І
Глава перша, з котрої уважний читач довідається про те, як виглядав старий Галич в 12-тім століттю; які мав церкви, дільниці й головні шляхи; як представлялися княжі тереми, їх забудовання й нутро; запізнається з уступаючим невдовзі старим князем Володимирком та з його сином і наступником Ярославом; пізнає досвід і світогляд старого «многоглаголивого» князя, його змагання, діла і життє, що всім тягаром своїм налягає на будучу спадщину сина; довідається про книги, уживані тоді в культурних кругах византійського впливу; пізнає образу-ваннє молодого княжича і довідається, з ким той чому хоче його батько одружити.
Було то в навечерє великого свята.
Вже передзвонили дзвони галицьких церков. Одна по другій замовкали дзвіниці, як утомлені женщини, що дітям на сон співають. І замовкла перша дзвіниця монастирської церкви св. Іоана, опісля св. Спаса, за нею замовкла церков Пантелеймона на залуквянській рівнині, за нею церков св. Анни, сусідка її, за нею церков Рождества Христова, що стоїть і посеред нинішнього Галича, за нею сильно укріплена, цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці в осередку старого города, на залуквянській височині, на правім березі Лімниці біля її устя до Дністра; за нею замовкла церков Архистратига Михаїла, за нею замовкли церкви біля крилоських укріплень: Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенська. За ними позмовкали дзвіниці церков у Чагрові, Болшеві й У гольниках тай инших пригородах Галича. Майже рівночасно погасли блес-ки золочених копул святинь і веж на княжих теремах, що червеню горіли між цвітучими садами в заходячім сонці.
А як зовсім загасло велике небесне світило і сумерк покрив життє, бушуюче в столиці Володимирка і кругом неї на плесах Дністра, Лукви і Лімниці,— заблестіли тисячі людських світел в усіх дільницях Галича і пригородів його, де окремо мешкали купці і блюд-ники, кожемяки й сапожники, ковалі й золотники, поворозники й перевізники, робітники скляних гут. і всякі инші ремісники та зарібники.
Замаячіли світла і ген поза Галичом в напрямі на Калуш, де жили робітники при неісчерпаємих сільних жерелах, і на купецьких суднах здовж Дністра аж до Олеші та Чорного Моря та в напрямі на Вістову й Синевідсько та старий шлях Тухлянський, де порозставлювані були військові сторожі, що мали давати вісти в разі якого руху з Угорщини, і в напрямі на Устилуг тай пятьдесяти Червенських Городів, що сторожили земель нашого народу від сторони Польщі та в напрямі кріпостий над рікою Горинь, котрі від недавна берегли держави Воло-димирка від сторони Київа, що зависним оком дивився на зростаючу силу і богатство свого наймолодшого сина й суперника.
Як до потворности великий павук, озолочений світлом, шумів і серед ночі величезний Галич, простягаючи свої довжезні, кріпостями наїжені дороги — по Ярославль і Ряшів, по карпатські пропасти і дебри, по степи чорноморські і болота Припеті, перед котрою простягалася улюблена Володимирком Погорина Волость, де стояли укріплені ним городи Тихомель, Шумськ, Вигошів і багато инших. Словом, молодий Галич уже тепер світив на всі землі і волости, котрі посідав, або в будучині мав посісти.
Про неї, про ту Волость Погорину, за яку вже сто літ — точилися кріваві бої між Київом, Володимиром Волинським а вкінці й Галичом, рішився тепер старий князь поговорити з одиноким сином своїм, що може вже невдовзі мав засісти на золотокованім престолі в церкві Пресвятої Богородиці. Хотів йому сказати, щоб був її добрим сторожем, бо вложено в неї багато труду і старань і крови. І хотів дати синови свому вильнійшу підойму до оборони її, чим сам посідав.
