Коли в одній книзі друкують кілька творів різних авторів, їх, певна річ, мав щось об’єднувати. Здебільшого такий «симбіоз» — це дитя практицизму чи комерції. Хоча трапляються й винятки, найвдалішим з яких за останні роки вважаю поєднання під однією палітуркою романів Євгена Замятіна «Ми» і «Чудовий новий світ» Олдоса Хакслі. І справа тут не в їхній тематичній або жанровій спорідненості чи часовій одноплощинності (вони написані відповідно в 1922-му і 1932 роках), а в тому, що обидві речі натискають на один і той же соціально-політичний нерв і що інвектива їхнього художнього заряду працює в одному напрямі — викритті пекельності «земного раю» для нормальної людини, розвінчанні головних приваб організованого соціалізму, а саме уявного забезпечення для всіх обов’язкового щастя, тоді як у реальному житті діє зовсім інший закон, за яким що розумніше і справедливіше суспільство, то незатишніше людина себе в ньому почуває.
До наявності іншого, напрочуд гармонійного тандему в світовій літературі привертає увагу відомий у нас англійський письменник Дж. Уейн, який свого часу зауважив: «Не певен, що прихід тоталітаризму в Європу затримали два романи — „1984“ Орвелла і „Ніч ополудні“ Кестлера, проте вони зіграли в цьому велетенську роль». Залишається лише сподіватися, що видавці нашої республіки колись та на це зважать.
Комбінація творів, яка пропонується вашій увазі, можливо, ідеальна, позаяк йдеться про художнє осмислення на вершинному світовому рівні такого трагічного для нашого суспільства явища, як «казармовий соціалізм» у найпотворнішому його варіанті — тоталітарній сталінщині. Вихід цієї книги знаменний навіть не стільки вже звичним для сьогодення процесом стрімкої ліквідації «білих плям», скільки фактом відвоювання у несвободи нової території.
Витоки, які живили творчість обох авторів, не тільки схожі — вони однорідні. Незаперечно, що в житті кожної людини трапляється таке перехрестя з її долею, коли вона починає «бути». На таке перехрестя обидва англійських письменники географічно натрапили не в своїй країні, а в Іспанії. Й на історичному годиннику для обох був один і той же час — громадянська війна. Орвелл бився з фашизмом в народному ополченні, був поранений у горло і на рік позбувся голосу. Кореспондента англійської лівобуржуазної газети «Ньюс кронікл» Кестлера в Малазі захопили фашисти, які засудили його до розстрілу за полум’яні антифашистські репортажі. Тільки втручання іноземних дипломатів та протести світової громадськості порятували йому життя.
Чи не правда — цілком героїчна історія за стандартами офіційної пропаганди? І навіть гірке визнання Орвелла в листі його другу Кестлеру, що «в 1936 році в Іспанії зупинилась історія», також лягав в контекст наших одноплощинних стереотипів. Проте розшифровка цієї формули виводить нас на висновок з протилежним знаком, позаяк обидва вважали, що в Іспанії фашизм і сталінізм, дійшовши неофіційної мовчазної згоди, задушили демократію.
У розповіді про «іспанський вузол» у біографії Орвелла багато важить та обставина, що він бився з фашизмом не в лавах Інтернаціональної бригади, а в міліції Об’єднаної робітничої марксистської партії — ПОУМ, лідери якої перебували у відкритій опозиції до Іспанської компартії і різко засуджували сталінський терор. У Москві ПОУМ проголосили «троцькістською бандою» і «п’ятою колоною». В 1937 році Орвелл разом з дружиною були свідками, як у Барселоні комуністи «московського напрямку» заарештовували і розстрілювали на місці бійців ПОУМ. Оцей «мотив загальної зради» примусив його глибоко зацікавитися історією зрадженої революції. Він так ніколи і не побував у Радянському Союзі, проте відчув за собою відповідальність розповісти про перекручення, «до яких схильна централізована економіка і які частково уже здійснено в умовах комунізму і фашизму».
Комуніст Артур Кестлер у СРСР побував. 1937 року в Москві вийшла навіть його книга «Безприкладні жертви», що розповідала про звірства франкістів у перші місяці фашистського заколоту в Іспанії. Та біолога, психолога, філософа, а найголовніше, тонкого і чутливого пошукувача істини Кестлера офіційні фанфари сталінської пропагандистської машини оглушити не спромоглися. Московські процеси 1936–1938 років викликали в його душі глибокий розлад. Особливо його вразила масштабність і характер отих судилищ, незбагненне прагнення відомих революціонерів ганьбити себе і паплюжити своїх товаришів. Він наполегливо дошукувався пояснень, як таке могло розгорнутися у країні переможної соціалістичної революції, а дошукавшись, не спромігся подолати глибокої внутрішньої кризи і назавжди розійшовся з комуністами. Власне, з цього болю, з цієї драми і виростав роман, написаний «гарячим пером» у 1940 році. «Ніч ополудні» — видатний за своїми художніми параметрами літературний твір, який розкриває саму ідеологію морального і фізичного розчавлення людської особистості.
