Тягнинегідь почув, як натовпом прокотилася хвиля ремства.
Довгий, як тичка, старший викладач із воскованими сивими вусами підніс руку до вуст і так, щоб ніхто не почув, прошепотів своєму опецькуватому сусідові:
— Авжеж, вони мають рацію. Треба діяти, поки не пізно, а то ми ніколи нічого не зможемо довести…
— От-от, у цьому вся заковика, — почулася тиха відповідь.
Тягнинегідь повернувся до них і для спроби витяг згорнутий клапоть пергамену.
— Я не знаю, чи може оце правити за доказ, — промимрив він.
Кремезний, присадкуватий декан подався вперед і взяв згорток із хлопцевих рук. Розгорнув його. Старший викладач зазирнув через його плече і, покручуючи вуса, став читати написане на пергамені.
— А, бий його лиха година! — вигукнув він.
— Свят, свят! — роззявив рота декан.
Учні урвали на півслові плітки і заозиралися.
— Письмо його, — правив декан. — Поза всяким сумнівом. У себе на службі я вже доста на нього надивився, — він обернувся до Тягнинегоді. — Хто дав тобі пергамен?
— Я… я знайшов його, — відказав Тягнинегідь, і щоки його спалахнули.
— Але як він міг? — втрутився старший викладач. Він похитав головою. — Сефтус Лепряк навряд чи буде в захваті.
— Від чого? — грянули хором з’юрмлені довкола учні, намагаючись на власні очі побачити, що ж там написано на клапті пергамену.
— Ану ж бо, — озвався чийсь голос, — від чого там я не буду в захваті?
— Лепряче, друзяко, — відповів декан. — Ми просто… — Він нахмурився і вручив йому аркуш паперу. — Тобі краще прочитати оце.
Решта всі спостерігали, як Лепряк мінився на обличчі: спантеличення заступив жах, а жах — несамовитий сказ.
— Я… я не знаю, що й казати, — пролопотів він.
— Ти не хвилюйся, — заспокоїв його старший викладач. — Ми не допустимо, щоб це сталося.
— Що? Що? Що? — обурено галасували учні та підручні. — Що сталося?
Декан випнув груди, випростався на весь зріст і повернувся, готовий відповідати.
— Як видно з цього листа, написаного рукою самого Найвищого Академіка, він пропонує замінити заступником декана Школи Світлознавства і Темрявознавства заступника нашого декана. — Він похмуро похитав головою. — І це ще тільки квіточки, затямте собі.
— А як же тоді з Сефтусом Лепряком? — запитав Тягнинегідь, достоту, як навчав отой тип зі срібним носом-маскою. — Не чекати ж нам, згорнувши руки, поки його звільнять із посади.
Дружний гомін невдоволення прокотився рядами учнів та молодших викладачів.
— А на нього чекає призначення, — декан помовчав і здригнувся, — молодшим бібліотекарем.
— Уявляєте, — вигукнув старший викладач, чиї вуса тіпалися від обурення. — Наш, із дозволу сказати, Найвищий Академік планує воскресити Велику бібліотеку.
Усі завмерли, вражені. Велика бібліотека належала минулому, як і її закурені сувої, повні всякої абракадабри, і місця їй у теперішньому Санктафраксі не було.
Тягнинегідь обурено горлав, звертаючись до всього натовпу:
— І куди ж котиться наш світ, коли землезнавству віддається перевага над небознавчими студіями?
Купкою учнів прокотилася нова хвиля гніву, і невдовзі всі вони вимагали, щоб справедливість узяла гору і було вжито рішучих заходів.
— Поки він не здихався нашого декана, може ліпше нам здихатись його? — запропонував хтось, чи то серйозно, чи то жартома.
— Авжеж, — піддав жару інший. — Зрештою, яка всім нам із нього користь?
— Та ніякої! — встряв третій. — Радше, навпаки. Те, що він виробляє зі Школою Мжичкометрії, — справжнісіньке шкідництво.
— І не тільки зі Школою Мжичкометрії! — підпрягся ще хтось. — Усім санктафракським небознавцям буде непереливки, якщо його ще геть сирі плани почнуть утілюватися в життя.
— Наземний покидьок! — загарчав хтось іще. — Ми мусимо спинити його.
— Ну, гаразд, а чи не міг би з ним приключитися якийсь нещасливий випадок? — запропонував молодший підручний із розчухраним рудим чубом. — Я знаю, де таке могло б і статися.
— Ота многоцінна нижньонебова клітка? — втрутився якийсь учень.
— Авжеж! — вишкірився підручний. — У ній можуть розігнутися прути. Можуть обірватися ланцюги…
Тягнинегідь обвів удячним поглядом співучнів-мжичкомірів. Отой жук із дванадцятого сектору обіцяв йому відповіді на екзаменаційні квитки, якщо він зуміє посіяти сум’яття серед мжичкомірів. Це виявилося легшим, ніж він сподівався. Збіговисько зрадників — ось хто ця професура, подумав Тягнинегідь з усміхом.
Упоравшися зі своїм завданням, Тягнинегідь повернувся і подався геть зі Сходів. Тепер йому лишалося тільки забрати відповіді на екзаменаційні квитки в отого таємничого професора і вивчити їх. Високо в небі замерехтіла Східна зоря. А коли дмухнув ходовий вітер-тиховій, він відчув знайомий запах лісової камфори. І лою…
Уже наближалася північ, а Квінта, хоч і стомленого, ніяк не брав сон. Уставши з ліжка, він міряв кроками кімнату, голова йшла обертом від усе нових і нових запитань, що не діставали відповіді.
— Гай-гай, за що мене Маріс так ненавидить? — бурмотів він, наближаючись до дверей. — Чого саме хоче від мене Найвищий Академік? Що там таке важливе — в отому берестяному сувої, який я йому приніс? — Він різко крутнувся на п’ятах і рушив до вікна. — І хто зупинив падіння у Великій бібліотеці, врятувавши мене від певної смерті.
Стільки запитань! Хлопець похитав головою. А колись життя видавалося таким простим!..
За вікном на лик дедалі блідішого місяця набігли хмарки. Хмарки і… Квінт став і прищулився.