А молоденький Ярослав немов прочував, що батько кличе його у важній справі: йшов задуманий поміж великі замкові конюшні і житниці. Товаришив йому майже невідступний учасник його забйв і науки, молоденький, як він, отрок і паж його матері, Мирослав Крушина. З пошаною вступалися княжичу з дороги і тіюни і бояри і вирники і тисяцькі, а замкова служба з любов’ю дивилася на молоденького князя. Бо в очах мав він розум свого батька, а в лиці красу і доброту матери своєї. Був він любимцем дружини й убогого народа і навіть чужих купців та гордих бояр, що зі страхом дивилися, як підупадає на силах старий князь, що виніс їх високо, дав їм власть і маєтки. По молодій літорослі його роду сподівалися бояри продовження батьківської політики і любили його по свому.
Зближився до батьківського терему, при котрого вході стояла сторожа в панцирах, прикритих синіми кафтанами з золотими поясами. Вона з почестью привитала молодого престолонаслідника, і він вступив у велику замкову світлицю, котрої вікна, осклені римським дорогим склом у срібних рамах, виходили на дністрові плеса, що блестіли в них, як чорні, гебанові тафлі, порізані золотистими пасму-гамИ' корабельних світил. В престольній світлиці було тихо і холодно. Над золотим столом Володимирка блестіли під іконами дві дорогі лямпади висаджені перлами і жемчугами. Кругом до стін прикріплені були золоті, срібні, мідяні й алябастрові лямпи та порозвішувані мечі з дорогими рукояттями, діямантами висаджувані, старинні римські копя, византійські мозаїки й арабські коронки, сафянові тули зі стрілами, східні килими і коври. Княжевич побіжним поглядом обкинув обстановку добре йому відомої салі й затримав чомусь очі на трох червоних щитах і срібних топорах,.уставлених за престолом батька, та на ряді портретів своїх предків по батьку й матері, які змалювали византійські майстри, привозені його матірю. Перейшов попри ряд тисових сиджень боярські ради й отворив малі двері, що провадили в коридор, при котрім містилися кімнати його родичів. Тут розпра-щався з ним товариш його, причім замінили тільки два словечка: «Скажеш?» — «Скажу.»
При дверях, що провадили до скромної кімнати старого князя, куняла, як все, велика освоєна медведиця, що впускала до середини тільки добре їй знакомі особи. На вид молодого княжича забурмотіла приязно й усунула одну лапу, щоб зробити вільніший перехід. Ярослав, що дуже любив сього косматого сторожа неймовірних розмірів і все мав для нього якийсь смачний кусок, нахилився до лежачої медведиці, погладив її темно-бурі кудли і поклав їй під ніс принесений кусок, котрий вона з видимим вдоволеннєм проковтнула й усунула ще дальше свої великі лапи, немов на знак, що вповні пристає на те, щоб молодий княжевич дістався до кімнати батька. Він ще раз погладив її по великій пащі і по вухах, відхилив двері й увійшов до середини.
В невеличкій, затишній і дуже привітній кімнаті, скромно урядженій, з дубовою обстановою й долівкою, вистеленою волохатими кожа-ми, сидів при столі старий князь Володимирко: стрункий, середнього росту мужчина, з сивіючим волоссєм, не робив ще вражіння старого, але в його лиці й рухах видно було велику втому. Бо все життє сидів він на коні і вічно був у походах за державними ділами. Тільки очи остали живі. Скоро, як давно, і безупинно переносили вони свій погляд то на темну тафлю дністрової води, що мигтіла у вікні кімнати, то на ясне огнище з кедрових полін, що вічно горіло в кімнаті князя, як зимою так літом. Бо живий дух князя любив огонь.
Був се монарх незвичайно хитрий і все життє вів таку спритну політику, що сусіди боялися його, як огню. Нераз гуртом нападали на його державу з усіх сторін. Одначе він все вмів виховзну-тися і з найтруднішого положення так, що навіть найбільші побіди над ним не приносили його ворогам пожитку. Був се рідкий тип «многоглаголивого» і притім розумного чоловіка, у котрого мова служила виключно на те, щоб закрити свої думки і заміри. Говорив плавно та скоро й умів підбирати інтересні для кождого справи, бо добре знав людей.
На столі перед ним стояло кілька книг в дорогій оправі, кілька пергаментових звоїв, кілька звоїв папирусових, званих з єлинська «бібльосами» або «хартосами» і багато актів, списаних виключно на самаркандськім папері, бо старий князь такий уже був знервований, що не терпів уживаного тоді загально паперу виробу багдадського або дамасценського а то ізза його шелесту. Зеленавий блеск двох прислонених зверха византійських лямпад представляв схорова-ного на «дну» й ісхіяс князя ще більше нервозним, чим був.
