Для того молодий отрок старої княгині, Мирослав Крушина, ровесник князя Ярослава, що доси заслуханий був в оповіданнє боярина Судиславича, обіцюючи собі Бог зна’які дива почути про поход аж до Святої Землі,— перший раз узрів боярина Боринича. Він був саме в розгоні оповідання про свою одиноку улюблену забаву й заняттє, як чийсь жарт з музикою перервав йому оповіданнє. Якраз в тій хвилині побачив його молодий Мирослав; чи вигляд сего оповідача, чи те, що його слухачі так заслухалися кругом нього, що мов скаменілі держали в руках хто чашу з вином, з медом, хто кусень жареного мяса, чи те, що оповідання Боринича прислухувався з увагою сам воєвода Халдієвич (на його деревляну миску і льняне накривало кидав Боринич зависні погляди, бо мимохіть боявся діткнутися гладкого шовку і багатого накриття, яке було перед ним),— досить, що молодий отрок звернув увагу вже на його оповіданнє, хоч дуже жаль йому було й першого. І він слухав рівночасно обох, але вже більше Боринича.
Рівночасно з Крушиною звернув увагу на Боринича й Лівонко, ве-сельчак князя, і почав крутитися по салі та випитувати знакомих дворян про того дивного боярина. А Боринич глянувши на гудців таким оком, як на своїх улюблених собак, що перервали йому лови, оповідав дальше, високо розмахуючи руками, щоб тільки не діткнути шовку, до якого не привик:
— «Поч’кай, медвежа віро! Вже я тебе вуйку, мушу ймити, хочби ти мене мав у другий бік так зігнути, як уже раз зігнула твоя своячка!»
— «Го, го!» — загули слухачі напів з недовірєм, бо видно Боринич мусів їм передтим оповідати про якийсь незвичайний сприт сего медве-дя. Боринич кинув на тих, що загукали, таким оком, як перед хвилею на музикантів, і говорив дальше так міцно, якби топором рубав:
— «І сліджу я за ним, день за днем і ніч за ніччю. Куда я не ходив за ним! Хоч не нинішний я і не з одної дебри нив воду, але до тої пори я не знав, що є в нашім Бескиді такі страшні і чудні вертепи, як були ті, по яких виводив мене мій вуйко. Від Говерлі здовж найвисших недеїв Чорногори та її найглибших вертепів і провалів ходив собі мій вуйко аж на Волощину і в гори Арделю. А я за ним. Але все вертав і знов відпочивав, то коло озера Шибене, то на Темнатику, то на Синяку, то на Шпицях і йшов у Горгани та в гори тухлянські. Всі груні, плаї і дебри сходив я за ним і переконався, що він розумний як чоловік. Раз, памятаю як нині, підглянув я його над берегом Прута під верхом Ребровач, на яких триста кроків від моєї колиби. «Га, відвідуєш мене, вуйку?» подумав я собі. «Аж тут справлю тобі подзвінне!» А він повагом і безпечно, як княжий туін, іде собі просто до ріки, йде якийсь час з її бігом, аж знайшов неглибоке і чисте плесо; тоді вирвав зі землі каменюку завбільшки дитини й спокійно став над Прутом тай дивиться в воду. Я дивлюся на него»...
— «Як в образ!» докинув один зі слухачів.
— «Як в образ!» повторив мов відгомін Боринич. «А мій «вуйко» як не метне каменюкою в плесо, а за хвилину шубовсь за нею в воду і витягає рибу, одну красшу від другої, тай смачно заїдає»...
— «Га, га, га...» засміялися слухачі.
Майже рівночасно залунав сміх від другого осередка магнету. Кількох слухачів немов загіпнотизуваних сильним тоном Боринича брало зі стола жарені риби і махінально несло до уст, що инші привитали гучним сміхом.
