Хлопець збагнув: професора слід якнайшвидше доправити до Палацу тіней і подати йому допомогу. Щип має знати, що робити. У Вельми знайдеться якесь помічне зілля, не може не знайтися.
А Маріс… Квінт поморщився. Маріс! Що скаже Маріс? Може, ж таки не стане звинувачувати його, Квінта, що батько в такому стані!
Квінт намагався зберегти ясність розуму. Рухатися треба швидко, але обережно. Звісно, не можна просто взяти і крутнути ручку корби: ланцюг може заплутатись, а то й урватися. Ні, перш ніж підніматися вгору, годилося б іще трохи опуститися, щоб звільнити від снігу, якого вже встигло насипатися, колісні блоки. Із крижаним летючим каменем, що поривався вгору, це обіцяло бути непростою справою.
— Тобі це вдасться, — цідив він крізь зуби, розплутуючи вузол причіпної линви. — Тобто нам це вдасться, — виправився він, прив’язуючи професора мотузкою до сидіння — так, про всяк випадок. Лініус Паллітакс не опинався і вперто мовчав. — Отак, — провадив Квінт. — Тепер, якби я тільки міг відв’язати нас і заразом…
Несподівано нижньонебова клітка рвучко гойднулася, пориваючись угору. Професора притисло до крісла. Квінт крутнувся на підборах і одним рухом руки опустив усі передні важелі. Звісно, трохи загрубо для точно відрегульованого механізму, але ефект не забарився! Відхитнувшись від кам’яної поверхні, клітка, замість підійматися, різко пішла вниз. Навколо неї знялася ціла хмара снігу, а вниз посипалися крижані скалки.
Квінта поривало закричати з радощів, але він опанував себе. Треба зосередитись. Відпустивши корбу, він ухопився за блокове колесо та й давай чимборжій його крутити. Клітка пішла вгору. Скеля даленіла. Причал дедалі ближчав…
Коли раніше Квінт знемагав від холоду, то тепер аж упрів. А все ж він спочатку відв’язав професора, потім пришвартував нижньонебову клітку до причалу, і тільки тоді втер піт, який заливав йому очі.
— Ну ж бо, професоре, ходімо, — благав він, виводячи Лініуса з клітки на порівняно тверду поверхню Санктафракса. Він закинув собі за шию безживну руку травмованого професора, щоб той міг на ньому повиснути, і вони вдвох рушили дерев’яним помостом причалу. — Тут недалеко, — шепотів Квінт. — Скоро будемо на місці.
Яка ж приключка мала приключитися у кам’яних щільниках, щоб професор упав у такий жахливий стан?
Та не тільки Квінта цікавила надзвичайна пригода, що спіткала Лініуса Паллітакса, Найвищого Академіка Санктафракса. Щойно дивацька пара, шкандибаючи, поминула пристань, як із тіні знову виринув Пийпузо.
— Найвищий Академік вочевидячки вскочив у халепу, — промимрив він, зав’язуючи вузлика на своїй мотузці-незабувайці. — Блідий. Не при собі. На плечах у свого учня…
Він зав’язав іще одного вузлика і зиркнув услід Лініусові, який важко злягав на плече молодого учня. Його грубі риси розпливлись у посмішці.
— Розвідати, що то за учень!
Діставшись назад до Палацу тіней, Квінт із професором не застали там ані Маріс, ані Вельми. Тільки Щип, мавши напрочуд гострий слух, прокинувся, щойно вони ступили в коридор і зійшов униз привітати їх.
— О, пане мій, — засюрчав він, коли його очі спинились на Лініусові. Веретенникові вуса заходили ходором. — Вигляд у вас просто жахливий! Ради Неба, що спобігло вас цього разу?
Квінт нахмурився.
— Ти хочеш сказати, що й раніше таке бувало?
— Зроду я ще не бачив, щоб він виглядав так зле, — відповів Щип. — Хоча ні, — він кивнув своєю величезною кутастою головою. — Так, йому вже не раз доводилося по вертатись у жалісному стані після своїх нічних походеньок. — Він прикро крекнув. — Клятущі небесні клітки! — поскаржився він. — В одну з таких ночей він колись себе погубить. Скільки я вмовляв його скористати з нижньонебового пулера, так ні, він і слухати не хоче…
Квінт промовчав. Хай краще Щип думає, ніби професорів стан якось причетний до небесної клітки. Так можна уникнути незручних запитань на кшталт, скажімо, такого: мовляв, як це так, що учень дозволив професорові зашиватися одинцем аж у самісінькі кам’яні щільники, та ще й кілька годин, у морозяну ніч, не вибирався на його пошуки…
Оглянувши професора, що тремтів усім тілом, веретенник співчутливо крекнув.
