— Не треба! Не треба!.. Татко не сигналив!.. Нам було дуже холодно!..
Один різкий рух німця, і Валерик полетів у куток, боляче вдарився скронею об стіну. Голова йому пішла обертом, перед очима попливли сизі кола…
Однак знайшов у собі сили, схопився, щоб знову захищати батька. Захищати, як тільки може!.. Та раптом — постріл.
Постріл!..
Валерик уже більше нічого не бачить і не чує. Він тільки ошелешеними очима стежить, як батько зігнувся, далі якимсь неприродним рухом ухопився рукою за лавку з шевським струментом і рухнув на підлогу разом з лавкою.
— Таа-ату!.. Та-аточку!.. — закричав несамовито Валерик.
Він рвонувся до батька, але люта собача морда перегородила шлях, дихнула гарячим смородом йому в обличчя. В цю ж мить важкий удар кинув Валерика до відчинених дверей. Хлопець розплатався на порозі, застогнав від болю. Ще один удар, і він опинився за порогом.
Тоді, зібравши останні сили, кинувся тікати…
Почув позад себе постріли — один і другий, — подумав, що зараз упаде, скошений кулею, але не впав: фашист промахнувся у вечірніх сутінках.
Забіг навмання у якийсь двір, аби тільки швидше заплутати свої сліди, заховатися від озвірілих ворогів. У глибині двору стояла хата з перекошеним дахом і з чорними проймами неживих вікон. Ускочив у ту хату, забився в темний куток, причаївся. Боліли нестерпно бік і груди, пашіло обличчя. До вух долітали якісь невиразні звуки, схожі на далекі крики, на густий людський гомін…
Тіло Валерика бив дрож, зціплені зуби нервово дріботіли, а по щоках котилися теплі сльози, яких він не витирав од безсилля і невимовної туги, а може, навіть і не відчував.
Він ще не уявляв і не міг уявити, що з ним буде далі. Мозок його отупів, відчуття теж притупилися. Сковане холодом тіло крижаніло, і йому несподівано захотілося спати.
То не був звичайний, природний сон. Його оповила поступова непритомність, з якою він не міг боротись…
… Кинувся зненацька, наче його хтось штовхнув. Якось зовсім по-новому, уже цілком свідомо оглянув чужу темну хату. Хаотично навалені меблі. Невиразним чотирикутником висить на стіні перекошена картина. В кутку боком лежить великий листатий фікус…
Що ж робити далі?..
Ясно що — перейти лінію фронту і дістатися до своїх. Будь-що, тільки до своїх. Тата вже до життя не повернеш, Марія Іванівна поховає його, але самому треба жити для того, щоб відплатити за його смерть, за смерть і муки тисяч людей. Потрапити знову на очі Абдулі чи тому офіцерові, це означає — поставити і себе під кулю. Але зараз набагато трудніше вижити і всього себе віддати помсті…
Знову застрочили автомати. Десь близько і трохи далі. Почувся собачий гавкіт.
Невже той офіцер шукає його зі своїм звірюкою-бульдогом?..
Валерик занімів, затамував подих, прислухався.
Собаки ще повалували й затихли…
Комісар 7-ї бригади морської піхоти Микола Євдокимович Єхлаков стояв посеред землянки, широко розставивши ноги, і запалював коротку флотську люлечку. Дим клубком огортав його худорляве, але міцне з коричневою смагою обличчя.
Він махнув рукою, розігнав дим і крізь прозорий його серпанок глянув примруженими уважними очима на двох розвідників, що сиділи на його дерев'яному ліжку, застеленому сірою солдатською ковдрою.
— Ну, то як, відважні мої слідопити, завдання ясне?
— Ясне, товаришу комісар, обізвалася з дуже помітним східним акцентом Іліта Даурова, невисока дівчина, чорноволоса, чорноока і вродлива.
— Не вперше нам, — приєднався до неї другий розвідник, Ібрагім Ібрагімов.
— Не вперше, це так. Певен, що завдання виконаєте добре, — пихнув маленькою люлечкою Єхлаков. — Але все ж хочу нагадати: обережність і ще раз обережність… Не дай вам боже попасти до фашистських лап.
— Досі не попадали, — усміхнулась Іліта Даурова, показуючи білі, аж блискучі, зуби.
Їй було лише двадцять три роки, але життя вона зазнала всякого. Дівчина виросла в Північній Осетії, в селі Фарн. Там же стала комсомолкою і прославленою ланковою. Односельчани любили цю розумну, моторну і вдалу дівчину і обрали її своїм депутатом до Верховної Ради республіки та делегатом Надзвичайного з'їзду Рад Радянської країни, на якому була затверджена Конституція будівників соціалізму.
Здавалося б, чого ще треба дівчині з гірського села Фарн? І так обов'язків стільки, що лише встигай їх виконувати! Вона — депутат, комсомолка, ланкова. Але неспокійне серце в юної горянки. Поставила Іліта перед собою ще одну мету — літати!
Навіть ті, хто дуже близько знав її, висловлювали сумнів:
— Не твоє це діло, Іліто, бути льотчиком. Та й не зумієш ти, тільки час змарнуєш.
Але Іліта Даурова не з тих, що шукають легкого життя. Напередодні війни вона таки закінчила льотне училище. А коли німецькі фашисти напали на нашу країну, сіла за штурвал літака.
Мало тоді в нас було літаків. Мало їх було й на Севастопольському фронті. Тоді Іліті, як і іншим льотчикам, відсиджуватись на аеродромі не доводилось. Вона не раз вела бій з ворогом, доставляла захисникам Севастополя зброю, продукти, медикаменти.
А одного разу… Це було під Новий, 1942, рік. Іліті доручили виконати незвичайне завдання: доставити севастопольським дітям ялинку. Вона мала сісти біля самої лінії фронту, де ріс сосняк, зрубати деревце, піднятися з ним у повітря і скинути його разом з іншим вантажем оборонцям міста.
Вже коли вибрала місце посадки, де не взялися три «месершміти». Застрочили з кулеметів…
Здавалося, не виплутатись літаку з трасуючого мережива ворожих куль. Але Даурова різко натиснула на важіль, знизилась майже до самої землі, і «месери» промчали мимо, загубили літак з очей. А Іліта щасливо сіла на галявину між соснами.
Скидаючи ялинку над містом, прив'язала до стовбура записку:
«Дорогі севастопольці! Сьогодні, напередодні Нового року, ми хочемо сказати, що пишаємося вами і віримо у вашу стійкість. З вами — увесь народ! Діка».
Севастопольці, звісно, не знали, хто це — Діка. Так Іліту звали її друзі. Дехто вважав, що ця кличка — від перших літер, якими починаються її прізвище, ім'я та по батькові — Даурова Іліта Кирилівна. Але Ібрагім Ібрагімов запевняв, що «діка» по-татарському означає — «лісова тигриця».
Та як би там не було, а севастопольські діти мали на Новий рік ялинку і дякували невідомому пілотові з дивним ім'ям «Діка».
Літала б і далі Іліта, але сталося те, від чого ніхто не застрахований у жорстокій війні: фашисти збили літак Іліти Даурової над Чорним морем. В останню мить вона вистрибнула з парашутом і довго плавала в крижаній зимовій воді.
Її підібрав наш підводний човен і висадив на севастопольську землю…
Після госпіталю Іліта Даурова потрапила в 7-у бригаду морської піхоти. Командир бригади підполковник Євген Іванович Жиділов, побачивши депутатський значок на кітелі в дівчини, запитав:
— Ви з Осетії?