Так, то були вони — величезні швартові кільця, вбиті в камінь. Рук упізнав їх відразу. Одні кільця були порожні, на інших ще трималися линви та ланцюги, з решти звисали понівечені уламки небесних піратських кораблів, для яких це місце стало і останнім причалом, і останнім притулком. Вітер хижо шарпав їхні рештки, схожі на величезні побілілі кістяки.
— А знаєш, Ксанте, мені ця місцина по знаку, — хрипкувато озвався Рук. — Її нарекли Лігвом Сум’яття. Бувало, тут знаходили сховок цілі флотилії піратських кораблів. Вони просто тулилися до скелі, мов повзучі кам’яні блюдечка.
Ксант не відповідав.
— А отут пришвартовувався «Небесний гарцівник», — вів далі Рук. Він часто дихав, неспроможен перевести дух. — Ти пам’ятаєш «Небесного гарцівника»? — Рук обернувся, аби переконатися, чи слухає його Ксант.
Тим часом Ксант, забувши про все на світі й широко розплющивши очі, дивився на Рука.
— Повітряний корабель Капітана Живчика, — стиха додав Рук, карбуючи кожне слово. — Того самого, що напав на Вежу… — Тут голос його завмер остаточно. — Ксанте? — нагукав він. — Ксанте, що сталося?
— Я… я… — ледь вичавив із себе Ксант. Він зміряв Рука поглядом із голови до п’ят. — Ти…
У Рука відвисла щелепа. Тепер і він це бачив. Він підвівся на тремтячих ногах, підніс до обличчя одну руку. Потім другу. Від обох ширилося якесь сяйво. Світилися не тільки хлопцеві руки — груди, ноги, все тіло променіло чимраз яскравішим світлом…
— Ксанте, — ледь чутно промовив Рук, — що мені таке? — Хлопець безперестанку крутив головою, озираючи своє тіло. Ноги стали наче ватяні. — Ксанте…
Рук іще встиг побачити, як його друг, простерши руки, з перекривленим від тривоги обличчям, щодуху мчить до нього. Дивитися на сяйво було нестерпно: чимраз яскріючи, воно сліпило, так ріжучи очі, що хоч криком кричи.
— Поможіть, — тільки й зміг пошепотіти Рук, осідаючи на землю світним лантухом.
Ксант приклав долоню до його грудей. Серце Рукове билося так кволо, що майже не відчувалося.
— Пробач, пробач мені, мій давній друже, — лебедів Ксант, намагаючись відірвати Рукове тіло від землі. — То я в усьому завинив.
Він підняв Рука і, згинаючись під важкою ношею, ледве переставляючи ноги, поклигав безкраїм скеллям Крайземлі.
— Руку, ради Неба і Землі, — благав він, раз по раз спотикаючись на кам’яних розсипищах, — через мене й так загинуло чимало зацних Бібліотекарських Лицарів. І я хочу, щоб ти не став одним з них.
Емуель Шумограй потішено затирав руки з тонкими пальцями і усміхався тонкими губами. Йому завжди подобалася ця пора дня.
Нічна зміна вже роздимала вогонь у горнилах, і цілий ліс височенних коминів пахкав у надвечірнє небо густими хмарами ядучого диму, барвлячи його багрецем. Шереги виснажених, байдужих до всього робітників чвалали до своїх низеньких шоп, щоб урвати годинку-другу для сну, такого потрібного після ненастанного гуркоту дрилів та невгавного гупання ковадел у металообробних цехах. Нічна зміна розсідалася по своїх лавах та ставала до міхів, і над землею ширилися гул голосів та нарікання на лиху долю.
На горішній галереї Лічильної палати — так звалася висока і міцна дерев’яна вежа з західного боку химерно оздобленого Палацу Ливарних королів — стояв Ливарний король. Чорна кіптява густо вкривала ґратчасті вікна зокола і знутра, та навіть вона не могла приховати величі надворішньої панорами.
