Присвячується Джозефові, Вільямові, Кеті, Анні та Джекові
Далеко-далеко звідси, випинаючись уперед, мов бушприт могутнього скам’янілого корабля, нависає над безоднею Світокрай. Занурене у мряку і розташоване на межі з відкритим небом, це місце — край лісів, мочарів та кам’янистих пустищ.
У різних районах Світокраю живе сила мешканців: від тролів, мегер-печерниць та гоблінів сповненого небезпек Темнолісу до привидів і примар підступного Присмеркового лісу, від безбарвних тварин-санітарів Багнища до білих круків Каменосаду. А в Нижньому місті — отому розбурханому величезному мурашнику, розташованому на берегах Крайріки — знайшли собі притулок істоти з усього Світокраю, які прибилися сюди в пошуках кращої долі.
Однак, не всі мешканці Світокраю топчуть ногами земну твердь. Деякі з них — скажімо, жителі великого летючого міста Санктафракса — в буквальному розумінні витають у хмарах. У розкішних палацах та вежах живуть і працюють учені, алхіміки, молодші підручні та учні, ну й, звісно ж, усі ті, завдяки кому вони можуть присвячувати своє життя дослідженням та науці: охоронці, служба, кухарі та прибиральники.
Скелю, де збудовано Санктафракс, величезним Якірним ланцюгом припнуто до помосту посередині Нижнього міста, і, виснучи над ним, вона не перестає розростатися. Як і решта летючих скель Світокраю, вона походить із Каменосаду: там вона проклюнулась із землі й росла собі, потім її виперли на поверхню молодші скелі, пророслі зісподу, а вона й далі збільшувалась у розмірах. Коли брила, розростаючися, стала така легка, що ось-ось мала злинути в небо, до неї прикували ланцюга.
Протягом багатьох років усе нові й нові покоління будували на скелі щоразу величніші й бучніші споруди. Розкішна колись Велика бібліотека та знаний у давнину Палац світла виглядають карликами поруч із Коледжем Хмар, помпезною Школою Світлознавства і Темрявознавства, Вежами-близнючками Мрякощупістів, ну й, звісно, Піднебесною обсерваторією. Остання добудова до Головного віадука — має статична мармурова пішохідна доріжка, перекинута над землею між Обсерваторією та Ратушею — вражає найбільше своєю пишнотою та ряснотою оздоб.
Верховодить над тим усім Найвищий Академік, особа, яку обирають санктафракські вчені за її розум та незалежність. Давніше цю посаду обіймав один із книжників-землезнавців. Нині ж, коли всім у Санктафраксі рядять небознавці, Найвищого Академіка обрано з їхніх лав.
Його ім’я — Лініус Паллітакс. Він батько і вдівець. У своїй тронній промові він наголосив на потребі об’єднатися для загального добра небознавцям і давнішнім вигнанцям-землезнавцям. Побувавши в найглибших надрах летючої скелі, він осягає істину: якщо земля і небо об’єднуються на хибній основі, найблагіші наміри обертаються найбільшим злом.
Темноліс, Крайземля, Присмерковий ліс, Багнище та Каменосад… Нижнє місто і Санктафракс… Крайріка… Назви на мапі…
Та за кожним із тих наймень криються тисячі історій — як занотованих у стародавніх сувоях, так і переказуваних із покоління в покоління — історій, що їх можна почути ще й нині.
Подана нижче — лиш одна з них.
У великому склепінчастому Палаці тіней панувала тиша, хіба що чути було свист вітру та ляскучу, хоча й легеньку, ходу велетенської комахоподібної істоти, яка, погойдуючись, чапала мармуровою долівкою. Крізь коло аркових вікон високо вгорі просмикувалося кволе світло, розтинаючи тьмаве повітря. Вітерець, віючи з-поза Світокраю, повільно обертав на Якірному ланцюгу летючу Санктафракську скелю, і сонячне проміння знай ворушилось, а тіні пускалися в танок.
Веретенник затримався на мить біля широких сходів і глянув угору. Крізь його шкіру, здатну змагатися своєю прозорістю з горішніми арковими вікнами, було видно, як плине його жилами кров, як б’ються шестеро його сердець, як поволі перетравлюється у прозорому шлунку вчорашня вечеря. Світло вигравало на тремтливих вусиках-антенах, запалювало келих та пузату пляшечку свіжого напою на полірованій мідяній таці, затиснутій у його лапах. Веретенник пильно до чогось прислухався.
