І ось цей день настав. Сонце вже зійшло, і ясне проміння просмикувалося крізь східне склепіння всередину Ратуші, де встигла зібратися Санктафракська рада.
Професори Світлознавства і Темрявознавства — відповідно у білій і чорній мантіях — сиділи в чільній частині зали за столом, де лежали меч і келех. Перед ними, у партері, розташувалися санктафракські вчені. Репрезентовано всі дисципліни: були тут науковці з Коледжу Хмар, Академії Вітрів та Інституту Криги і Снігу, були й повітроаналітики, мжичкоміри, мрякощупи… А також єдиний зацілілий член Факультету Дощознавців, щоправда, на костурах.
Гінкий, могутньої статури молодий лицар перетяв залу і вкляк перед Професором Світлознавства. «Відповідно до наданих мені повноважень, я пропоную для затвердження вам, о, невситима жадобо знань, о незрівнянна жвавосте розуму, — проголосив Професор, підносячи догори спершу келеха, а тоді меча, — кандидатуру Квінтиніуса Вергінікса з Лицарської Академії».
Професор глипнув на укляклу внизу постать. «Ти, Квінтиніусе Вергініксе, присягаєш усією мудрістю світу, що умом і серцем слугуватимеш Лицарській Академії, зберігаючи відданість лишень Санктафраксу і нікому більше».
Квінтиніус затремтів.
«Присягаю!» — видихнув він.
Серце Живчикові сповнилося гордощів. «Мій батько!» — подумав він.
«І ти присягаєш також, що присвятиш своє життя пошукам бурефраксу? Що ловитимеш Великі бурі? Що… — Професор сповільна і глибоко втяг у себе повітря. — Що ти не повернешся назад, аж поки не завершиш своїх святих пошуків?»
Помагай-біда повернувся і впер у Живчика свій пильний некліпний погляд.
— Батько Квінтиніуса, твій дід — Вітроногий Шакал, був капітаном повітряних піратів. Як розсердився свого часу Квінтиніус на батька, коли той записав його до Лицарської Академії, бо юнак хотів уступати йому в сліди! Але тепер… Тепер! Годі описати словами, як він пишався своїм висвяченням у лицарі — найвищою честю, якої тільки міг його сподобити Санктафракс. «Квінтиніусе, — почув він лагідний Професорів голос, — чи ти присягаєш?»
«Присягаю!» — відказав Квінтиніус.
Тоді професор Світлознавства нахилився вперед і вручив Квінтиніусові келеха. «Пий!» — звелів він. Юнак підніс келеха до губів. Професор Світлознавства скинув високо над головою меча і чекав, поки Квінтиніус вихилить келеха. Чекав хвилину, чекав другу… Але Квінтиніус залишився непорушний: не ставало духу випити густу сопушну рідину.
Зненацька на вишикуваних шерегами лавах знялася шамотня. Грюкаючи костурами, до чільної частини зали дибав, пробиваючись крізь натовп, Вілнікс.
Професор Темрявознавства тривожно подався вперед на своєму троні. Що ще надумав устругнути цей прицюцькуватий молодик, запитував він себе. Професор спостерігав, як Вілнікс підніс одного зі своїх костурів і злегка постукав по келеху. «Прозорі й чисті колись води Крайріки уже непридатні для вжитку, — пирхнув він і обернувся до зали. — Тож чи не пора вже нам перестати дурити самих себе. Слухати ці всі нісенітниці про Лицарів-Академіків. Про „лови бур“. Про „святий бурефракс“». Губи його скривилися в гиденькій посмішці: «Коли востаннє Лицар-Академік вирушив по бурефракс? Ну ж бо, відповідайте? А що сталося з ним та з рештою всіма?»
Зала загула. Гарлініус Гернікс? Лідіус Ферікс? Петроніус Метракс… Де вони всі тепер? Ремство наростало. «Сім років тому останній Лицар-Академік розпустив паруси, — провадив Вілнікс, — Скридіус Толлінікс його наймення…»
«Це було вісім років тому!» — прокричав хтось.
«Майже дев’ять», — зіпонув інший.