Побачивши сина, встав нервозно, приступив до нього і погладив його ще золотисте волосся, глянув у його сталево-синяві очі і знов сідаючи, рухом руки показав на застелений ослін. Княжевич легко скло-нився перед старим батьком і сів на вказаний ослін. Старий князь ще раз кинув оком на темну тафлю Дністра, на котрій як золоті зорі замаячів саме рад корабельних світил, і сказав до сина мягким голосом:
— «Сину мій! Я хотів би з тобою тепер поговорити про дуже важні справи. Ти одинокий у мене і я може невдовзі лишу тобі волость твою, котру передав мені твій дід а мій покійний батько, волость поширену і скріплену працею всего життя мого. Прожив я вже досить літ, втомився життєм тай чую що не довго вже буду жити...
Може ще діжду, як ти скінчиш свій другий літ десяток, а може й ні. Може ще час на таку розмову, мій синку, але твій батько все любив заздалегідь приготовляти й остане вірний тій постанові своїй тай у заповіті тобі її передасть. Я не хочу вбільшати своїх заслуг і скажу тобі все по правді, що не часто лучалося мені в життю: бо тяжко приходилося боронити спадщини прадіда і діда твого! І боронив я її збруєю і підступом, силою і тим, що люди, називають хитрістю. З усіх сторін обставлена волость твоя ворогами: на западі Ляхи, що з своїх піскових земель ласими очима поглядають на галицьку землю, щоб тут поживитися чимсь,— на полудні Угри, що перед півтретя сотками літ у подертих шатрах перекочували попід великі стіни городів наших, а нині загосподарювала я й раз-у-раз мішаються в наші справи, на півночі наша тиха Волинь, дивна країна з старими городами, що повинна бути на завше злучена з нашою волостю, а де вороги раз-у-раз зносять нам «зазулені яєчка»,— на сході Київ, такий заздрісний о зріст значіння і сили нашого Галича, що навіть не звертає належної уваги на вічну рану, яка йому ятриться від сходу і на нову силу, що росте ціпко в холоднім Суздалі. Всі инші князівства Рурикового роду ніде не бачать ворога, тільки в однім Галичі: се підюджувана сусідами зависть, мій сину, з якою і тобі прийдеться вести боротьбу, щоб обстояти сей вузький клинець волости своєї, втиснений між Угорщину та Польщу!...»
— «На якіж сили можу я числити, мій отче?» — запитав Ярослав.
— «Зараз, я ще не представив усього, що тобі ворогом буде, або може бути. Передовсім не думай, що твоя волость се якась суцільна сила! Я так дивився на неї з вікна терему свого, дивився наперед на Галич: він складається з замку, міста й укріплень, розсипаних кругом усего города. В самім замку уважав я за певну тільки ту медве-дицю, що убереже моїх дверий і більше нікого. В укріпленнях тільки каміння, земляні окопи з частоколами й рови, напущені водою, сосу-ди ратні, тарани, пороки, самостріли і праші, не люДий при них і не бояр, котрим я тілько доброго зробив, що нема богатшого боярства ні в одній волости Рурикового роду! Я, сину, мусів опертися на них, бо народ Галича не сприяв мені, тільки родови старшого брата мого. Те, що любить тебе, се не народ Галича, не те заможне міщанство, що ходить в дорогих уборах і має силу в сім городі та впливи і купецькі звяз-ки по инших городах, тільки боярство і біднота. Бо першим дав я уряди й богатства, а другу кормив із житниць своїх. Тай ще мужицтво сприяє мені, від коли беру його в опіку перед безправствами бояр. Одначе се ще свіжа приязнь, мій сину... І без сили вона.»