— Де ви, пане? Де ви? — бурмотів він собі під ніс.
Жук повернув свою клинцювату голову набік. Його антени нетерпляче ворушилися. Вони впіймали приглушений гомін голосів: звідкись із цього величезного приміщення долинали далеке бурчання старої мамки, лісової трольчихи, і тихий, проте жвавий голос молодої панночки, обидві видавалися украй заклопотаними, а також сухий кашель, — поза всяким сумнівом, із кабінету його пана.
— Чую вас, мій пане, — стрепенувся веретенник. — Я певен, вам би не зашкодив ковточок зіллячка, аби сприйняти новину, яку я несу, — гомонів він сам до себе деренчливим голосом. І, під дзенькіт келиха об пляшечку, дивоглядна істота почала довге сходження нагору.
Веретенник знав напам’ять ці сходи, як і кожен закуток, кожну шпарину в здоровенному Палаці тіней з його потайними кімнатами, смертодайними ямами та коридорами, які вели в нікуди, величезним балконом, звідки цілі сторіччя Найвищі Академіки зверталися до вчених унизу, до цих запеклих змовників та інтриганів. Мало того, він знав усі палацові таємниці, його чутливі вуса ловили шепоти, плітки, чутки та поголоси.
Веретенник, важко відсапуючи, зупинився на першому помістку і, переводячи дух, подумав, що літа аж ніяк його не молодять. Так, він був старий навіть як на веретенника. Сто вісім весен перевернулось відтоді, як він вилупився з кокона на підземних плантаціях колонії бражних гоблінів у далекому Темнолісі. О, як давно те було!..
Работоргівці… Вони прийшли до них, потолочили лани з дорогоцінними грибами і поневолили веретенників, змусивши на себе працювати. Але тільки не Щипа, ні! Він був тоді молодою комахою — прудкою, меткою на розум. Почувши, як работоргівці ламаються крізь мури, він забився у глухий закут і, злившись із сутінню, став невидимцем. Потім веретенник кинувся до Темнолісу, де все тримався тіні, нашорошивши вуха, ні на хвилину не втрачаючи пильності. Морок зробився його спільником.
Щип дістався другого помістка, того місця, де колись уперше побачив свого нового пана — Лініуса Паллітакса, наймолодшого Найвищого Академіка з усіх тих, кого тут могли спогадати, та його юну дружину. Вона саме стояла на вході до гардеробного покою, пригадав Щип, і сміялася з того, як недоладно сидить на її чоловікові нова мантія та як безглуздо він виглядає з Великою печаткою Високого посадовця у себе на шиї. Вона ходила дитиною і була така вродлива і сповнена життя, що, здавалося, їй не місце в цьому старому закуреному палаці.
Щип зупинився.
А невдовзі настала ота моторошна ніч, коли її радісні крики переросли у страдницький зойк. Він не любив згадувати про це: нянька, лісова трольчиха, яка гасала туди-сюди, моторошні крики з пологового покою, ридання його молодого пана. Жалісні звуки. Жахливі звуки. А тоді — тиша.
Щип похитав головою і подерся на третій помісток. Він і досі пам’ятав ту тривалу та непроникну тишу. Попри свої чуйні вусики, він і гадки не мав, що там коїлося. Повільно спливали секунди, одна за одною…
І зненацька, розбиваючи гробову тишу, розітнувся найсолодший у світі звук — плач немовляти. Голос новонародженої панночки.
Лініусові Паллітаксу довелося тоді пережити жахну трагедію, — муки пологів забрали у нього дружину, — але він також вдихнув нове життя у Палац тіней. Здавалося, знов ожили, подумалося Щипові, давні часи, коли він уперше вступив до величезного летючого міста, а палац повнився гуком, гамором, вирував життям.