Вілнікс лукаво посміхався. Він знав, що тепер вони в його руках. «Майже дев’ять років, — повторив він гучно, аж залою пішли виляски. Він повернувся до Квінтиніуса Вергінікса і показав на нього звинувальним жестом. — А ми всі свої надії покладаємо на нього! — Він витримав ефектну паузу. — Та з якого б то дива йому повелося там, де інші — так трагічно — зазнали невдачі?!»
І зразу ж Ратушна Зала заходила ходором від несамовитого ґвалту. «Дев’ять років! — закричав Вілнікс. — Час нам братися за розум! — Зала задвигтіла вдруге. — Але з чого починати? — Із розколин у стелі посипався порох. — Відповідь проста, братове! — проголосив Вілнікс. — Треба клепати чимбільше ланцюгів!».
Зала вражено ахнула, відтак запанувала тиша. План був навдивовижу простий. І заразом украй зухвалий. Фактично ланцюг тут споконвіку був один: Мертвий якір!
Старший наукознавець із Факультету Повітряних Студій перший порушив мовчанку. «Виробляти ланцюги означає множити нові фабрики, ливарні цехи, кузні, — зауважив він. — А Крайріка уже й так нагадує стічний рів. — Він кивнув на келех, ще й досі затиснутий у Вергінікса в руках. — Ми ризикуємо зробити воду цілком непридатною до вжитку».
Всі погляди звернулися до Вілнікса, чиє обличчя негайно розквітло зичливою усмішкою. Потім, відзначивши про себе, що треба винагородити старшого наукознавця професорським званням за його запитання, він дошкандибав до Вергінікса і вихопив у нього келех. Вільною рукою Помполніус добув із кишені мантії срібний кулястий медальйончик і занурив його в каламутну рідину. Водномить вода зробилася кришталево чиста. Він віддав келеха Вергініксу, і той відсьорбнув із нього. «Солодка, — відзначив він. — І чиста. Як сльоза. Достоту джерельна вода з Темнолісу».
Професор Світлознавства взяв у нього келех і випив і собі. Відтак глянув на Помполніуса примруженими очима. «Як таке може бути?» — запитав він.
Вілнікс незворушно витримав Професорів погляд. «Це стало можливим завдяки одному разючому відкриттю, — відповів він. — Моєму разючому відкриттю. — Він постукав по медальйону. — В оцій милій цяцянці міститься просто-таки чудодійна речовина: однієї її порошинки стане, щоб забезпечити людину питною водою на рік. — Він повернувся до рядів недовірливих академіків. — Цей бурефр… — Він прикусив язика. — Ця речовина, я зву її фракспил на честь нашого укоханого плавучого міста, вістує початок нової ери. Тепер ми можемо убезпечити будущину Санктафракса тим, що викуємо ланцюги, потрібні нам, як повітря, бувши цілком певні, що ніколи не сконаємо у муках від спраги!»
Зала виповнилася схвальними вигуками. Вілнікс скромно похнюпив очі. А як звів їх знову, вони збуджено блищали від передчуття близької перемоги. «Мої колеги зі Спілки вільних купців тільки чекають на сигнал, щоб заходитися коло ланцюгів, — сказав він, і на його вустах заграла усмішка. — Звичайно, — додав він, — вони матимуть до діла лише з Найвищим Академіком, себто новим Найвищим Академіком».
Він обкрутився кругом і втопив очі у Професорів Світлознавства і Темрявознавства. «Бо хто вам вигідніший — оцих двійко блазнів, які, діючи в супрязі один з одним, своїми таємними ритуалами та безглуздими звичаями поставили Санктафракс на межу загибелі? Чи хтось інший, поборник змін, нових починань, нового порядку?»
Вигуками «ми за нові починання» та «ми за новий порядок» залящала вся Ратушна Зала. Знову зчинився несусвітній гармидер. «А ось і новий Найвищий академік — Вілнікс Помполніус!» — проголосив майбутній Професор Повітряних Студій. Решта заходилися співати дружні панегірики. Вілнікс заплющив очі й аж умлівав од підлабузництва хористів щоразу, коли спів гучнішав.