Ярослав з найвисшим здивуваннєм слухав понурих поглядів батька свого. Він мав незвичайно вразливий ум, що під впливом бесіди батька відразу покрився немов чорною паполомою смутку. В його молодечу душу перший раз увійшло недовірє до людий, вщіплене рідним батьком. Вігі якимсь зміненим поглядом подивився на батька, на кімнату, в котрій оба були і на чорну тафлю дністрової води, що блестіла у вікні золотими й червоними світлами на суднах і човнах. І перший раз відчув страх перед життєм. А батько мов обдуманим пляном пер його дальше в вир того страху. Прочуваючи се, запитав молодий княжич уже вдруге, сим разом майже дрожачим голосом:
— «На якіж тоді сили можу я числити, мій отче?»
— «Зараз — я ще не представив усего, що тобі ворогом буде, або може бути... І се, що тепер тобі скажу, ще більше небезпечне чим те, про що я вже оповів».
Дальше говорив старий князь з особливим притиском на кождім слові:
— «Є — в Руриковім роді — черта, що проявляється — в усіх його нащадках. Вона й у тебе проявиться: прийде для тебе час, коли душа твоя тай очі твої не знатимуть, що значить «сить». І не стане тобі простору в широкій землі Володимира і кожда її волость буде за мала для тебе і сей гарний город, котрий я так уважно прикрасив, видасться тобі замало княжим, як видався мені город, прикрашений моїм покійним батьком. І замок у нім не такий тобі буде, яким ти хотівби його мати, і кожда церков не там для тебе стоятиме, де ти хотів би бачити її, і кождий дзвін не так для тебе звенітиме, як ти його граннє хотівби чути, і все геть кругом видасться тобі замалим і затісним. І хочби все навкруги було спокійне, ти знайдеш собі причину до походів, щоб побачити чорноволосі смуги диму і нічні пожежі городів далеких і добичу, кровю дружини червону, щоб почути тупіт іржучих проти битви коний і шелест прапорів, несених до бою. Кров Святослава пробудиться в тобі. І на спокій від сусідів не жди: бо в кождім нащадку Рурикового роду діятиметься те саме, що в тобі. З великого нашого роду відприскують, як іскри з огнища, бродники й ізгої, що скитаються по чужих землях і заграничних дворах. А прибіжище їх Берладь, город окаянний, гніздо всіх хищників і розбишак, і тричі гірший від него глухий степ половецький, бездорожний, розпалений сонцем, все крови спрагнений, вічно голодний і вічно на розбій готовий... Він гірший тому, що Берладь можеш і ти покорити, а на степ не стало і сил Святослава! І ще жде на тебе тричі гірший двір у Византії, все повний коромол, підземних вязниць, кайдан, отруї й знаря-дів, якими виколюють очі. Він гірший тим ще й від диких степів чорноморських, що затроює душу і нищить все кругом, як гарний мухомор блискучий і до потворности великий. А на покореннє його замало сили всіх народів, що окружають землю Византії. З її хитрости і віроломства погиб великий батько Володимира, Святослав Завойовник; вона на нього наслала орду Печеніжську, бо був замогутний для неї. Убийства й осліплювання зявляються у нас між князями щойно з впливом ВизантіТ-Риму! Від византійської отруї погиб твій прадід а мій дід, покійний Ростислав, бо був зарозумний для неї, вона не могла йому забути того, що він був сином Володимира Ярославича, що зробив останний поход наш на Царгород, ідучи слідами великого Святослава. Не тільки кожда церква на землях Володимира, але й кождий злочин мав там свій взірець! Ми там пізнали і хрест і Голгофту, просвіту й зіпсуттє, яке нам ще довго ходитиме по костях так прикро, як ходить у мені костолом. Се я тобі говорю, я Володимирко, в усім понятливий учень Византії... Я тепер, дитино, в союзі з Царгоро-дом. Бо там на престолі сидить Емануїл, великий, гарний лицар, син доброго батька. Як він міг з явитись у тім гнізді розпусти і варварства, того я ніколи не розумів. Може ти знайдеш де розвязку загадки сеї,
бо я не знайшов. І як зустрінемось на другім світі, то я лиш о те одно спитавби тебе. Бо всякі инші дива, бодай так мені здається, зрозумів я, п’ючи чашу все до дна. Лиш того не знаю. І тут тобі раджу, що поки він на престолі сидіти там буде, шукай у Византії помочи й поради, але ні хвилі довше. Бо се стародавний звичай Византії: омотувати союзників ще більше, чим ворогів. Ти навіть в своїм замку не будеш безпечний, вони знатимуть там, що ти тут їш і думаєш...»