Орвеллівська «Скотоферма» — можливо, найталановитіший антитоталітарний твір світової культури — не потребує якогось особливого ключа для розшифровки його партитури. Власне, як і інші його твори. Та він цього і не приховував, заявивши, що «кожний серйозний рядок моїх робіт з 1936 року написаний прямо чи дотично проти тоталітаризму і на захист демократичного соціалізму, як я його розумів». Можливо, читачеві буде цікаво дізнатися, що цей шедевр кілька років відмовлялися друкувати десятки видавців, до нього негативно поставилося й Міністерство інформації Великобританії, яке вимагало від Орвелла обрати інших тварин замість свиней для зображення панівної верстви Радянського Союзу. Секрету тут немає: всі вони боялися реакції дядька Джо, себто Сталіна. Все це примусило Орвелла написати передмову, яка ніколи не була надрукована. В ній з властивою йому відвертістю автор проголошує своє творче кредо: «Я знаю, що англійська інтелігенція має всі підстави бути несміливою та безчесною… але принаймні не будемо більше розводити безглузді теревені про захист свободи проти фашизму. Якщо свобода дійсно щось значить, вона значить право розказати людям те, про що вони не хочуть слухати».
На відміну від англійських видавців, українське емігрантське видавництво «Прометей» здійснило видання українського перекладу «Скотоферми» з першого ж заходу в 1947 році. Цікаво, що Орвелл одразу ж погодився написати до цього видання передмову, і цей унікальний документ ми друкуємо вперше в СРСР. Сам Орвелл настільки зацікавився цією справою, що у листі до Кестлера (20 вересня 1947 року) пише, що американці захопили 1500 примірників і передали радянським репатріаційним органам, а ще дві тисячі розійшлися поміж українських емігрантів. Переклад зробив відомий учений-візантист Ігор Шевченко, який ховався під псевдонімом знову ж таки через побоювання помсти з боку сталіністів. Нинішній переклад «Скотоферми» — перший, що друкується в Українській РСР.
ВАЛЕРІЙ ГРУЗИН.
Усі персонажі цієї книги вигадані. Історичні обставини, якими зумовлені їхні вчинки, взяті з життя. В образі М. С. Рубашова відбито долю кількох людей, що стали жертвами так званих «московських процесів». Декого з них автор знав особисто. Їхній пам’яті він і присвячує цю книгу.
Диктатор, що не вбив Брута, і засновник республіки, що не вбив Брутових синів, приречені врядувати недовго.
Ах, милостивий пане, таж треба, щоб кожна людина мала хоч одне таке місце, де б її пожаліли.
Ніхто не може правити безвинно.
Двері камери грюкнули за спиною Рубашова. Він подався назад, оперся об них спиною і запалив цигарку. Повів зором по камері. Направо, біля стіни, стояло ліжко, а на ньому лежали дві чисті згорнені ковдри. Матрац виглядав свіжим, недавно набитим соломою. По лівий бік був умивальник, у якому бракувало чопика, але кран діяв справно. Прямо біля умивальника стояла параша, щойно з дезінфекції. Стіни камери були викладені з доброї цегли. Їхня товщина, напевно, не пропускала ніякого звуку. Місце, де через стіну пробивалися водогінна й огрівальна труби, було з цементу, а отже, краще проводило звук. Вікно починалося трохи нижче від рівня очей. Крізь нього можна було дивитися на подвір’я в’язниці, не витягуючись навшпиньки. Здавалося, в камері все було гаразд.
Рубашов позіхнув, скинув пальто, згорнув його і поклав на матрац замість подушки. Тоді підійшов до вікна й оглянув подвір’я. Від змішаного світла місяця й електричних ліхтарів сніг видавався жовтуватим. На подвір’ї, попід стінами, була розчищена вузька доріжка, мабуть, для прогулянок в’язнів. Незважаючи на ліхтарі, зірки мигтіли ясно, як у справжню морозяну ніч. Ще не світало.
