— У мене теж. — Я чула, як він переступає з ноги на ногу біля дверей.
— Моя мати не знає про це, — додала я, чомусь забажавши розповісти йому бодай дещицю про себе.
Він засміявся, і я вперше почула сміх Роберта.
— А ви гадаєте, моя мати знає?
Обережно визирнувши, я побачила, як саме він сміється — широко роззявивши рота, всі зуби бачити. Його обличчя заворожило мене.
— А це її засмутило б? — Я відшукала рушник, витерла обличчя, а тоді ще прополоскала рота рідиною для освіження.
— Напевно. — Я майже бачила, як він знизав плечима. Я вийшла з ванної і він мовчки допоміг мені дістатися ліжка знову, неначе я хворіла вже давним-давно, а він доглядав мене не перший рік.
— Не заперечуєте, якщо я залишусь ненадовго?
Із цього я зробила висновок, що йому потрібно кудись поспішати.
— Ні-ні, немає потреби. Я дійсно вже добре почуваюсь. Усе гаразд. То вже був останній раз.
— Я не лічив, — сказав він, — але здається, вам уже й нічим буде блювати.
— Сподіваюсь, я вас нічим не заразила.
— А я ніколи не хворію, — сказав він, і я йому повірила. — Ну що ж, я тоді піду, раз вам добре, але залишу вам свій номер телефону.
Він записав своє прізвище й номер на клаптику паперу, який знайшов на столі, навіть не запитавши, чи не потрібен мені цей клаптик для чогось іншого. Якось затинаючись, я назвала йому й своє ім’я та прізвище.
— Зателефонуйте мені завтра вранці й розкажіть, як почуваєтеся. Я тоді буду впевнений, що у вас дійсно все гаразд.
Я кивнула, вже готова розплакатись. Я була далеко-далеко від рідного дому, а рідний дім — одна самотня жінка, якій ніхто не допомагає, і їхати звідси туди коштувало сто вісімдесят доларів.
— Що ж, на все добре, — попрощався він. — І обов’язково випийте хоч трохи води.
Я знов кивнула, він посміхнувся мені й пішов. Мене вразило, що цей незнайомець зовсім не вагається: прийшов, допоміг, а потім пішов без будь-якої метушні. Я підвелася й оперлась о стіл, щоб кинути погляд на його номер. Почерк нагадував його самого — не дуже витончений, проте рішучий, з міцно витисненими на папері літерами й цифрами.
Наступного ранку я вже почувалася майже добре, тож зателефонувала йому. Себе я запевняла, що телефоную тільки для того, щоб подякувати.
22 жовтня 1877
Я не вмію так вправно й часто писати листи, як Ви, проте спішу подякувати Вам за той змістовний лист, якого ми одержали сьогодні вранці й прочитали разом із татусем. Він переказує Вам, що брату слід частіше приїжджати, щоб посидіти за обідом разом з усіма, як годиться члену родини. Це Вам догана на сьогодні, хоча догана з ласкою й повагою, і я приєднуюсь до неї з такими само почуттями, а також прошу взяти її до уваги заради мене, як і заради Вашого брата. У нас тут ідуть дощі, тому трошки нудно. Мені дуже сподобався Ваш етюд, особливо миленьке дитинча в куточку. Ви так чудово схоплюєте життя, що нам усім залишається тільки сподіватися — можливо, колись і в нас виходитиме щось подібне… А я повернулася після відвідин сестри з кількома новими етюдами, які там написала. Старшій племінниці тепер сім років, і я впевнена, що Ви знайшли б її дуже гарною й привабливою моделлю.
З найкращими побажаннями,
Ми з Робертом прожили в Нью-Йорку майже п’ять років. Досі не второпаю, куди сплив той час. Колись я читала, буцімто існує така можливість, що всі-всі події зберігаються десь у всесвіті. Історія будь-якої людини — я хочу сказати, геть усе, що з людиною трапилось — згорнута десь у звивинах і чорних дірках часу й простору. Я щиро сподіваюсь, що ті п’ять років мають десь зберігатися. Не впевнена, що мені хочеться, аби зберігся весь час, який ми провели разом, тому що були й жахливі речі, вже під кінець — але той час у Нью-Йорку… нехай би зберігся. Пізніше я відчула, що той час промайнув мов одна мить, адже коли ми разом жили в Нью-Йорку, я була впевнена, що все так і йтиме далі, без упину й кінця, поки не стала сама трохи дорослішою. Це було ще до того, як я зажадала дітей, зажадала, аби Роберт знайшов собі постійну роботу. Тоді ще кожний день здавався чудовим і хвилюючим, або обіцяв виявитися хвилюючим.