Молодий княжич слухав з напруженнєм суворої бесіди батька, що падала на його молоду душу, як паде посуха на цвіт яблуні. Він боявся вже питати за сили, які матиме до розпорядимости, щоб не викликати нового водопаду жаху з уст свого батька. Та старий князь зміркував уже, що душа молодого сина до краю наповнена жахом і почав лагіднійшим тоном:
— «А про сили, на які ти могтимеш числити, подумав я також. Як великий князь Київський Ізяслав звязався з угорським королем Гейзою, давши йому сестру за жену, щоб тільки з двох сторін держати мов у кліщах галицьку волость, котру від сторони дунайського гирла шарпає ще розбійник у княжім колпаці, Іван «князь» Берладський,— тут Володимирко зробив згірдний рух рукою,— так я тісним союзом звязався з Мануїлом, цісарем Византії. Він уже не дасть Берладни-ку порости в пірє і шарпає Угрів, союзників Київа. Довго я вагався, нім рушився, подбати о честь союзника Византії. Бо для мене не було прикрійшої річи, як датися перехитрити. А від Київа відгородив я будучу волость твою городами Погорини. Низка тих укріплених городів нехай буде тобі тим, чим головна жила крови у десниці твоїй! Двічи видирав я Погорину Волость від попередника Ізяслава, Великого Князя Всеволода. І двічи йшов він проти Галича в союзі з Ляхами, Половцями та князями Рурикового роду, з Ігорем, Святославом і Давидо-вичом Володимиром і Володимировичом Вячеславом* з двома Мсти-славичами, Ізяславом і Ростиславом і Святославом Всеволодовичем і двома Всеволодковичами, Борисом і Глібом і з Глібовичом Ростиславом! Устоявся я проти них силою самого Галича, хоч яка тяжка тоді була зима: ще на Великдень падав сніг великий і сягав коневи до черева. Більшого й сильнійшого напору не витримала досі ні одна держава! За той час укріпив я город Галич так, що тільки один є князь, що його взяти мігби: голод. А як Всеволод втретє збирав ще більші сили проти мене, смерть йому перейшла дорогу. В часі боротьби за київський престол захопив я знов кріпости Погорини. Тоді наслідник Всеволода Ізяслав пішов війною проти мене. А в союзі з ним ішли князі Рурикового роду і Ляхи й Угри і Чорні Клобуки і дикі Половці. Від сходу й западу, від півночі й полудня плили як повінь ворожі війська на галицьку землю. Карпати димили від огнів сімдесять і сімох полків угорських (Емануїл ще не був тоді союзником моїм), а з мочар над Припетю не підіймаються більші опари водні, як підіймалися дими від огнищ волинських, київських і новгородських полчищ та гострих веж половецьких, з котрими йшли і всі брудні Клобуки. Я з військом своїм поспішив під Перемишль, бо Ля^и й Угри перші вступили на землю мою. Але силою не мож було устоятися тоді тій навалі з усіх сторін світа. І перекупив я угорських полководців добрим словом і ще ліпшим сріблом, а Ізяслава приреченнєм, що зверну Погорину Волость. І так розвіяв ту небувалу тучу. Зрозумій, мій сину, що я свого приречення не сповнив і не сповню, поки життя мого! Бо не можу віддати ключа і заборола волости твоєї!»
Ярослав несміло запитав батька:
— «А ти, отче, не боїшся одвічальности перед судом Бога за те, що його іменем побожив свої слова?»
— «Та одвічальність упаде не тільки на мене але на всіх, що живуть у волости моїй: на дружину, котрій лекше буде боронити волости сеї, коли ключ до неї буде в руках її князя,— на смердів, що спокійніше оратимуть землю, на купців, що безпечніше їхатимуть шляхами Галича. Се для добра галицької землі, мій сину.»
Старий князь закашлявся і кашляв довго. Опісля простягнув руку до глибокої, різбленої миски, що стояла оподалік, наповнена свіжими яйцями, проколов одно з них з обох кінців і випив. Ярослав виждав, аж батькови полекшало і запитав: «Якимиж способами ти, батьку, таки удержався проти тільки ворогів, коли люди такі невірні?»...