Весь той час доносилося до молодшого Крушини також дещо з оповідання боярина Судиславича про поход його братанича до Святої Землі. Чув, як той братанич прилучився в Буді до німецького війська, що йшло через Угорщину і як разом з ним доїхав до Царгоро-да. Чув опис Византії, що видавалася йому гарна, як мрія. Слухав уже пяте через десяте, як молодий Судиславич ішов з більшою частю Німців .через пустині малоазійської держави Іконіон та як голод і спека забрали там Німцям тілько людий, що ледви що десятий добився до Нікеї, як відтам ішли здовж морського побережа, аж вкінці всіли на кораблі, як по ріжних невдачах дійшли пішки до Дамаску, де в дві неділі по Івані Купайлі почався приступ на город, що тревав пять днів і через зраду лицарських законів хрестоносців скінчився невдачею. Там молодий Судиславич утратив трьох своїх товаришів.
Мирослав не слухав уже уважно ні одного ні другого оповідача, бо йому зробилося жалко, що не зазнає ні такого життя як Боринич, ні такого як молодий Судиславич: був він сином колись заможної, а тепер зубожілої міщанської семї; покійний князь Володимирко приняв його був до зими на товариша для свого сина і разом з ним дав учителям в опіку, бо в останних часах старий князь хотів зблизитися до міщанства/
Молодий Мирослав сумно дивився в свою будучність під впливом оповідань, які чув: «Хиба де на старі літа, як уже не зможу ні подорожувати, ні на лови ходити, дороблюся на якімсь княжім уряді майна, що забезпечить мені достатнє доживаннє віку», думав. «От від часу, як молодий князь оженився, майже не сходиться зі мною.»
Мов крізь мраку чув, як молодий Судиславич попав в полон, зіскочивши один з перших з муру до города Дамаску і як серед ріжних пригод утікав по двох літах з полону разом з двома товаришами недолі, як його в Царгороді вирядили на дорогу галицькі купці і як він дістався домів через Волощину і Берладь, де бачився з внуком Володаря, князем-ізгоєм Іваном Берладником, стриєчним братом Ярослава.
Бачив потому Мирослав, як княжий бирич приступив до скарбника Люборадича й викликав його кудись, як опісля вернув Люборадич і викликав воєводу Халдієвича, як потому вернув воєвода і викликав Граж-данця. Додумався, що вони ходили до князя. «Тільки мене князь не кличе!» подумав і зітхнув.
Тимчасом Боринич оповідав про свого медведя дальше і се вже ліпше врізувалося в память Мирославу:
— «Коли я переконався, що «вуйко» що-раз частійше навідується в мої ліси, постановив я зловити його в яму-западню, хоч дуже соромився того, що не міг уполювати його! Тай казав я викопати на його стежці яму, але таку, що була найменше в два хлопа завглибшки. Викопав і чатую. Нема, нема і нема. Аж раз як розвиднялося, йду я туди, щоб подивитися, чи не зловився мій «вуйко»; аж тут так з на два гони від ями, бачу — кого? мого «вуйка», великого і темного, як скеля, мохом поросла! Я присів у гущавині й придивляюся ліпше, а мій «вуйко» несе в лапах довгу, росохату остриву, що її витяг напевно з моєї власної копиці сіна. Бо кругом моя земля! Я з дива аж рота роздоймив і дивлюся, що він з тим деревом робитиме. А «вуйко» суне з ним просто до моєї западні. Хоч холодно було, а я з цікавости трохи не згорів. Аж душно зробилося. Жду. Мій «вуйко» повагом підійшов до самого краю западні, забурмотів, але негнівливо, й обережно почав зсувати остриву з западню!...»
— «Сссс», зашипіли рівночасно слухачі зі здивування.
— «Мірив глибину?» запитав котрийсь з них.
