— «З волоськими чабанами, з половецькими розбишаками, зі степовими волоцюгами!»
— «Лекше струбіти їх, як удержати!»
— «Чиж вам за мало сил ворогів, які я вичислив перед тим?»
— «А деж союзники наші? Де цісар Мануїл? Де князь суздальський? Де половецькі хани?» Лунало з усіх сторін, аж поки Ярослав не підніс в гору руки. Рада втишалася і воєвода говорив дальше:
— «Союзники далеко. Половці непевні; вони проти такої сили нерадо йдуть. А нім Византія перейде Дунай, нім князь суздальський дійде під Чернигів, вже київські полки будуть на Сереті і Угри з Ляхами зрабують пів землі! Значить — ми вже тоді будемо о половину слабші!»
— «Нім наші посли ще до них дійдуть!»
— «І чи взагалі дійдуть?» закричали противники війни.
— «Зате берладський князь напевно зявиться зза верхів Ар-делю!»
— «І знайде тут добрих провідників!» гукали ті бояри, що були противні війні.
Воєнна партія зі зростаючим здивуваннєм слухала промови свого довголітного провідника, що говорив тепер проти війни. Оден Ярослав чув по його тоні, що він зараз виразніще заговорить і розумів, що дотеперішний зміст його промови був властиво сильно за війною: завзятий воєвода Халдієвич, здобувець городів Погорини, хотів очевидно викликати велику, затяжну війну і якраз для того представляв боярам весь її тягар, щоб побудити їх до напруження всіх сил.
Ярослав не помилився. Старий воєвода заговорив дальше з особлив-шим притиском тай так голосно, що князь не потребував утишувати ради:
— «І для того, пресвітла радо бояр і полководців, я є за тим, щоб ми всі сили, які маємо і можемо мати, зібрали зараз і вдарили в той бік обруча ворогів наших, де можна його переломати! Ми мусимо потроїти свої сили і засоби. Тоді витримаємо до часу, нім цісар Емануїл так зашарпає Гезу, що він на лоб на шию поверне за Карпати! Ми мусимо так довго не дати знищити галицьку волость, поки суздальський князь не підійде під Київ, а половецькі хани за Змиїний Вал. Тоді руські полки ще скорше повернуть як прийдуть! А з иншими ворогами дамо собі легко раду. Вони самі розтічуться, гнані нашими полками. Я уважаю Погорину Волость, так само як покійний батько нашого князя, за таку важну для нас землю, що навіть не буду говорити про вагу її. Впрочім тут ніхто доси не заперечив сього. Але на те, щоб ми її задержали, треба і нам, боярам, підперти з усіх сил князя нашого Ярослава, як ми підпирали батька його, підперти полками, засобами і грішми. Особливо грішми! Вони нам повернуться сторицею!»
Бурливі оклики одобрення залунали в усій салі, піднявся шум, якби війна вже була постановлена. Прихильники мира втратили всяку надію на мир. Тільки один князь Ярослав, не тратив її. Він весь час застановлявся, чи старий воєвода зміркував, що нарочно тепер отримав голос, щоб опісля, коли зійдеться ще більше бояр, не мало його повторене слово первісної сили.
Князь дуже був у душі заінтересований тим, як скінчиться його перша боротьба, дужаннє молодого чоловіка з радою старих бояр, дорадників його батька. Чув, що та хитрість, при помочі якої боровся, вступила в нього щойно від хвилі, як став князем. Перед тим мав душу, чисту від неї. Чув, як щось нового виростає в його душі і росте з дивною скорістю. І тим дужше бажав собі, не допустити до війни, щоб у спокою упорядкувати свою волость і свій ум, розораний новими подіями, упорядкувати по своїй думці.
