове коричневе плече сіла блискуча бабка-богатир, але він не помітив, бо розповідав, як Банда Казимирівна пожаліла приблудька кота і взяла в дім, а він з'їв оселедця і втік. Южкові не оселедця шкода було. Шкода кота. Гарний такий кіт, приручити б його.
Потім ми просто лежали на сухих прогрітих дошках і дивилися в дуже голубе небо. Теплими хвилями заливало мене одинадцяте літо мого життя.
Це було в ті часи, коли в небі світилася дивовижна синява, мати була молодою, річка наша здавалася широкою, як морський приплив, а трава, яку зараз ми топчемо не помічаючи, сягала нам до колін.
На початку тижня розкотилася по наших вулицях хвилююча новина: у неділю буде незвичайне свято — День фізкультурника!
Ми знали різні свята: Жовтнева революція, Першотравень, День Перемоги. А про фізкультурне ніхто з хлопців не чув. Дорослі казали, що до війни це свято було щороку. Ходили чутки, що в містах, більших за наше, День фізкультурника відзначали й одразу ж після війни. Та нам що! Для нас це було вперше.
Новина обростала подробицями. Льовка Аронов повідомляв, що на дальньому полі, за кладовищем, подалі від цікавих, було дві репетиції спортивного параду. Він безсовісно брехав, що сам бачив величезну колону футболістів у динамівській формі і кожен з них (от брехун!) ніс справжнього футбольного м’яча. Розповідали також, що сусід Петька Лапіна — Костя Корнєєв, який учився в машинобудівному технікумі, приніс додому білі труси і голубу майку з чайкою на грудях і в цій формі піде на парад.
Але остаточно ми повірили у свято тоді, коли на стадіон прийшли теслі й почали забивати дошками численні щілини розхитаного паркану. Нові дошки світилися на сірому паркані сонячними смужками…
Із самого ранку у неділю на стадіоні почав хвилююче бухати оркестровий барабан. І серце у мене теж почало бухати від радості й неспокою. Причини для неспокою були: квиток на стадіон коштував три карбованці. Невеликі гроші — всього найменша порція морозива. Але не було в мене цього нещасного трояка. Та коли б і був! Хлопці з усіх навколишніх вулиць глузували б до самої осені, довідавшись, що я купив квитка.
Звичайно, я не гірше від інших лазив через паркани, але ж це як пощастить. Дорослі теж не дурні.
І справді, не пощастило. Коли ми з Льовкою опинилися біля паркану, хлопці сповістили нам, що з того боку мало не на кожному метрі міліціонери. Вони акуратно виловлюють безбілетників, шикують їх у невеликі колони й виряджають через службовий хід. Дехто з приятелів зробив уже два-три кола…
А з стадіону линув пружний мідний марш, і великі різнобарвні прапори тріпотіли й голосно ляпали над парканом (і ранок стояв такий безхмарний і ясний). Ніби казкова ескадра зібралася у сповнене пригод плавання. Без нас!
— Ходімо, — рішуче шепнув я Льовці. І обережно, щоб не пристали інші, повів його о дальнього кінця паркану, де приткнулися старі, забиті дошками ларки. Я знав одну місцину. Там навряд щоб чергувала міліція.
Тут паркан був вищий, ніж в інших місцях, і вгорі іржавіли залишки колючого дроту. Проте ми не відступили. Упираючись ногами то в фанерні стінки ларків, то в шорсткі дошки, ми дісталися до краю паркану. За ним високо здіймалася задня глуха стіиа трибуни. Між трибуною і парканом була щілина, всього в півметра завширшки. Зручна, схована від очей. Мені казали досвідчені люди: трохи праворуч від цього місця — дірка, що веде під трибуну.
А звідти — куди хочеш.
Але темна щілина заросла дрімучою кропивою.
Я подивився униз і тихо, прокляв день, коли ножиці безжалісно обчикрижили мої американські штани.
Льовка теж поглядав на кропиву із злою досадою. Він був у довгих штанах, але босоніж. Його м'ясисті рожеві ступні лякливо ворушилися.
Оркестр заграв «Вечір на рейді».
— Може, стрибнемо? — похмуро запитав я. Власне, я не дуже боявся кропиви. За своє життя я стільки разів знайомився з нею, що шкіра притерпілася до опіків. Та зараз темні зарості здавалися такими зловісними, що наперед по ногах пробігали укуси, схожі на гарячих мурашок.
— За яким бісом ти мене сюди притяг? — промовив Льовка. В голосі його була погроза.
Я хотів огризнутися, але тут спалахнула ідея:
— Давай-но твої штани! Я їх одягну і стрибну! А потім віддам тобі разом із черевиками. Он звідти кину, з чистого місця. І ти теж стрибнеш!