По верху зовнішньої стіни-огорожі, прямо проти камери Рубашова, вартовий з рушницею у руках проходив сто кроків в один бік, а тоді повертав назад. Кожний свій крок він карбував, як на параді. Час від часу жовтаве світло ліхтарів відбивалося на його багнеті.
Не відходячи від вікна, Рубашов скинув один за одним черевики з ніг. Згасив цигарку і поклав неподалік, на підлогу біля ніжки свого ліжка. На кілька хвилин присів на матрац. Потім підвівся і знову пішов до вікна. На подвір’ї панувала тиша. Вартовий якраз робив поворот у своєму монотонному марші. Над кулеметною вежею виднілася смужка Молочного Шляху.
Рубашов ліг на ліжко, витягнувся, вкрився однією ковдрою. Була п’ята година ранку. Не виглядало на те, щоб тут хтось прокидався раніше сьомої. Почувався сонним. Тобто був у стані, коли людина дрімає й водночас здатна думати. Подумки вирішив, що навряд чи на протязі наступних трьох-чотирьох днів його викличуть на допит. Зняв пенсне, поклав його на підлогу біля недопалка, посміхнувся й заплющив очі. Тепло закутаний у ковдру, почувався безпечно. Вперше за довгий час не відчував страху перед тим, що йому насниться.
Коли через кілька хвилин черговий вимкнув у коридорі світло і зазирнув у камеру через вічко, Рубашов, колишній народний комісар, спав, повернувшись до стіни спиною. Його голова спочивала на витягнутій руці, що кистю звисала з ліжка. Деколи рука здригалася.
За годину перед тим, як два співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ затарабанили у помешкання Рубашова, йому якраз снилося, що його заарештовують.
Грюкіт у двері дедалі дужчав, і Рубашов силкувався прокинутись. Він уже мав неабиякий досвід, як позбуватися паралічу кошмарних снів, — адже сон про його перший арешт періодично, з регулярністю годинника повторювався. Часто зусиллям волі йому вдавалося зупинити хід цього годинника, струсити з себе кошмар подробиць, але цим разом його зусилля були даремними. Він пітнів і задихався вві сні, годинник цокав, кошмар продовжувався.
Як і раніше, йому снилося, що у двері грюкає троє людей, які прийшли його заарештовувати. Він бачив крізь зачинені двері, як вони гатять п’ястуками об раму дверей. Вони були зодягнуті у нові однострої — однострої преторіанської охорони німецького диктатора. З їхніх кашкетів і рукавів агресивно вищирювалась чорна свастика. У руках тримали гротесково великі пістолі. Їхні пояси й портупеї пахли новою шкірою.
Й ось вони у його кімнаті, біля його ліжка. Двоє з них виглядали дебелими сільськими хлопцями з товстими губами й риб’ячими очима. Третій був низького зросту й опецькуватий. З пістолями у руках вони стояли біля його ліжка, тяжко дихаючи прямо на нього. Було тихо, якщо не рахувати хриплої задишки отого третього, товстого. Потім хтось на верхньому поверсі відкрив в умивальнику чопик і вода зірвалася вниз по трубах.
Час біг. Грюкіт у двері сильнішав. Двоє співробітників НКВС по черзі гатили у двері і хукали на замерзлі руки. Але Рубашов ніяк не міг прокинутися, хоч і знав, що ось-ось має настати особливо болюча сцена: троє насмішкувато поглядають на нього, поки він квапиться зодягнути нічний халат. Рукав халата вивернутий, і йому ніяк не вдається встромити туди руку. Він шукає рукав, поспішає, але даремно, і параліч сковує його єство: він не може поворухнутися, хоч усе залежить від того, чи він знайде рукав вчасно.
Ця нестерпна безпомічність тривала кілька секунд, упродовж яких Рубашов стогнав і вкривався потом. Грюкіт у двері проникав у його сон, як відлуння далеких барабанів. Його рука під подушкою здригалася у гарячковому зусиллі знайти рукав; нарешті від усіх цих потуг його звільняв удар у вухо руків’ям пістолета…
В ту мить, повторену й пережиту сотні разів (від того удару він частково втратив слух), Рубашов щоразу прокидався. Ще якийсь час він тремтів, а його рука під подушкою інстинктивно шукала рукав. Коли цей сон навертався й у в’язниці, він, перш ніж остаточно прокинутися, мусив пережити останній і найгірший момент. Цей момент складався з запаморочливого й безформного відчуття, ніби його пробудження є лише початком справжнього сну, і йому доводилось докладати нових зусиль, щоб збагнути вогку кам’яну підлогу темної камери, кухоль з водою у головах, крихти хліба довкола кухля, парашу в кутку…
Це безформене відчуття, тільки трохи м’якше, накотилося й цього разу. Потім засвітилося світло і мряка розвіялась. Рубашов кілька разів глибоко вдихнув, склав руки на грудях і насолоджувався дивовижним відчуттям свободи й безпеки. Витер піт із чола й лисини і, примруживши очі, іронічно глянув на кольоровий портрет Хазяїна, вождя партії, що висів на стіні над його ліжком, висів на стінах усіх інших його кімнат, висів на стінах усіх кімнат цього будинку і, зрештою, на стінах усіх кімнат усіх будинків усієї величезної країни, за яку він боровся й страждав, і яка тепер знову брала його під свою опіку.