А воєвода кінчив свою промову:
— «Зробивши все, але то все, що в нашій силі, витримаємо напір, нім прийде підмога. Бо полки галицької землі, як показало княженнє Володимирка, тверді і не йдуть, в розтіч навіть перед найбільшою ворожою силою. їх можна ізсічи, але годі перестрашити! Вони не уступають в нічім не то Ляхам, ні Уграм, але навіть варяжським дружинам, які складаються з найліпшого добору тих, що мають відвагу, йти в далеку чужину. А кромі них і далеких союзників можемо мати ще одного союзника, якого так добре випробував покійний князь Володимирко. Се срібло і золото! Сего вірного союзника можете за кільканайцять днів попривозити з усіх усюдів до княжого терему. Я скінчив.»
Майже всі мали вражіннє, що війна була так, якби рішена.
Умом молодого князя заволоділо на хвилину прикре почуваннє. Йому здавалося в часі, як воєвода проголошував другу частину своєї промови, що на його місци мігби рівно добре сидіти який небудь боярин. Мав ніякове вражіннє, що з ним не числяться тут — у такій важній справі! «Чи так само відважився би був говорити хочби воєвода Халдієвич, якби тут, на сім золотім столі сидів мій покійний батько?» — подумав Ярослав. Але се прикре почуваннє тревало тільки хвилину. Князь витолкував собі, що робить кривду старому воєводі. Бо по перше: сам йому приказав, висказатися подрібно в справі війни і воєвода тільки сповнив його припорученнє, отверто і рішучо, як яло старому жов-нірови, не скриваючи й усіх трудностий, звязаних з війною. По друге: за Володимирка він не говорив би так, бо вони оба становили немов один дух в двох тілах, отож за нього все те сказав би був старий князь.
Тут Ярослав почув, що його погляди і молодість сильно відріж-няють його від сього збору старих дружинників і достойників. Вкінці пригадав собі батьківські слова, нераз повторювані: «Воєвода Халдієвич належить до тих людей, що як навіть скажуть тобі щось прикрого в очі, то тим певнійший можеш бути, що поза очі боронитимуть тебе все і всюди. Він для мене рівно цінний, як городи, які здобув для моєї волости».
Заслужена старість має свої права, подумав молодий князь і позбув-шися своїх хвилевих, прикрих почувань, знов повеселійшав. По бесіді воєводи запанувала тишина, опісля легкий шум розмов, серед котрого залунав звінкий голос молодого князя, що немов знов брав у руки керму нарад:
— «Промовляти має великий скарбник, путний боярин Любора-дич!»
Між сидячими боярами піднявся старший уже чоловік, з волоссєм припорошеним сивиною, в скромній одежі, без жадного перстеня на пальцях, тільки з писальцем, оправленим в золото. Розвинув довжелезний хартос, вийшов з ним і станув біля престола та почав його відчитувати одностайним, хоч звінким голосом, немов котивби стрібло по столі. Він мав славу чесного й випробуваного скарбника. І дійсно — старий князь бувби може без нього не міг усе мати заповненого скарбу, з якого часто і багато черпав на свої війни й перекупства, викупи й контрибуції.
Всі ждали на остаточні висліди його звіту. Але він читав і читав, аж дивно було, як того письма змістилося тілько на однім хартосі. Читав про доходи з кождого города, про купецькі данини, про видатки на платню наємним полкам і т. д., і т. д. Вкінці прийшов до висновків, що як заплатиться ков6 наємним полкам на пів року наперед, то в княжім скарбі остане 3 тисячі гривен сріблом, 5 тисяч куницями й около дві тисячі золотом тай иншими дорогоцінностями. «Одначе, додав, маю від покійного князя припорученнє, повідомити його сина і наступника на самоті про більші, тайні видатки, які треба доконче відносити й отсим прошу о послуханнє в тій справі.»
Ярослав занепокоївся тими видатками; але пригадав собі, що покійний батько на византійський зразок часто уживав тайних агентів і на заграничних дворах і в Галичі. Успокоївся і сказав:
— «Прийдеш, боярине, до мене ще днесь по западі сонця.— Промовляти має начальник княжих складів, путний боярин Іван Судисла-вич!»
