Розсильний привів його ще в одну землянку (видно, багато їх тут нароблено, на підступах до Севастополя!). На нарах спали бійці. Мабуть, це ті, що змінилися з вахти або виконували завдання, як Ібрагімов та Даурова.
— Отут лягай і дави комарика, — порадив розсильний, показавши на затемнений куток. — Спи, поки не розбуджу.
Сказав це й пішов.
Валерик постояв якусь хвилинку, озираючись довкола. Потім поліз на нари. І тільки поклав голову на тверду, набиту сіном подушку, як очі самі заплющились. Йому здалося, що його підхопило якоюсь теплою хвилею, загойдало легко і понесло у безвість.
Він міцно заснув.
До Інкермана можна дістатися й коротшим шляхом, але Єхлаков мав побувати в штабі оборони Севастополя, тому змушений був іти чи їхати в обхід. Взяв з собою й Валерика.
— Подивишся, що зробили фашисти з нашого міста, — сказав він.
Спершу вони йшли глибокими кривулястими траншеями, з яких Валерик майже нічого не бачив. Потім видерлися на Сапун-гору. Звідси, навпаки, стало видно все навколо, як на долоні. Почали спускатися по Лабораторному шосе, вузькому й покрученому, захованому від ворожого ока серед скель та густої рослинності.
Цією шосейною дорогою туди й сюди снували вантажні автомашини.
На передову лінію вони везли гармати, міномети, снаряди, міни, зроблені руками севастопольців у майстернях, які тепер теж перебралися у ті ж самі штольні. А на Севастополь машини йшли з пораненими, з відстріляними гільзами, з розбитими гарматами і мінометами, що потребували ремонту.
Одну з попутних машин Єхлаков зупинив.
— До міста? — коротко спитав у водія.
Той відчинив дверцята кабіни:
— Сідайте швидше.
Але комісар не сів у кабіну. Підсадив Валерика в кузов, наповнений відстріляними гільзами, а потім і сам туди вскочив, спритно перекинувши ногу через високий продірявлений кулями та осколками борт.
Машина помчала далі.
Зустрічний лютневий вітер завихрював у кузов відпрацьовані гази і дрібний пісок, обпікав обличчя, руки, забирався під одяг. Валерик і Єхлаков тулилися одне до одного боками, спинами, вбираючи голову в плечі. Однак Валерик часто висовувався, щоб подивитись, що робиться навколо.
Невеликі хатини на Корабельній стороні, схожі на ті, які він бачив і в Бахчисараї та Чоргуні, були здебільшого ще цілі, хоч і тут уже виднілися сліди тяжких бомбардувань — глибокі воронки, обгорілі кістяки будівель, запустілі двори.
Але коли почали спускатися до залізничної станції, розміщеної в кінці Південної бухти, їхнім очам відкрилася справді жахлива картина. Тут що не будинок, то й руїна, що не метр землі, то й глибока вирва від ворожої бомби. Ніби щойно стався небувалої сили землетрус.
По бухті снували невеличкі судна, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину. На палубах чорніли поодинокі постаті матросів, і Валерик мимоволі подумав: «І їм нелегко, летить ворожа бомба, а тобі й заховатися нікуди!..» Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками в бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно.
Тут і там націлилися в небо тонкі й довгі стволи зенітних гармат. Деякі з них ховалися під маскувальними сітками, які кз давали змоги ворожим розвідникам і бомбардувальникам виявити їх з повітря.
Обігнувши залізничну станцію, теж розбиту вщент, машина швидко помчала вгору вузеньким шосе, з одного боку якого лежала свинцевого кольору холодна бухта, а з другого тяглася міцна кам'яна стіна, збудована ще за часів Нахімова і Корнілова.
— Це дуже небезпечний шматок шляху, — сказав Єхлаков Валерику. — Його часто обстрілюють німці. А іншого немає…
І тільки він це сказав, як справді попереду машини гримнув вибух, але не на самій дорозі, а трохи осторонь, на схилі, що веде до колишньої Царської пристані.
Шофер не зупинив машину, а, навпаки, наддав газу так, що вона стрибнула уперед, мов жива істота. І поки вибухнув ще один снаряд, а за ним — ще один, вискочила на невелику круглу площу. Аж тут грузовик різко загальмував, з'їхав на рештки колишнього тротуару під велике обгоріле дерево. Шофер вискочив з кабіни, гукнув у кузов:
— Швидше в укриття!.. Знову налетів, гад! Не встигли проскочити!..
Справді, над містом уже шугали ворожі літаки. Вони не шкодували патронів: строчили з кулеметів по зруйнованих будинках, що зяяли мертвими чорними дірками вікон і дверей, стріляли по вулицях, по дворах.
Шофер, Валерик і Єхлаков кинулись до найближчого під'їзду і зупинились під сірою кам'яною аркою, важко дихаючи.
— За кожною машиною ганяються, — пояснив шофер швидше Валерикові, ніж Єхлакову, який не міг цього не знати, — за кожною людиною. Наче почманіли!.. Та головне, що й наші зенітки нічого не можуть зробити. Летить, сволота, над самісінькими дахами і сипле кулями, ніби густим градом. Поки зенітку розвернуть, а його вже немає.
— А з того боку, здається, бомблять, — промовив Єхлаков, дослухаючись до важких вибухів.
— Бомблять… — зітхнув шофер. — Так бомблять, що часом і світу білого не видно. Ех, нам би авіації хоч трохи більше. Не гуляв би він так вільно над Севастополем!..
Єхлаков промовчав.
Валерик і раніше знав, що фашисти вдень і вночі б'ють по Севастополю, палять, руйнують місто, але не думав, що побачить його смертельно пораненим, майже мертвим. Не сподівався, що ворожі літаки шугають понад дахами так безкарно… І знову відчув себе тяжко скривдженим за те, що йому не дали до рук зброї, а ведуть в якусь школу, яка зараз і зовсім нікому не потрібна!..
— Вам куди далі? — запитав водій, коли нарешті літаки зникли, а бомбардування припинилося.
— До штабу, — відповів Єхлаков.
— Доведеться добиратися самим, бо я — до майстерень.
— І за те, що підвіз, спасибі.
Тепер Єхлаков і Валерик ішли по місту пішки. І перед їхніми очима розгорталася ще жахливіша картина руйнувань. Фактично не було вулиць, не було тротуарів і дворів, мало вже стояло й уцілілих будинків. Лежать лише гори битої цегли, стирчать обгорілі стіни, а з них звисають скособочені балкони, віконні рами, валяється всяке домашнє начиння. А над усім цим плаває важкий смердючий дим, якого навіть поривчастий пронизливий лютневий вітер не може розігнати.
«Мертве місто… мертве… — увесь час крутиться в голові у Валерика. — Це вже й не місто обороняють севастопольці, а пустельну територію, шматок мертвої землі…»
Але він помилився.
Серед зруйнованих будинків на уявних тротуарах з'явились військові і цивільні. Кожне кудись поспішає, у кожного якісь справи. На обличчях — ні розпачу, ні приреченості, а тільки сувора зосередженість, зібраність, яка буває в людей, що знають свою мету і з непохитною твердістю йдуть до неї.
Звідкись взялися й діти. Всій теж кудись поспішають, у кожного з них своя турбота. Видно, бомбардування, кулеметна стрільба з ворожих літаків для них звична річ, і їх уже нічим не здивуєш і не злякаєш.
Ні, не мертве це місто!
Воно тяжко поранене, покалічене, але — живе!