Під повівами теплого вечірнього повітря яскраво спалахували та погойдувалися смолоскипи. Небавом збори стали танути: присутні розходилися по домівках.
— Перемога буде за нами! — линув їм навздогін рев Жмутковолоса Сокироноші. — Хай живуть Невольничі Галявини!
— Ви тільки погляньте на цих крихіток! Які ненажери! — шепотіла дебела Матінка Дмиперо своїй другині — цибатій літній Сестрі Брудножовті. Вони йшли центральним переходом неосяжного інкубаторію, оглядаючи один по одному відділки з сорокушенятами.
Хоч би де вони з’явилися, всюди сорокушачий молодняк дерся до заґратованих дверей, пнучи шиї до двох сорокух, і з голосним цівканням вимагав їжі. Подумати тільки, щойно два дні, як з’явилися на світ, а вже заввишки мало не по груди дорослій сорокусі!
— Що ненажери, любонько, то ненажери, — відповіла їй Сестра Брудножовть, потішено киваючи головою. Очі її прищулились і холодно зблиснули. — Ну, та дарма, вже недовго ждати.
Наприкінці інкубаторію містилося мудроване пристосування з шестернями, важелями та передавальними тросами. Верески сорокушенят у клітях змоглися на силі. Матінка Дмиперо підскочила вгору, вчепилася за дебелий важіль, і той під вагою її тіла став поволі опускатися донизу. Вгорі засичало, — то одкидалися бочкові клапани, — і в харчову Руру ринула злива ще теплих зубощирячих тельбухів.
Увесь інкубаторій враз виповнився несамовитим шкряботом і писком — то, наскакуючи одне на одного, загонами гасав одурілий від жадібності молодняк: цівенята клацали зубами біля харчових рур і нетерпляче ждали, поводячи очима та хляпаючи куцими крильцями.
Матінка Дмиперо повернулася до корби, міцно вхопилася за ручку і різко крутнула її праворуч, після чого щось дзвінко клацнуло, і до рур посипалися тельбухи. Сорокушенята поприсідали під рурами, і очі їхні спалахнули залассям: м’ясо з труб вивергалося просто в горлянки і осідало в ненаситних шлунках.
Матінка Дмиперо пильно стежила за тим, як надимаються їхні черевця.
— Тим часом годі, — промовила вона врешті і крутнула колесо назад.
Потік тельбухів негайно урвався. Розбухлі сорокушенята простягалися горілиць долі й блаженно заплющували очі.
— Отак, мої любі, — прошепотіла Сестра Брудножовть. — Хай солодко вам спиться! Ростіть високі, дужі й люті.
Вона повернулася до Матінки Дмиперо.
— Скоро ми матимемо нову бойову зграю, і вона танцюватиме джигу на ворожих тельбухах! — Вона гордо звела голову. — А ще в нас будуть нові сестриці та розкішно оперена курникова матка!
Стара матір непевно похитала головою в очіпку:
— Сподіваюся, Сестро, твоїми вустами промовляє істина. Відколи в Нижньому місті згинули і Матінка Шматуйпазур, і всі Сестриці, наші зграї без ватажків — як тіло без голови. — Вона сумно кудкудакнула. — Утім, чи не занадто ми себе картаємо за те, що сталося, га, сестро?
Сестра Брудножовть сумно зітхнула. Очі її вже не мали колишнього блиску, пір’я бралося памороззю: вона чудово розуміла, що її жадоба дії та відвага були вже вчорашнім днем. Колись у розквіті сил Сестра Брудножовть була поважною птахою в середовищі Сестер-Сорокух, найпершою особою після курникової матки. Коли ж сорокухи перенеслися у Східний курник, вона аж рада була з того, що вже не має колишньої моці: легше буде звикнути до нового місця проживання.
А тепер усе перевернулося знов. Сестри-Сорокухи, серед них і Матінка Шматуйпазур, як один наклали головою в риштаках Нижнього міста, залишивши по собі збіговисько лукавих, ні до чого не придатних когутів-сорокушників. І тут, у Східному курнику, не залишилося нікого, окрім розпорошеної зграйки матірок-несучок та жменьки таких, як вона, шляхетних підстаркуватих сестер. Саме на їхні плечі й ліг тягар відповідальності за чималі яєчні кладки, з яких на світ мали з’явитися нові бойові зграї, шляхетні сестри і сама курникова матка.
Ту ніч, коли лютувала буря, вони дбайливо пильнували величезних кубел, підкладаючи в них солому та пух чи прибираючи їх звідти: не можна було давати коливатися температурі яєць. Вони різали та білували зубощирів, запорожнювали їхніми тельбухами харчові баки. А коли наспіла пора масового Вилуплювання, усі присутні сорокухи, вірні давній традиції, запищали на всі голоси, вітаючи новонароджених:
Прийшовши на світ, вилупки за лічені години втрачали свій м’якенький пух, а втретє попоївши, вбивалися в колодочки. Від оперення сорокушенят аж рябіло в очах. Яких тільки мастей тут не було: від бежевого в сіру смужку до сірого в бежеву цятку, від ярих відтінків червоного та помаранчевого до насиченого фіолету і блакиту! Оте їхнє оперення всіма своїми барвами неначе звістувало будущину, накреслену всьому сорокушачому родові: формування нових бойових загонів, з’ява нових Високих Сестер… майбутня зграя сумирно посопувала, набираючи ваги і ростучи, а Сестра Брудножовть дивилася на крихіток і, пригадуючи останні слова Матері Дмиперо, усвідомлювала, що знов їй доведеться ухвалювати постанови та брати на себе відповідальність.