Куди не кинь оком, усюди стриміли чорні комини, неначе хтось тисячопалий сварив за щось небеса. Під коминами яскраво палали печі, мов очі тисячної зграї демонів, утоплені в Емуеля чи у величезні стоси дров, які вони пожирали, і танцювали дивочні тіні від їхніх спалахів. Кругом панували галас, метушня, скажена біганина, непомалу тішачи Емуелеве серце, а надто тепер, у надвечірню пору. Гармидер та шамотня на Ливарних галявинах сягали свого вершка, коли одну зміну заступала інша, а потому гриміт молотів, клацання пічних засувок та гуд горнил зливалися в одну безперервну нічну какофонію.
Емуель провів кощавим пальцем по віконній шибі й поправив на довгому носі окуляри в металевій оправі. Та чи завжди так воно було!.. Де пак! Багато років тому, коли він, Емуель Трудобджіл Шумограй, щойно прибув до Темнолісу, на місці Ливарних галявин стояла тільки вбога лісова кузня, де виготовляли всякі марнички і кухняне начиння для кочових гоблінівських племен та збіговиськ украй непевних мандрівних сорокух. Коли він якось повертався до Нижнього міста, один пихатий спілчанин шпигнув його: «Ти, хлопче, мабуть, не сповна: отак узяти і поховати себе живцем у Темнолісі!» Проте сам Емуель думав інакше…
Він знову перенісся спогадами в ті далекі дні й, потішено мружачись, перебирав у пам’яті пережите. Так, змін відтоді зайшло чимало, і майже всі були на краще. Принаймні для нього.
Кам’яна пошесть, спіткавши Світокрай, поставила хрест на повітроплаванні, а заразом — і на колишній торгівлі. Без вороття канули в минуле ті деньочки, коли вщерть наладовані спілчанські кораблі довозили в Темноліс усякий крам, виготовлений на мануфактурах Нижнього міста, а назад поверталися з цінними деревом та всякою сировиною; ніхто вже не згадає, як небесні пірати грабували багатеньких купців та крамарів. Відколи Світокрай спіткала кам’яна пошесть, усі вантажі доводилося перевозити наземним транспортом. І Емуель Шумограй уже примітив, що таке задоволення було не з дешевих.
Велика дорога Багнищем опинилася під сорокушачою п’ятою, і кожна спілка Нижнього міста мала сплачувати їм драконівське мито за право торгівлі з Темнолісом. Вартість краму зростала як на дріжджах, і міщани не мали іншої ради, як дерти з покупців по сім шкур, аби не крамарювати собі на шкоду. Емуель не був би Емуель, якби не скористався з нагоди заповнити цю ринкову прогалину, і Ливарні галявини, яких не сягали загребущі лапи сорокух, росли і квітували.
Невдовзі галявин було вже кілька, а далі вони почали ширитися по безкрайому Темнолісі, мов який гидотний гриб-паразит. Роль Ливарних галявин зростала з кожною дниною. Між іншим, саме успіхові Ливарних галявин мали б завдячувати Гоблінівські сельбища свої теперішні розміри. Крім того, подобалось їм це чи ні, але нині вони цілком і повністю залежали від знань та вмінь Емуеля Шумограя і його Ливарних королів.
Авжеж, ніде правди діти, часи були славні, та Емуель Шумограй знав, що не можна спочивати на лаврах. Жодної миті! Дай собі попуск бодай раз, і ти втрачаєш колишню нахрапистість.
Яскравий приклад — те, що спобігло сорокух у Східному курнику! Забагатівши на торгівлі з Нижнім містом, вони розбестилися, зледащіли, сказати б, пустилися берега. А тепер, якщо не брешуть у своїх звідомленнях його ділові партнери, і від тих сорокух, і від Нижнього міста залишилися тільки спогади.
Емуель Шумограй був Ливарний король, тож ні на мить не давав собі відпружитися. Він укладав величні, грандіозні плани: втіливши їх у життя, Шумограй назавжди б змінив життєвий уклад Темнолісу. Його апетити поширювалися на все — на землю, багатство, владу.
