За їхнім прикладом пішов і Ксант. Кругом оживали тванисті кучугури, переселенці покидали сховки і вилазили назустріч сліпучому сяйву білої твані та ранішнього неба.
— Твоя правда, — погодився Ксант, озираючи місцину.
Там, де ще сю ніч бовваніла Велика дорога Багнищем, тепер тягся приземкуватий грязьовий гребінь, звідки подекуди, мов ребра велетенської риби-болотниці, випиналися понівечені колоди та опертя. Тут і там розкладали ватри, щоб зрихтувати обід, розпалювали жаровні, пускаючи вгору змійки ядучого диму; повітря повнилося шкряботом і дряпанням: то осадчі зчищали липку твань із себе та свого майна.
Озброївшись уламками потрощеного дерева, Ксант і Маґда заходилися відгортати намиту тванюку на місці, де вгруз волорожачий візок. Та справа посувалася повільно, волога багнюка знай пнулася вернутись на розчищені ділянки.
— Давай, Руку, давай! — пихтів Ксант. — А тут можна й руками.
Та Рук уже не слухав свого друга. Задивившись на рештки того, що вчора ще вражало уяву сміливістю інженерного задуму, він з головою поринув у роздуми. Так, то був кінець Великої дороги Багнищем, того самого тракту, кудою Рук подорожував, ще бувши бібліотекарським учнем…
Ув уяві постала гладка твар Вокса Верлікса — найліпшого архітектора та будівничого Світокраю за всю його історію. Велика дорога Багнищем була його шедевром, найвеличнішим з усіх його грандіозних проектів. Але і її, цю дорогу, як і Вежу Ночі та Санктафракський ліс, відняли у її творця нікчемні людці, й колишній Найвищий Академік залишився сам на сам зі своїми злобою та розпачем. І тоді, мов вередливе дитя, що в нападі люті трощить свої цяцьки, він накликав чорний вихор на Нижнє місто і знищив свої безцінні творіння, а вкупі з ними — і себе.
Рук скрушно похитав головою і відвернувся. Вокс Верлікс, Нижнє місто, Велика дорога Багнищем — те все уже в минулому. І назад його не вернеш. Хлопець чудово розумів, що і безхатькам-городянам, і бібліотекарям доведеться шукати ліпшої долі — долі, схованої ген-ген за безлюдною Багнищанською пусткою…
— Руку, ти, як завжди, ширяєш понад хмарами!
Звук чужого голосу повернув хлопця на землю. Перед ним стояла Варіс Лодд, Капітан Бібліотекарських Лицарів. Їй шалено пасував зелений літунський костюм. Рук кивнув їй головою на знак вітання.
— Слухаю, Капітане, — з готовністю підвів він на неї очі.
Варіс торкнула хлопця за плече.
— Руку, мені так прикро, що ти не полетиш із нами, — спокійно промовила вона. — Проте від такої втрати виграє бібліотека. Руку, аж до нашого повороту назад ти відповідаєш за берестяні сувої. Це не менш важлива місія, ніж наша, затям.
Рук кивнув на відповідь головою і спробував усміхатись.
— Так, а де ж отой твій дружок? — погляд Варіс ковзнув далі й спинився на Ксанті. Рук помітив, як напружилось її обличчя, а погляд зробився холодний.
Ксант підвів очі на Варіс і, мабуть, помітив цей вираз, бо перестав відгортати багнюку і тоскно понурив голову.
— Ксанте! — засміялася Маґда, ні на мить не перестаючи розчищати болото. — Не хнюп носа! Ти не більший поганець, ніж Рук… — раптом вона уздріла Варіс і прикусила язика, відтак, виструнчившись, вітально кивнула їй головою. — Слухаюсь, Капітане, — промовила вона.
— Маґдо, флотилія чекає, — оголосила Варіс, підкреслено не звертаючи уваги на Ксанта. — Попрощайся з… з друзями, і я чекаю на твій рапорт.
Маґда, сама поважність, слухняно кивнула головою. Повернувшись до друзів, вона обнялася спершу з Руком, а тоді з Ксантом.
— Бережіть одне одного, — вдавано суворо кинула вона. — Обіцяєте?
Хлопці пообіцяли. При цьому Ксантове обличчя було аж попелясто-сіре, а голос бринів хіба лиш трохи гучніше за шепіт.
— Усе буде гаразд, Ксанте, — підбадьорила його Маґда. — Рук і я, щойно прибудемо на Вільні галявини, розкажемо про тебе геть усе, правда, Руку?
Рук енергійно кивнув головою: кров з носа, мовляв!
— Ну, а тепер ходіть, проведете мене, — сказала дівчина, намагаючись надати голосові веселого звучання.
— Ти, Руку, йди, а я краще зостануся тут, — відмовився Ксант. — Тим часом відкопаю воза.
Маґда ще раз обнялася з Ксантом, відтак повернулася до Рука.
— Гайда, — промовила вона, ступаючи слідом за Капітаном Бібліотекарських Лицарів.