Оті п’ять років стали наслідком мого дзвінка Робертові в той день, коли почувалася вже добре — і того, що розмовляла з ним досить довго, аж поки він не сказав, що вони з друзями збираються наступного вечора до свого факультету мистецтв на спектакль, а я можу до них приєднатись, якщо бажаю. Не те, щоб він дійсно мене запросив, але можна було вважати й так. Це також було дуже близько до того, як уявляла собі вечори в Нью-Йорку, коли щойно приїхала туди з Мічигану. Тож я погодилась. Звичайно ж, спектакль виявився геть незрозумілим: натовп студентів факультету читав рядки прямо з тексту, який під кінець вони пошматували на клапті, а тоді заходилися розмальовувати обличчя глядачів у першому ряду білою та зеленою фарбами, у задніх же рядах майже нічого цього не було видно. Там я й сиділа, розглядаючи потилицю Роберта: він сидів дещо ближче до сцени й напевно забув притримати для мене місце поруч із ним.
Після спектаклю Робертові друзі розійшлися — десь була вечірка, — але він розшукав мене, й ми пішли до бару поруч з театром, сіли там разом на дзиґлики біля стійки. До того я ще жодного разу не була в нью-йоркському барі. Пам’ятаю, там у кутку грав на скрипці перед мікрофоном якийсь ірландець. Ми з Робертом обговорювали художників: чиї роботи нам подобаються й чому. Я одразу згадала Матісса. І досі люблю його жіночі портрети, вони такі примхливі, й за свою любов до нього я вже більше не вибачаюсь. А ще мені подобаються його натюрморти, повні мінливих кольорів на фруктах. Роберт же розповідав про багатьох сучасних художників, я про них ніколи й не чула. Він навчався на останньому курсі факультету мистецтв, а тоді модно було писати фарбами канапи, розписувати будинки — й обов’язково теоретично обґрунтовувати будь-що. Мені подумалося, що певні речі в його розповіді дійсно цікаві, а дещо інше видавалося незрілим, але не бажала показати свою необізнаність, тому більше слухала, а він без упину перелічував роботи, напрямки, новації, цілком невідомі мені точки зору — і про все це йшли палкі дискусії у студіях, де він сам працював, і в тих, де його роботи лаяли.
Поки Роберт розповідав, я спостерігала за його обличчям, а воно ставало то потворним, то прекрасним. Лоб нависав над очима, ніс хижо загинався, пасмо волосся, закручене штопором, впало на скроню. Я була подумала, що він чимось скидається на хижого птаха, але кожного разу, коли з’являлася така думка, він посміхався, так по-дитячому, з такою щирою радістю, що я вже навіть і не знала — що ж саме бачила за мить до того. Він зовсім не стежив за собою, й мене це навіть притягувало до нього. Я дивилась, як він то потре вказівним пальцем біля носа, то потре кінчик носа всією долонею, неначе йому там свербіло; потім пошкрябав у голові — так, як чухають собаку, лагідно, але неуважно, або й так, як сам собака може чухати себе. Очі його були то кольору темного пива, то зелено-оливкові. Він мав іще звичку, яка дратувала мене: раптом зупиняти погляд на мені й пильно вдивлятися в мої очі, немов він, будучи впевненим у тому, що я весь час його уважно слухала, бажав побачити реакцію на своє останнє зауваження, побачити невідкладно. Шкіра в нього мала приємний теплий колір, немов вбирала в себе сонце навіть у листопаді на Манхеттені.