Урешті-решт він звів очі на юрму. «Хай же спевниться ваша воля! — вигукнув він. — Я, ваш новий Найвищий Академік, перебалакаю зі спілчанами. Ланцюги буде викуто. І Санктафракс, що балансує нині на краю невідомості, буде врятовано!».
Птах помагай-біда журно поглянув на Живчика.
— Одна лиш людина за цей весь час навіть не зворухнулася, — промовив він. — Той, у кого тепер уже не лишалося жодних сумнівів: усе, чим він жив, чого прагла його душа, безжально у нього викрадено. То був твій батько, Квінтиніус Вергінікс. Юнакове обличчя закам’яніло. Лишалося те, чого їм не відняти: небесний корабель, споруджений спеціально для нього, його «Бурелов!»
Він бридливо сплюнув і сягнистою ходою перейшов залу. У дверях став і обернувся. «Якщо з мене, Квінтиніуса Вергінікса, не вийшло Лицаря-Академіка, то вийде Захмарний Вовк, повітряний пірат, — прогримів він. — І я обіцяю тобі, Вілніксе Помполніусе: ти і твої друзі — зрадники-спілчани — клястимуть цей день до гробу». Мовивши так, він опустив залу.
Помагай-біда сумовито похитав головою.
— Звичайно, нічого так просто не виходить, — сказав птах. — Немовби всупереч прощальним словам твого батька, неприємності почалися насамперед із ним — на багато місяців раніше, ніж справдилася його погроза.
Вергініксова перша нещаслива виправа ледь не обернулася загибеллю як його самого, так і його корабля, — і коли з неї й був якийсь хосен, то хіба той, що вона вперше звела його з Камінним Штурманом. Захмарному Вовкові довелося сховати «Бурелова» у безпечному місці та найнятися на один зі спілчанських кораблів з наміром не покидати його, поки не збере досить грошей і таємних відомостей про Спілку, аби спробувати щастя знов. — Помагай-біда глянув скоса примруженим оком. — Спілчанський капітан, під орудою якого він завершив службу, був горезвісний Мултиніус Ґобтракс…
— На чиєму кораблі я народився, — задумливо промовив Живчик. — А що ж із Санктафраксом?
Помагай-біда пирхнув.
— Попри всі гучні Вілніксові слова про нові починання та новий порядок становище різко погіршилося. Нині, як ти сам знаєш, мешканці Нижнього міста гарують, наче галерники, у ливарних цехах та кузнях, майструючи ланцюги та гирі, аби послабити натяг Мертвого якоря. Їм пощастило втримати Санктафракс на місці, але тільки на превелику силу. Цій роботі не буде кінця-краю. А тим часом води Крайріки дедалі занечищуються. І лише завдяки порошкам фракспилу, що їх постачав відданим йому спілчанам Вілнікс Помполніус, Нижнє місто ще не задихнулося від отруйних випарів.
Живчик занепокоєно похитав головою.
— А Вілнікс? Що він виграв на цьому всьому?
— Багатство і владу, — просто відповів помагай-біда. — На віддяку за питну воду спілка закидає Вілнікса та його новий Факультет Дощознавців усім, чого їм тільки забагнеться, ба навіть із лишком. Поки надходять порошки фракспилу, поти й закидає.
— Але, звичайно, таке становище не може тривати вічно, — зауважив Живчик. — Коли фракспил закінчиться, Вілнікс Помполніус знову муситиме красти його зі скарбниці.
Помагай-біда кивнув головою.
— Саме це він і робить, — запевнив він. — А Професор Темрявознавства не має влади зупинити його. Ба більше, про виготовлення нового фракспилу можна тільки мріяти. Попри тисячі спроб — нерідко із трагічним кінцем, — жодній душі не пощастило повторити результати першого досліду.
— Суще божевілля! — вигукнув Живчик. — Що більше бурефраксу береться зі скарбниці, то більше доводиться виковувати ланцюгів. А що більше виковується ланцюгів, то гірше забруднюється вода. Що брудніша вода, то більша потреба у фракспилі для її очищення!