— «Я не казав, що вони невірні, тільки, що я не вірив нікому. І тобі раджу так робити. Але ніколи не покажи нікому, що не віриш йому: нехай твій удар буде скорший, чим слово твоє!».
— «Щож заступало в тебе довірє до людий? Що тобі давало силу, підпринимати тілько війн і справ, коли ти ніколи не був певний, що твої люди не розсиплються, як каплини дощевої води?»
Старий князь взяв з посудини друге яйце, надколов його срібною протичкою з. одного кінця тай подав синови, кажучи:
— «Спробуй випити!»
Ярослав взяв яйце і спробував його пити. По хвилі відложив, кажучи:
— «Ліпше проколоти ще в другім кінці.»
— «Так, тоді при найлекшім потягненню повстає струя, що ллється з нього. Подібно мається річ і з людьми та їх вірністю: коли ти добре все уложиш і приготуєш до якогось діла, то воно пливе, немов само від себе і відкись сил набирає, трівкости і гону. Кожда розумна думка і кожде велике діло знайде виконавців і потрібну силу. І сю науку маю з Византії; а її правдивість ствердив я всім життєм своїм. Каплини водні дійсно такі розсипні, як люди. Вони всякають в землю і щезають. Але що се шкодить нашому Дністрови?»
Князь показав рукою на оксамітну чорну тафлю дністрових від, що мерехтіла у вікні й могутнім шумом своїм аж тут долітала.
— «Будь тим для людий, чим дністрове жерело для сеї могутньої ріки! Будь постійно діяльний і сам очима власними дивися на все і сам усе провір! Переконайся, який міх пшона мусить взяти кінний післанець, а який піхотинець, щоб дістатися з Галича до Ряшева, або до Ушиці, переконайся власними очима, кілько людий треба, щоб замкнути путь Уграм в Тухлянській долині, кілько на Сяніцькім шляху, кілько в проходах «Борсуків Діл» і «Родна Баня», а кілько в Чорного-рі на плаях чертежа. Переконайся, кілько возів харчу мусить їхати за мотником, кілько за тисяцьким а кілько за тьмою війська. Як вимощене каменем корито зменшує всякання води, так достаток харчу зменшує розтіч війська. Переконайся, яку вагу має заповнена скарбниця і навчися цінити богатство: пам’ятай мій сину, що життє здорової людини треває менше-більше до літ 60-ти, яких я дійшов, і ділиться на дві рівні частини: в першій цінить мужчина над усе женщину, а в другій богатство: що по за тим порогом, се вже не життє, а передсінок гробу, хоч не в усіх. Ти держитель великої землі й повинен знати людську душу, як колодій знає дерево, з котрого щонебудь зробити можна. Отож ті два гачки: женщина й золото се наймогутнійші підойми людських ділань. Але що женщина йде звичайно за золотом, отож та друга підойма ще важнійша від першої. А вага богатства в тім, що ним зможеш скріпити свою волю й опанувати других. Все те — то каміння, яким вимостиш собі шлях у життю, як корито дністровим водам. Тоді не боятимешся зради, бо всі й вся плистимуть тим вимощеним коритом. І ще пам’ятай, що в часі мира найліпші слуги княжі се чужинці: вони невкорінені в сю землю й одинока їх опіка власть княжа. Але в часі війни, коли хуртовина зніметься над твоїми землями, тоді вони щезають так тихо, як прийшли. Бо їх не вяже тут рідна земля: вона їм не рідна. Все те каміння для корита могутности твоєї. А жере-лом її будь ти! Просякай усе й все постійно роби, витревало, і все блищи: Бо народ любить блеск, любить золото й силу, велич і справедливість...»
Молодий княжич думав над словами батька, що тепер як олива лагодили біль, завданий перше немилосерним осудом людий.
— «Отож зради нема?» — запитав.
— «Нема, мій сину. А те, що нерозумні люди так називають, спричинює нерозум князя, неприготуваннє діла й уживаннє чужих рук там, де треба своїми обійтися».
— «І зломання присяги нема?»