З боярських лав виступив старий батько відомого нам уже боярина Василя Судиславича; він був білий як голуб, але черствий і живий. Знаний як противник воєн; мав лице пооране близнами від мечевих ударів. Від двайцяти літ завідував княжими складами і добре памятав ще Ярославового діда. Ніхто більше від сего боярина не причинився до того, що князь Володимирко міг провадити такі часті війни. Бо боярин Іван Судиславич утримував княжі склади у великім порядку і хоч все нарікав на війни, але все мав приготоване до них. Він знав на память, в котрім складі що було і в якій скількости. Без ніяких записок почав живо реферувати свою справу, переплітаючи звіт дотепами проти прихильників війни.
Вислід його звіту був такий, що покійний князь Володимирко найліпше заосмотрив в оруже і всякі припаси кріпости і городи на сході, «аби київський князь не потребував за тим далеко йти і нищити галицьку землю»... «Зате не був покійний князь ласкав на убогих Ляхів і перший склад умістив щойно в Перемишлі, який не так легко здобути, а як-би й здобули вороги, то все забралиб Угри, бо вони міцнійші від Ляхів, за що ручить воєвода Халдієвич.»
На сей двозначний дотеп голосно засміялися противники війни, засміявся й старий воєвода, протестуючи проти такої інтерпретації своєї промови. «Але я йому своєї голови не дам!» закінчив промову своїм улюбленим окликом старий боярин Іван Судиславич і домагався в разі ухвалення війни найменше трьох тисяч гривен на нові засоби.
— «Промовляти має начальник княжих житниць, путний боярин Лисинич!»
З боярських лав виступив присадкуватий, кремезний і грубий старуган, з добродушим лицем і ярко синіми очима, без одного волоска на голові. Виглядав як подоба якогось доброго бога старої віри. ї він був знаний з того, що чим ліпший був урожай, чим повнійші княжі житниці, тим тяжше нарікав. Але заосмотреннє все мав знамените. Бо старий князь умів добирати собі людий, причім приговорював жартом: «Досить їм, що здирають народ!»
На вид боярина Лисинича посипалися ріжні уваги про тяжкі роки. «Може хоч ся осінь удалася йому!» замітив глумливо Микулич з Надвірної. Але ніхто не засміявся. Бо боярин Лисинич мав дуже поважне лице. Він витягнув руку і довго показуючи крізь вікно на широко розлитий Дністер, говорив сим разом без нарікань, що було недобрим знаком. Повагом ви^исляв засоби збіжа і худоби тай закінчив строгим, нечуваним у нього голосом, що як зараз стягнеться людий від землі, то нарік буде «глад велій».
На тім князь перервав нараду, заявивши, що продовженнє її і рішеннє про війну наступить завтра по богослуженню в церкві св. Спаса. А тепер запросив усіх присутних на пир до себе і казав також післати кормильчича з двома отроками по київського посла.
Воєводу Халдієвича запросив до своєї кімнати на вечір по відході скарбника, Гражданця по нім, а ігумена монастиря св. Іоана приказав покликати до себе над ранком, бо старий ігумен якраз тоді вставав; ні в день, ні вечером, ні в ночи з монастиря не виходив. З єпископом почав говорити зараз. Бояри, кланяючися свому молодому князеви, з котрого проводу на раді були вельми задоволені, з шумом і повагою опускали радну градницю й переходили до великої їдальні з шістьма вікнами, зверненими на Дністер, де вже заставлені були столи.
Глава четверта, з котрої читач довідається про те, як виглядав пир на княжім замку в Галичі і про що на нім говорили; пізнає зовсім нові особи головно з окру-ження князя та довідається більше про уподобання й світогляд знайомих уже осіб; пізнає дальші труди правління нового князя і вагання його молодої душі під тягаром давних і нових подій.
Було якраз полуднє. Княгиня-вдова Евдокія і її молоденька невістка Ольга виходили саме з великої їдальні, де стара княгиня оглядала, чи все уставлене як слід, і давала прислузі останні поучення, як усадовляти прибуваючих гостий і де лишати свобідні місця для тих, що спізняться. Сама княгиня не брала участи в пирі.