— Цікаво, — виснував він і знову обернувся до Квінта. — Що ти можеш із цього приводу сказати?
— Нічого, — відповів Квінт, не надто кривлячи душею, — я…
Лініус здригнувся.
— Облиште, — промурмотів він. — У всьому винен я сам…
— О, добре! — повернувся до професора Щип. — А тепер мені лишається принести з підвалу одне з моїх найкращих зіль. Скажімо, з гой-ягід. Або цілющої браги… А відтак покласти його в ліжко. Він як із хреста знятий. — Веретенникові очі обернулися на щілинки. — Та й ти, Квінте, не кращий.
— Маєш рацію, — зізнався Квінт, — я почуваюсь розбитим! — Він потер очі. — Котра там година?
— Скоро п’ята, — відповів Щип.
Квінт застогнав.
— А о шостій до школи, — стомлено зітхнув він.
— Слухай, далі я вже сам опікуватимуся нашим всевладником, — делікатно запропонував йому веретенник. — А ти піди приляж. Зрештою, краще поспати годинку, аніж лупати очима, як сова.
— Свята правда, — мляво погодився Квінт. У ніч своєї мандрівки в нижньонебовій клітці, як і в ніч свого походу до Великої бібліотеки, він спав лише уривками. Хлопець повернувся йти. Та не встиг він ступити кроку, як веретенник шарпнувся вперед і схопив його за плече.
— Ага, ще одне, — остеріг він, — ані слова про це жодній душі за стінами Палацу тіней. Затямив?
Квінт кивнув головою. Він пробув у Санктафраксі досить часу, аби розуміти, як важливо не забувати чиїхось осторог. Чутки, нехай і безпідставні, могли виявитися, і часто виявлялися, небезпечними — ба, навіть фатальними. Як слушно зауважила Вельма: «Один нестриманий язик може зупинити биття багатьох сердець».
— Мої вуста будуть запечатані, — пообіцяв хлопець.
Не роздягаючись, Квінт упав на ліжко і, ледь торкнувшись головою подушки, провалився у глибокий, але тривожний сон. Знов і знов йому снилося, ніби він падає — з вершечка Головного віадука, із драбини під склепінчастим дахом Великої бібліотеки, з мостів, із кошиків, з нижньонебової клітки — вимахуючи руками, дриґаючи в повітрі ногами. Та жодного разу він так і не приземлився. Щойно мав він зіткнутися з поверхнею, як сон переносив його деінде, наче Квінт знав навіть уві сні, що досить ударитись об землю, як його серце перестане битись.
Квінт саме падав із Західної пристані, коли до нього дійшло, як то часом буває з сонними, — що його переслідує причепливий кошмар. Він вдивлявся у тіні, переконаний, що там хтось є, аж гульк! — із доброго дива на нього цибнув білогривий лісовий вовк. Палали його жовті очі. Блищали жовті зуби.
— Ні! — простогнав Квінт, ступаючи крок назад і втрачаючи опертя під ногами, а тоді знову почав довго, безладно падати на землю десь далеко-далеко внизу під ним. — Це не ява, — вичавив із себе хлопець. — Прокидайся, Квінте. Прокидайся!
Він розплющив очі.
Крізь розчинені віконниці струменіло сіре світло. Забаламкав дзвін на ратушній вежі. Квінт роззирнувся. Була сьома година, він спізнився до школи. У Вількена Нестуляйгуби це викличе пересердя.
— О, Маріс! — вигукнув хлопець, підхоплюючись із ліжка. — Чого ж ти мене не розбудила?
Нашвидкуруч сполоснувши обличчя водою з рукомийника і так-сяк пригладивши чуприну, Квінт прожогом вискочив з кімнати. Він помчав сходами вниз, відтак — мармуровим коридором і вилетів через парадний хід. Погода, на його подив, змінилася до невпізнання. Надворі потепліло і замість снігу періщив дощ.
Відкотивши комір і вбгавши голову в плечі, Квінт погнав до шкільного приміщення, поминув Вологознавчий факультет, обігнув Пам’ятник Патріотові — і ось він перед ним — Водограйний дім.
Квінт остовпів з подиву. Уперше за весь час свого перебування в Санктафраксі він побачив Водограйний дім у всій його красі. Нарешті він зрозумів, чому решта учнів-спудеїв з його класу називали цей дім Дірявим відром: у бучний дощ він і справді скидався на величезне відро, звідки крізь численні діромахи жбухали потоки води.
— Неймовірно! — пробуркотів він.