Рук не відставав від неї, і що ближче вони відходили до швартових стовпів, то густіший ставав натовп і збудженіше лунали голоси. З грязі стриміли глибоко вбиті важенні стояни з надійно припнутими до них небесними човнами. Тепер їх відв’язували, і вони величезними зграями шугали у свіже вранішнє повітря. Дві флотилії вже налаштувалися до відльоту, сила-силенна молодих Бібліотекарських Лицарів сиділа напоготові, окульбачивши свої човни, і тільки чекала на сигнал відбуття.
Рук спостерігав, як Маґда вмощується на «Лісовій нетлі», розпускає вітрила — горішнє та долішнє — переладновує балансирні гирі й розплутує снасті. Він дивився — і відчував, як на груди йому налягає важкий тягар і озивається щемким болем. Хлопець проковтнув важкий клубок, проте біль не попускав. У розвированому натовпі він розпізнав Варіс Лодд та Професорів Світлознавства і Темрявознавства, усі троє — кожен на чолі своєї флотилії — висли над землею.
Коли в сідло сів уже остатній Бібліотекарський Лицар, Варіс Лодд злинула увись і круто розвернула свого «Вітряного Яструба». Відтак піднесла руку — і подала сигнал.
«Хто до Вільних галявин, за мною», — ось що означала її команда мовою сигнальних знаків, якою користувалися Бібліотекарські Лицарі.
Скоряючись Варіс, уся флотилія — а це три сотні човнів — дружно і безгучно, наче зграя снігунів, злетіла вгору. Хвацько зависнувши в повітрі, вони порозпускали вітрила і відрегулювали балансири, що тяглися за кожним човном, мов оздоблені самоцвітами хвости.
«Хто до Присмеркового лісу, за мною», віддав беззвучну команду Професор Темрявознавства, і до трьох соток човнів, що вже пливли по небу, долучилося ще триста.
«Хто до Східного курника, за мною». То вже був сигнал Професора Світлознавства: три розчепірені пальці на правиці, а сама рука притиснута до лівого плеча… Здавалося, двигтіло саме небо, коли флотилія Бібліотекарських Лицарів — а серед них і Маґда — полинула над землею.
Дев’ять соток повітряних кораблів борознили небо над Руком — неначе величезний німотний рій вертких комах.
— О, «Грозовий шершню», — промурмотів хлопець, і серце йому краялося з розпуки. — Якби ти знав, як мені тебе бракує…
Різко подув вітер, вдихаючи в човни снагу, і вони, один за одним під усіма вітрилами, схожими звідси на квіткові пелюстки, помкнули вдалину.
Рук проводжав їх очима, у роті йому пересохло, а в грудях нило, коли він бачив, як човни високо в небі ловили дужі повітряні течії і набирали швидкості. Круг нього чимраз гучніше галасувала радісна юрма: городяни і бібліотекарі зичили флотиліям удачі.
Та мірою того, як човни розчинялися в небі, завмирали вигуки тих, хто їх проводжав, і на зміну піднесеному настрою приходила свідомість чорної біди. Кругом слалася безкрая тваниста рівнина. Рук зітхнув. Він чув те саме, що й усі.
Так, хлопець чудово розумів, що не варто покладати надії на повітряні човни там, де ревуть поривчасті вітри Крайземлі, через яку пролягав їхній подальший шлях. Він здавав собі справу, що Бібліотекарські Лицарі мають летіти попереду — на випадок якоїсь небезпеки, та й підмога з Вільних галявин, якби пощастило нею заручитися, теж не була б тут зайвою. Знав Рук і те, що місцем зустрічі переселенців та лицарів призначено Залізнодеревну пущу. Рук знав те все запевне — а все ж його не полишало відчуття, що він одинокий, як палець.
Ген-ген, аж над Присмерковим лісом, єдина величезна зграя, якою летіло лицарство, розділилася натроє: одне крило повернуло на північ, друге — на південь, а третє линуло далі, неухильно на захід, тримаючи курс на Темноліс. Невдовзі човни розчинилися у небі, і тичба, трохи погудівши, почала розходитися.
Рук і собі надумав повернутися до Ксанта. У всьому таборі, куди не кинь оком, переселенці лаштувалися до тривалої мандрівки. Ось він почув ліворуч від себе командний голос — і побачив Громового Вовкуна, який походжав туди-сюди по табору і горлав у гучномовець:
— Усім запастися багноступами та грязьовими ціпками! — напучував він. — І не забудьте щитків для очей. Хто чогось не має, може скористатися підручними матеріалами. Паліччя від Великої дороги Багнищем стане тут на всіх…
Переселенці жадібно накидалися на дерев’яні уламки, і цей весь гамірний табір — печерники, тролі, гобліни, примари, бібліотекарі, — брався кріпити до підошов уламки деревини, витинав ціпки потрібної довжини, майстрував щитки для очей, покликані захистити очі переселенців від сліпучої багнищанської білини. Пірати їм допомагали.