З терас княжого замку видні були на дорогах почоти бояр, що спізнилися на раду ізза повені. По величезнім, розлитім Дністрі, плили судна, що перевозили прибувших. Рух і шум панували на замковій горі. По зводжених мостах разураз дудніли почоти бояр, а від усіх брам города доносилося привітне, одноразове граннє труб і рогів.
Велика їдальня пригадувала прибраннєм византійський спосіб, але й ріжнилася від нього. Тисові столи були уставлені на всю довжину салі в два ряди й застелені покривалами з білого шовку. На них стояла срібна й мідяна посуда, дорогі вази й амфори, покриті малюнками, перед золотим кріслом князя пишалися тарелі, викладені емалією і дорогим каміннєм, вложені в мармурову плиту його столика, що лучив оба ряди довгих столів. Молодий Ярослав рівно як батько його нераз противився проти виставности для себе, але княгиня Евдокія, привикла до пишнот византійського двора, була на тій точці рішуча й неуступ-чива.
При самих кінцях обох рядів столів, получених з собою, стояв напроти княжого сидження стіл зі звичайним деревляним накриттєм. Тут сідав приклонник простого способу життя, воєвода Халдієвич. Він від давна мав такий звичай і задержав його також за нового князя. Стіл його був накритий звичайним льняним полотном. І чужих страв йому не подавали, бо він випрошував собі те.
Близько воєводи сідав постійно молодий варяжський полководець Руальд, стрункий і високий мужчина, з ясно-золотистим волоссєм, синіми очима й отвертим приємним лицем. Він умів рівно добре боротися, як співати і грати. Воєвода любив його так само міцно, як не терпів другого присутного варяжського полководця, старого Веремунда, Руальдового дядька, що посивів уже в службі покійного князя Володи-мирка. Вони постійно спорили з собою на воєнних радах. Руальд щойно перед роком прибув до Галича, але вже від першої стрічі вмів собі позискати старого воєводу, що зразу негодував на стяганнє тут свояків Веремунда. Старий знав від давна бесіду Варягів і залюбки говорив нею з Руальдом.
Недалеко від воєводи Халдієвича сідали усе його старі приятелі, мовчаливий боярин Гарбуд, родом з далекого Спиша і боярин Чагрів з вісьмома молодими синами, хлоп в хлопа, як дуби. Старий воєвода любив говорити до нього: «Шкода, що маєш тільки одну дочку, бо забираєш за багато місця на княжих пирах. Якби так кождий боярин мав по вісьмох синів, то прийшло сяб хиба в конюшках їсти!»
— «Мої хлопці і там умілиб собі дати раду!» — відповідав звичайно Чагрів, вдоволений тим, що його здорові сини звертають на себе увагу.
Воєвода, старий бездітний вдовець, часто бував у нього в гостях, а від коли приїхав Руальд, все з молодим Варягом, котрому дуже припала до вподоби думка, оженитися колись з дочкою Чагрова. Халдієвич жартував з ним, мовлячи: «Тут тебе й оженимо, як лише дівчина підросте, а ти навчишся говорити з нею», причім Руальд паленів увесь. «Уважай лише, щоб не робив колись галицькому князеви тілько клопоту своїми синами, що робить боярин Чагрів: вони самі нараз зїдять о заклад цілого оленя», додавав старий, сміючися.
Скрізь на столах стояли квіти в скляних посудинах. У фрамугах вікон пишалися великі грецькі амфори. На стінах порозвішувані дорогі килими, щити і кристалеві чаші на прикріплених підставах. В срібло і золото оправлені роги турів і лосів незвичайної величини надавали тій великій їдальні свобідного вигляду і немов спонукували до розмов про стрілецькі пригоди. Два чудові соколи колисалися на зелізних обручах, привязані до них ланцушками.
Але тепер тільки найбільш запалені мисливі говорили про свої ловецькі пригоди в усіх сторонах краю. Більшість бояр, що наповнила салю, говорила про покійного князя і про війну, про приготування до неї, про сили княжі, боярські й городські, про майбутніх ворогів. Множество плянів єдиноспасаємих подавали собі взаїмно до відома полководці і бояри, причім творилися ріжні кружки, повставали спори.