«Та де там мірив глибину! На чорта вона йому потрібна. Поставив остриву й жде, мов рибак на рибу. Але в ямі тихо. І я не знаю, що мій «вуйко» робить і в якім замірі. Вже нетерпеливлюся. А мій «вуйко» також. Вже грізно бурмоче. По якімсь часі навкучилося йому ждати й він як чоловік махнув лапою тай відійшов. Але обзирався поза себе, а все на западню. Відійшов у гущавину й присів. Очевидно сховався. А я аж віддих задержую, щоб не почув мене, бо дуже хочу знати, що з того буде. За якої пів години піднімається щось із западні; дивлюся й очам своїм не вірю; зі западні вилазить мій найліпший чабан Микита, хлоп як дуб, що і з медведем поборовся-б. «Вуйко» побачивши його, встав на задні лапи, забурмотів приязно
і пчихнувши так голосно, що мені аж в усі залящіло, відбіг собі легкою ходою Бог вість куди...»
Всі слухали з увагою.
— «Ти як тут взявся й що за спілку з медведем держиш?» питаю.
— «Добра то спілка», каже. «Ледви приходжу до себе зі страху.
Йду я з полонини до вас, каже, з важними справами. Вечеріло, як я доходив до місця, де була западня. А що я ті місця знаю від дитини, отож іду сміло, як Бог приказав. І нараз — бевх! паду в яму. Дивлюся в гору; ні суди Боже дістатися на верх: нема як рукою зачіпитися за край, бо за високо. Ні підскочити, ні підлізти. Гукнув я кілька разів, аж луна по верхах покотилася.— Тихо. Біда, гадаю. Як ніхто з тиждень не загляне, прийдеться з голоду вмерти. А тут нічого при собі не маю, хоч пальцями греби сходи в стіні!» І що за дурень викопав тут яму? гадаю...»
— «То я», кажу.
— «А, як ви, то добре...»
Сміх перервав. Але Боринич не звертаючи на ніщо уваги, докладно оповідав дальше пригоду свого чабана:
— «Сів я в тій ямі і думаю і сиджу. Потому їм сир, що мав з собою.»
— «Та вже?! Таж ти сам казав, що голоду боявся!»
— «А звірі де? Бодай не буду голоден, умираючи, гадав я. Іно я зїв, аж слухаю, щось суне до ями. Так само сміло, як я. Йде скоро а ріще тріщить під ним. Ніщо инше, лиш медвідь, гадаю. Зі страху аж голос завмер мені в гортанці, а то може криком бувби відігнав його, або звернув увагу, що тут яма. Але я не крикнув, тільки що мав сили притиснувся до стіни. Наді мною засопіло, нависло і геп! «Вуйко» завбільшки скелі впав аж застогнав і він і земля під ним. Почав світ продиратися між смереками і я побачив, як «вуйко» здивувався і засоромився мене. Але зараз піднявся і приступив до мене, поставив мені лапу на рамя так, якби ми Бог зна від коли приятелювали, тай потиснув, але не дуже. Я зі страху присів. Тоді «вуйко» забурмотів грізно й знов потиснув мене. Я ще більше присів, а він ще грізнійше забурмотів. Тоді зміркував я, що він не хоче, аби я присідав. Стою як мур. А «вуйко» обі лапи кладе мені на рамена тай тисне. Знаєте, що я і три міха збіжа беру тай іду з ними під гору, але від того «вуйкового» трібування тяжко мені було. Та що було робити? Заперся і стою. А «вуйко» так приязно бурмотить, як корчмарка, коли в неї багато попити. Нарешті вискочив на мене, зараз оперся в стіну тай миттю був на горі. Не довго трівало і знов прийшов тай приніс остриву, аби ще мені дати поміч. Гарне з цього сотворіннє Боже: памятає прислугу ліпше, як чоловік. Я боявся зразу лізти, але потому виліз. Тай зараз побачив вас...»
— «Ото! Раз!» загуло з усіх сторін.
— «А сполювали ви того «вуйка»? посипалися питання.