Рубашов остаточно прокинувся. Але грюкіт у двері не припинявся.
Два енкаведисти, що прийшли за Рубашовим, стояли біля дверей і радилися. Двірник Василь, який провів їх нагору, на східцях знемагав від страху. Він був дуже худий і старезний. На карку, над відірваним коміром старої шинелі, яку він накинув поверх білизни, виднівся широкий червоний шрам. Це був слід від рани з часів громадянської війни; він воював у дивізії Рубашова. Згодом Рубашов виїхав у службових обов’язках за кордон, і Василь чув про нього лише принагідно, з часописів, що їх дочка читала вголос вечорами. Вона читала йому промови, виголошені Рубашовим на партійних з’їздах. Промови були довгі й малозрозумілі, і Василь ніяк не міг відчути за ними голосу малого, бородатого бойового командира, який умів так гарно і легко лаятися, що навіть казанська Божа Мати не образилася б на нього. Василь, як правило, засинав посередині цих промов і прокидався лише в кінці, коли донька, поважно підвищивши голос, доходила до заключних речень та оплесків. До кожного урочистого вигуку «Хай живе Інтернаціонал! Хай живе революція! Хай живе вождь!» Василь додавав щире «Амінь», але тихо, щоб не почула донька. Потім скидав піджака, потай хрестився і з важким сумлінням лягав спати. Над його ліжком теж висів портрет вождя, а поруч — знімок Рубашова у формі червоного командира. Коли б тепер на цей знімок натрапили гості з комісаріату внутрішніх справ, не оминув би арешту й він.
На східцях було тихо й холодно. Василь почув, як молодший енкаведист запропонував розбити замок пострілами. Двірник зіщулився з переляку і затремтів. Він не мав часу взути черевики як слід. Тепер хотів їх зашнурувати, але руки тремтіли, шнурки не зав’язувались.
Старший енкаведист заперечив — мовляв, арешт треба провести так тихо, як тільки можливо. Вони знову подмухали у свої задубілі руки і заходились грюкати в двері. Молодший гатив по них руків’ям пістолета.
Кількома поверхами нижче заверещала жінка.
— Скажи їй, щоб замовкла! — скомандував Василю молодший.
— Ану, замовкни там! — гаркнув той донизу. — Тут начальство!
Жінка відразу втихла.
Молодший енкаведист почав гамселити у двері ногами. Грюкіт наповнив увесь східцевий колодязь і, не маючи куди вирватись, не вгасав. Нарешті двері подалися і відчинилися.
Всі троє зайшли досередини й стали біля ліжка Рубашова: молодший із пістолетом у руці; старший випростаний, як на команду «струнко», Василь, спершу спинившись позаду них, відступив до стіни. Рубашов, не підводячись із ліжка, витирав піт із чола. Він дивився на прибульців напівсонним короткозорим поглядом.
— Громадянине Рубашов Микола Салманович! Іменем закону ви арештовані! — голосно проголосив молодший енкаведист.
Рубашов знайшов під подушкою своє пенсне і трохи підвівся. Тепер, в окулярах, його обличчя набуло виразу, добре знаного і Василю, і старшому енкаведистові зі старих фотографій та кольорових портретів. Старший енкаведист навіть інстинктивно виструнчився. Молодший, що виріс під промінням нових героїв, ступив до ліжка. Було видно, що він намагається виглядати брутальнішим, аби лише приховати свою незграбність.
— Будь ласка, сховайте ваш пістолет, товаришу, — озвався Рубашов. — До речі, чого ви від мене хочете?
— А хіба ви не чули? Ви арештовані. Швидко вдягайтеся і… без фокусів! — вигукнув молодший.
— А ордер? — спитав господар.
Старший енкаведист витяг із кишені папір, передав його Рубашову і знову виструнчився. Рубашов уважно оглянув ордер.