— Ах, сестро, — повагом відповіла Сестра Брудножовть. — Оцього я й боялася найбільше. Адже ми, сорокухи — вештанці, не прив’язані до одного місця. Коли таке було, щоб жінкоптиці десь узяли й осіли!
— А Східний курник… — спробувала заперечити матінка Дмиперо.
— Східний курник — кричуща наруга над природою, — урвала Сестра Брудножовть. — Ніколи не зоставатися сорокушачому гнізду на одному місці. — Вона помовчала. — Ні, я згодна, що почасти воно себе виправдало — коли ми прибрали до рук Велику дорогу Багнищем. А зараз, коли дороги більше немає і Нижнього міста теж, нащо нам здалася наша осада?
Матінка Дмиперо з подиву аж дзьоба роззявила.
— Авжеж, сестро, — вела далі худюща високопоставлена сорокуха. — Певна річ, мої слова для тебе як грім серед ясного неба, але таки вже час розпрощатися зі Східним курником. Тут ми розледачіли, зманіжились і обросли салом. Збираймо всі свої пожитки, сідлаймо зубощирів і гайда назад — на верховіття. Знову візьмемося за работоргівлю — зрештою, хіба не вона зробила нас тими, ким ми є, не вона дала нам квітувати сотні років. — Вона махнула на сонних сорокушенят. — А завдяки цим крихіткам, сестро, ми хутко знову заживемо в теплі та добрі і житимемо так ще не одне сторіччя.
Сива матірка пощулилася і тільки щільніше вгорнулася в шаль.
— Работоргівля, кажеш, — озвалася вона. — Тепер це не такий легкий хліб, як перше. Не ті вже часи, шляхетна сестро. Люд у Темнолісі вже не дасть наплювати собі в кашу. Самі лиш Гоблінівські сельбища чого варті, а у спілці з Ливарними галявинами вони дужі й поготів. А Вільні галявини… Чи війна, чи мир, вони завжди роблять усе в супрязі, це тобі не ті часи, коли всі сельбища були порізнені й не чинили жодного опору. Не пропонуєш же ти нам накласти головою, напавши на яке-небудь сельбище?
Сестра Брудножовть роздратовано клацнула дзьобом і тріпнула головою.
— Ні, — відповіла вона. — Принаймні не тепер, шляхетна сестро, — додала сорокуха. — Нас іще малувато. Проте я бачу іншу здобич. Рухому, з безліччю ніг і черевом, що аж проситься його розпороти, — вона тікає цією дорогою зі зруйнованого Нижнього міста…
— Нижньомістяни! — збуджено вискнула Матінка Дмиперо.
— Авжеж, вони, кохані нижньомістяни, — проскреготала Брудножовть. — Мої вивідачі тримають мене в курсі їхніх справ, тож сподіваюся…
Зненацька за стінами інкубаторію почувся несамовитий писк. Сестра Брудножовть та Матінка Дмиперо ззирнулися і подалися назад тим самим переходом. Поминувши загони з сорокушенятами, що солодко відсапували уві сні, вони вийшли на навісну галерею.
Високо в небі ширяла тьма схожих на мошву човнів, кружляючи навколо Східного курника. Матінка Дмиперо задерла голову.
— Бібліотекарський патруль, — промимрила сорокуха.
Сестра Брудножовть ствердно кивнула головою.
— Напевне, вивідачі бувають не тільки в нас.
І з цими словами вона перегнулася через бильця.
Ген-ген внизу під нею, попід стінками інкубаторських клітей, на центральному підвищенні стояла ціла зграя пристаркуватих сестер, торкнутих сивизною матірок та хирлявих когутів-сорокунів, що тицяли руками в небо і збуджено цвірінькали. Побіля них, під зубчастими стінами принишкли зледащілі охоронці Східного курника.
— Гей, там, чого стоїте стовпами? — люто вереснула Сестра Брудножовть. — Робіть же що-небудь!
Сорокухи заворушилися: почали набивати високобійні катапульти, цілитися, запалювати кулі зі світлякового дерева…
Словом, оборонці ожили. Та всі вони були необстріляні й діяли украй невміло. Зазвичай катапульти обслуговували охоронниці, й давніше тим, хто нині товкся на центральній платформі, сюди взагалі не було ходу. Тепер же про охоронниць можна було тільки мріяти, тож «курниковим опікункам» доводилося і дбати про власну безпеку, і як зіницю ока берегти своїх безцінних чад, що попискували в інкубаторії.
— ВОГОНЬ! — скрикнула Сестра Брудножовть і плюхнула долілиць: просто над її головою, обпаливши вушні пера, просвистіла фіолетова вогняна куля.
То була далеко не єдина вогняна куля, що пролетіла повз мішень. Із півдесятка їх шугнуло з метальних чаш і мало не наробило лиха, попідпалювавши містки та платформи. На щастя для сорокух, їх устигли залити водою. Деякі, виписавши похилу дугу, бухнули в ліс просто за огорожею.
І тільки дещиця запущених куль — мала дещиця — злинула в небо за всіма правилами.