Емуель відірвався од вікна й обвів поглядом довжелезні шереги столів з олив’яного дерева, вишикувані аж до кінця темнистої зали. За ними горбилися заляпані атраментом писарі. Кого тут тільки не було: міські гноми, тягайла, гобліни всіх мастей… Усі завзято мережили: одні контролювали витрати палива, інші вираховували видобуток руди, треті норми лиття, четверті — вихід продукції… У залі дзижчало і сичало, немовби десь під столом засів лісовий цвіркун і розпинався перед цвіркункою: п’ять сотень пер безугавно шкрябали по п’яти сотнях аркушів шкарубкого пергамену.
До цих звуків домішувалося сухе покашлювання, — ніяка не дивовижа на Ливарних галявинах! Тут цю хворобу звали ливарним крупом і нею мучилася більшина люду, змушеного весь час вдихати тутешнє повітря — геть задимлене і смердюче. Переписувачам на горішній галереї Лічильної палати, велося ще так-сяк. Натомість невільники-ливарники… Рідко який неборака витримував тут довше як два роки — відмовляли легені.
Емуель Шумограй завів собі звичку обходити ливарні в марлевій масці. Усю решту часу він намагався триматися високих веж та горішніх палацових зал, де повітря було чистіше. Та хоч би як він берігся, йому теж подеколи дошкуляли напади кашлю. Ливарний круп не щадив нікого. Знову зачувши, як йому дере в горлі, він сягнув до кишені свого каптана, добув звідти невеличку пляшечку, витяг тонкими пальцями корка і приклав шийку до губ.
Пахуча густа рідина трапила спершу на язик, потім у горлянку — дерти перестало. Емуель заткав каламарчика, поклав назад у кишеню, скинув окуляри і енергійно протер їх здоровенним носовиком.
Дякувати Небові й Темнолісу, на світі є такі ліки та роздебенді, що ними промишляють, подумав він. Емуеля обслуговував аж десяток аптекарок з очима на ріжках. Ех, подумав він, як би раділи його хворобливі підручні з такого догляду!
— Кхе-кхе… Даруйте, пане Ливарний королю… — почувся чийсь сторожкий голос.
Шумограй підвів голову і знову почепив окуляри. Перед ним, заклопотано нахмуривши дзюбате обличчя, стояв Хирлус Крум — клерк уже не першої молодості.
— Слухаю, слухаю, — знехочу озвався Шумограй. — Чого тобі?
— Від Жмутковолоса Сокироноші прибула свіжа партія робітників, — відповів Крум.
Очі Шумограєві перетворилися на щілинки.
— Ну?
— Здається мені, їх десятків із п’ять, не більше, — промимрив підстаркуватий клерк. — І всі прибулі — гобліни-капловухи…
— Капловухи! — вигукнув Шумограй. Обличчя його збагріло, будь-якої миті в нього міг початися напад кашлю. — Скільки я йому товк? Нам потрібні молотоголовці, плескатоголовці — гобліни, в яких жевріє бодай іскорка життя, а капловухи — та це ж просто плугопхаї слиняві! — Він злісно штурхонув клерка у груди. — А Сокироноші не заплатимо за них, доки не побачимо, які вони в роботі. І якщо вони не виправдають наших сподівань, то йому краще забути про відсунення надалі терміну платежів. Чи зрозуміло я висловлююся?
— Цілком, пане, — відповів Крум, і в голосі його забриніла смертельна стома.
Емуель Шумограй знову повернувся до вікна, протер закіптюжене шкло і вдивлявся у пітьму. Внизу, під вежею, він розгледів п’ять вервечок нещасних гоблінів, закутих у кайдани. Вони йшли, похиливши голови, ледве переставляючи босі ноги. Наглядачі вели їх поміж смердючих куренів.
Так, то були капловухи, і їхні закручені вуха були обвішані стількома золотими сережками, що обвисали ще дужче і мали прекумедний вигляд. Утім, Шумограєві відлягло від серця, коли він постеріг, що партія невільників складається здебільшого з рожевооких і лускатих гоблінів, завзятих у бою, але незгірш сумлінних і в роботі. Куди до них отим вайлуватим пузаням, якими Сокироноша хотів замазати йому очі минулого разу.
— Хм! Як на мене, краща партія, ніж попередня, — промовив він, досі ще нервуючись. — Але їх завжди мало.