Тоді санктафракські академіки вивчали переважно Землю: їх вабив Темноліс, його рослинний і тваринний світ. Авжеж, навіть на нього, Щипа, дивилися тоді, як на дивовижу! Сам Великий Бібліотекар — найперший фахівець із землезнавства — знайшов його, ледь живого з голоду, в нетрищах Нижнього міста і доправив до цього палацу. О, щасливі, блаженні спогади!
Звісно, за тих часів Палац тіней знали ще як Палац світла, і, приоздоблений незліченними вікнами з кольоровими шибами, завдяки яким усе всередині вигравало самоцвітними барвами, він був найвеличнішою спорудою у Санктафраксі. Отоді-то його, Щипа, дивовижне створіння, немовби видуте зі шкла, призначили хранителем палацу.
Старезний веретенник добрався до четвертого помістка і зупинився, аби віддихатись. Та ба, часи змінилися. Небознавці почали брати гору. Здавалося, наземні студії віджили своє. По всьому Санктафраксу виростали небознавчі вежі — вони ставали дедалі гінкіші, сягаючи високо в небо. Із завершенням будівництва Коледжу Хмар Палац світла геть загубився серед споруд і поринув у глибоку тінь.
Невдовзі після того почалися Великі чистки; фахівців із землезнавства хвиля за хвилею виганяли з міста, і величний Щипів палац перетворився на Палац тіней. Щип зітхнув. Потім потяглися самотні літа. Помер старий бібліотекар, і на посаду Найвищого Академіка обрали небознавця. Він віддав перевагу одній із новозбудованих величних веж, і Щип сам-один зостався доглядати старий палац з усією ревністю, на яку був тільки здатний.
Але тіні були його друзі. Він лишався в палаці, слухав і чекав.
А потім — років за шістдесят — Найвищим Академіком став Лініус, молодий Професор Мрякощупізму. «Ще один небознавець!» — подумав тоді Щип. Одначе веретенник помилявся. Лініус не був схожий на інших. Він шанував давні традиції. Він переїхав жити до палацу і виступав з балкона, закликаючи покінчити з ворожнечею та суперечками між угрупованнями і покласти початок новій ері, коли вчені-землезнавці та вчені-небознавці не ворогуватимуть між собою, а доповнюватимуть одні одних.
Небознавці були аж ніяк не в захваті від такої перспективи — ні тоді, ні тепер. Вони шушукалися, змовлялися між собою — Щипові траплялося їх чути, — та що це нині могло зарадити? Адже Лініус — Найвищий Академік.
Щип зупинився біля дверей кабінету свого пана і тричі постукав.
— Заходь, Щипе, — озвався втомлений голос.
— Пане, я приніс новину від Вітроногого Шакала, — сказав Щип, заходячи в накурену кімнату. — Він повідомляє приблизний час свого прибуття.
— Коли?
— За три години, пане.
— Куди ти мене тягнеш, Маріс? — тихо засміявся Лініус, усвідомивши, ще й досі із пов’язкою на очах, що слідом за дочкою, ледь накульгуючи на поранену ліву ногу, переходить велику залу.
— Стій! — скомандувала дочка, і Лініус відчув, як її тендітні пальці розв’язують вузол у нього на потилиці. Шовковий шарф упав додолу. — Гаразд, — мовила вона, — тепер можна розплющувати очі.
Лініус зробив, як сказано. Він потер очі, глянув униз і побачив на столі, просто перед себе, напівзакінчену мозаїку. Він задумливо потер підборіддя.
Лагідний промінь тьмяно-жовтого світла перетнув тіняву залу: велетенська летюча скеля крутнулась на місці. Маріс затамувала подих.
Чи сподобається батькові картина, викладена зі шматочків небесних кристалів, а чи він волів би, щоб його дочка зробила щось оригінальніше?
Коли Маріс тільки бралася до роботи, намір повторити стародавній Мозаїчний квадрат видавався їй просто чудовим, і напередодні її початку вона кілька годин провела на людному мармуровому майдані перед Ратушею, копіюючи складний візерунок до найменших подробиць. Дуги концентричних кіл. Кути, під якими ламалися жмути блискавиць. Точне співвідношення різних секторів. Відтак розрахунки перетворилися на ескіз, щоб з його допомогою домогтися якнайдокладнішого відтворення.
Батько підняв схему, розглянув, відклав набік і перевів погляд на незавершену мозаїку.