Навчався Роберт на одному з кращих факультетів мистецтв, про який я багато чула. «Цікаво, як він туди потрапив?» — подумалося мені. Після закінчення коледжу він, за власними словами, тинявся майже чотири роки, й лише згодом вирішив продовжити навчання. А тепер, вже закінчуючи, він все ще не був упевненим, чи варто було гаяти час на факультеті — уявляєте? Моя увага дещо відвернулася від сучасних художників; він ретельно розбирав їхні твори, а я майже не прислухалася. Я уявляла собі його без сорочки, щоб побачити більше цієї шкіри теплого кольору. Раптом він заговорив про мене, зовсім зненацька: а чого, власне, я жадаю від своїх занять мистецтвом? Мені здавалося, що того разу, привівши мене до моєї квартири, аби я там могла спокійно блювати, він навіть не помітив моїх етюдів. Так я і сказала — з посмішкою, бо розуміла, що час уже всміхнутися йому. Іще я зраділа, що вдягла єдину свою сорочку, яка за кольором пасувала до моїх очей. Посміхаючись, я сказала: навіть не гадала, що він запитає про мої роботи.
Здавалося, Роберта анітрохи не зворушила моя спроба виглядати чарівною та скромною.
— Звичайно ж, я їх помітив, — категорично заявив він. — У вас гарні роботи. Що ви збираєтесь робити далі?
Я помовчала, розгублено дивлячись на нього.
— І сама не знаю, — вимовила я нарешті. — Я й до Нью-Йорку приїхала, щоб це з’ясувати. У Мічигані мені не було чим дихати, там я не спілкувалася з жодним іншим художником. — Тільки сказавши це, я зрозуміла, що він навіть не розпитав мене, звідки я приїхала, й мені нічого не розповів про своє походження.
— Хіба справжній художник здатен працювати лише у певних місцях? Невже потрібно спілкуватися з іншими художниками, аби писати гарні картини?
Це зачепило мій гонор, і я відповіла майже з ворожістю, що взагалі мені не притаманно.
— Звісно ні, якщо ви не помиляєтеся в оцінці моїх робіт.
Він, здається, уперше цілком зосередився на мені. Повернувся у мій бік, поставив ногу в своєму незвичайному черевику — судячи з ледь помітної плями, тому самому, який я забруднила, — на обніжок мого дзиґлика. Навколо очей зібралися зморшки, які виділялися на молодому обличчі, а широкий рот скривився у засмученій посмішці.
— А я вас розлютив не на жарт, — у голосі його чувся подив.
Я випрямилась і сьорбнула «Гіннеса».
— Так і є. Я багато працювала одна, навіть коли поряд не було художників-студентів, з якими можна посидіти й побазікати в модному барі.
Сама не розумію, що тоді найшло на мене. Зазвичай я була надто сором’язливою, щоб отак кидатися на людей. Можливо, це спричинили бульбашки у пиві, може, його довгий монолог, а може те, що його увагу привернула моя маленька вихватка, бо коли я уважно слухала його, він і уваги на мене майже не звертав. Тепер я відчувала, що Роберт пильно мене роздивляється: яке в мене волосся, ластовиння, які груди, ще й те, що я ледь сягаю його плеча. Він усміхався до мене, й теплий погляд його очей, навколо яких залягли передчасні зморшки, припав мені до серця. Зараз або ніколи, вирішила я. Або я зараз заволодію його увагою й триматиму її далі, або іншої такої нагоди може не трапитись. А тоді він загубиться десь у величезному місті, й більше я ніколи його не побачу, а йому компанії не бракує, у нього ж десятки товаришів на факультеті мистецтв. Його тіло з міцними стегнами, з довгими ногами в екстравагантних брюках (того вечора на ньому були твідові штани в рубчик, витерті на колінах, — напевно, з секонд-хенду) нахилилось у мій бік, але ж будь-якої миті він міг утратити інтерес та й повернутися до свого кухля пива.
Я накинулася на Роберта, дивлячись йому прямо у вічі.
— Як же ви насмілилися прийти до моєї оселі, роздивлятися мої роботи, а мені навіть нічого не сказати? Принаймні можна було сказати, що вам вони не подобаються!
Усмішка зникла з його обличчя, в очах з’явилося благання. Коли він дивився прямо на мене зблизька, я помітила, що на лобі також вистачає зморщок.
— Пробачте.
Брови в нього так високо піднялися від здивування: чим він викликав моє незадоволення? — що я почувалася так, немов вдарила песика. Навіть не вірилося, що всього кілька хвилин тому він так упевнено читав мені лекцію про сучасних художників.