— «Ні, того не міг», відповів сумно боярин Боринич. «Але смерть його я бачив. Умирав достойно, як боярин на війні. А я вже почав уважати його за нечисту силу, бо мої собаки, що й тичні вовків не бояться, дуже його боялися. А смерть мав мій «вуйко» таку дивну, як і життє. Було то пізним вечером. Сиджу я в хаті, жінка пряде. З гір тягнуло холодом і я присунувся до огнища. Нараз чую рев. Але то такий голосний, що голоснійше не витали-б міщани навіть свого любимця, бер-ладського князя...»
— «Го-го!» загули бояри здивувані, що Боринич дався пірвати політичному натякови. Він мов засоромився й тягнув дальше:
— «Очевидно мій «вуйко» розгнівався на когось», подумав я зараз. Скочив я від огнища, вхопив ратище й рогатину, крикнув на челядь, аби йшла за мною, і свиснув на собак тай іду в напрямі, відки чув той рев. Йду тай іду. Слуги засвітили смолоскипи. Дивлюся, а тут два сліди попід гору: висше слід мого «вуйка», а низше повз того слід дикого кабана. В такій компанії я ще ніякого «вуйка» не бачив, не то сего. І біжу дальше тими слідами. Знов чую рев. Повторявся він щораз частійше, а подвійні сліди крови були щораз більші і місцями виглядали мов калюжі. Вкінці чую вже, як сопе мій «вуйко». А собаки, що здалека лаяли, тепер поховали хвости під себе і йдуть за нами. Коло «вуйка» дикий кабан рохкає. Так і чути, як прискакує до «вуйка» з долу. А «вуйко» його тільки «трах!» лапою по морді. І кабан в діл. Тай знов іде. Не даром говорять про його упертість. Вкінці під одним таким «вуйковим» ударом кабан повалився на землю й вже не вставав. Підходимо — а він має морду спухлу як подушка й одно око на верх йому висадило, зуби повибивані, словом — опорядив його «вуйко». Йдемо дальше за «вуйком», бо по слідах крови видно, що «вуйко» йшов уже як пяний. Пішов ще зо пять сот кроків і тихо повалився на землю — мертвий.
«Де і як вони зачепилися тай котрий котрого зачепив, не знаю, але ті реви «вуйка» й один його бік, страшенно подертий клеваками, свідчили, що і йому не легко було в тій боротьбі. Бо кабан, уперто йшов поруч нього і раз-у-раз прискакував та дер «вуйка» як міг і скоро відскакував. «Вуйко» бив його за кождий раз в пику. Може коли перема-хнувся і впав тай тоді дістав смертельну рану. Бо в однім місці мав сильно розпорений живіт...»
Боярин Боринич скінчив одну історію, випив неімовірно великий ріг меду, попоїв, знов напився і дальше оповідав інтересні пригоди з лисами, борсуками, бобрами, рисями та всякого рода птицями.
Наговорився найменше на два роки. За кождим його оповіданнєм повставала суперечка між слухачами, яку глушила музика.
Так забавлялися на княжім пирі галицькі бояри, що навіть не запримітили, коли прислуга позасвічувала лямпади й порозпалювала огнища з пахучої кедрини.
Служба поспрятувала столи й заложила їх виключно овочами, солодощами й напитками. Учасники пира здебільшого повставали й розбилися по салі на поодинокі гуртки. Тільки любителі вин і медів завзято сиділи -й дзвонили кристалевими й срібними чарками та різьбленими рогами, вщерть налитими.
Двірський весельчак Лівонко «пускав» дотепи:
— «Два нащадки Мономаха беруться до війни з одним Ростислави-чом. Чи не смішне?»
— «Чим же смішне, Лівонку?» запитав великий скарбник, боярин Люборадич, що весь час сидів поважно й роздумував над новими видатками.
— «Тим смішне, що «Мономах» значить «Єдиноборець», а його нащадки в спілці беруться до одної волости.»