Відповідь надійшла не зразу. Сусід якийсь час розмірковував, а тоді відповів чітко і зважено: «МАЮ… АЛЕ НЕ ДЛЯ ВАС».
Рубашов уявив собі офіцера з вусиками й моноклем в оці. Він, мабуть, дурнувато посміхається до стіни, що їх розділяє, що зараз у голові в того офіцера? Мабуть, тішиться: «Ну, що, дістав облизня?» Не виключено, що саме в цю мить у його голові снується й таке запитання: «А скільки ти, чортів виродку, постріляв моїх родичів?»
Рубашов дивився на сіру стіну і мовби бачив крізь неї офіцера, що стояв навпроти й так само роздивлявся Рубашова. Він тяжко дихав, і його дихання, здавалося, долинає сюди крізь грубезний мур. «А й справді, — подумав Рубашов, — скількох я вбив власноручно?» Точного числа не міг пригадати. Це було надто давно, ще у громадянську війну. Застрілив, мабуть, не менше сімдесяти й не більше ста. То й що? Те все відбувалось за інших обставин, то було щось цілком інше, ніж ось, скажімо, справа з Ріхардом. Коли б йому довелося знову пережити ту саму революцію, він би знову розстрілював не вагаючись, навіть знаючи, що революція закінчиться Хазяїном на троні.
«З тобою, — подумав Рубашов, дивлячись на стіну, за якою стояв сусід з цигаркою в губах, — я не маю жодних рахунків. Я нічого тобі не винен. Ми не маємо ані спільних справ, ані спільної мови…»
Стіна знову озвалася. «Ну от, що ж ти від мене хочеш?» Рубашов притулив до стіни вухо й почув:
«ПОСИЛАЮ ВАМ ТРОХИ ТЮТЮНУ».
Невдовзі почулося грюкання в двері сусідньої камери. Офіцер кликав наглядача. Рубашов аж затамував подих: ану ж із цього щось вийде? Наглядач зачовгав по підлозі. Не відчиняючи дверей сусідньої камери, він спитав через отвір:
— Чого вам?
Відповіді офіцера Рубашов не почув, хоч і дуже хотів пізнати, як звучить його голос. Натомість почув окрик наглядача:
— Не положено! Порушення правил!
І тиша. Мабуть, офіцер щось пояснював наглядачеві, але Рубашов і цим разом не чув його голосу.
— Це образа при виконанні службових обов’язків! Я подам рапорт! — вигукнув стариган і зачовгав кудись коридором.
Незабаром з-за стіни знову полинули звуки: «ЗА ВАМИ СУВОРИЙ НАГЛЯД». Рубашов рушив по камері, усім тілом відчуваючи нестерпне бажання закурити. Думки його перескочили знову до офіцера за стіною, до його готовності поділитися тютюном.
— І все ж я б стріляв у вас зараз, як і в революцію, — мовив уголос. — Бо це потрібно й виправдано. Чи, може, я й перед тобою в боргу? Може, я маю тепер розплачуватися за все, що робив задля справедливості?
Бажання закурити збільшувалося. Організм потребував нікотину. Потреба в отруті свердлила свідомість, нила, як скабка, у глибині мозку. Роздратований, Рубашов крокував по камері, не помічаючи, що говорить уголос:
— Невже я повинен тепер розплачуватися і за справедливі вчинки? Невже, крім власної свідомості, є ще й інший для них критерій? Невже праведник стає найбільшим грішником, коли його вчинки переміряти за тим мірилом? І чи не буде цей гріх удвічі більшим — адже інші не відали, що чинять?
Зупинився навпроти вікна. Що це? Напад релігійного безуму? Лише тепер помітив, що розмовляє вголос. Та хоч і отямився, а вуст угамувати не міг. Супроти його волі вони промовили:
— Розплачуватися треба за все…
Вперше після арешту він злякався. Страх проникав у кожну клітину тіла. Гарячково шукав цигарок, хоч добре знав, — що не лишилося жодної.
З-за стіни долинув стукіт. Рубашов прислухався.
«ЗАЯЧА ГУБА ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ», — сповіщав офіцер.
В уяві постало бліде, повернуте до його вікна обличчя. Вістка його збентежила. Спитав:
«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?»
Офіцер відповів:
«ВІН НЕ ХОЧЕ КАЗАТИ. АЛЕ ВСЕ ОДНО ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ».
Після полудня Рубашов почувався ще гірше. Раз у раз набігала дрож. Знову заболів зуб — правий верхній, зв’язаний із зоровими нервами. З часу арешту він нічого не мав в роті, проте голоду не відчував. Хотів зосередитися, але напади дрожі й нестерпне бажання закурити перешкоджали цьому. Помітив, що його думки, наче зграї, кружляють довкола двох речей — курива й ненароком кинутої фрази «Розплачуватися треба за все». Спогади поглинали його. Вони, здавалося, дзижчали над вухом, а іноді м’яко гули десь усередині слухової системи. Обличчя й голоси зринали і в ту ж мить зникали. А ті, що їх він намагався затримати на рубцях пам’яті, спричиняли біль. Усе його минуле було болючим і гноїлося скрізь, де тільки торкнешся. Його минуле — це партія. Сучасне й майбутнє — усе належало їй. Його доля була нерозлучно зв’язана з нею. І це минуле теж раптом стало непевним. Тепле, ще сповнене живого дихання тіло партії видавалося йому помережаним безліччю гнійних виразок, кривавих чиряків. Де і коли в історії траплялося щось подібне? Де і коли шляхетна справа знаходила гірше втілення? Якщо партія уособлювала волю історії, тоді сама історія була суцільною помилкою…
Рубашов глянув на вогкі плями на стіні. Стягнув ковдру з ліжка й накинув на плечі. Марширував по камері дедалі скоріше, різко повертаючи перед вікном та дверима. Але тремтіння находило знову й знову. Особливо чомусь терпла спина.
У вухах дзвеніло, гуло. Шум змішувався з м’якими голосами, але він не міг з’ясувати, чи то вони линуть із коридору, чи то він опинився у стані галюцинації. «Це, мабуть, від зуба, — подумав Рубашов. — Треба буде таки попроситись до лікаря. Завтра. А поки що треба все обдумати. Насамперед треба знайти причину помилок партії. Всі наші концепції були правильні, але результати — хибні. Це хворобливе сторіччя. Ми діагностували хворобу з мікроскопічною точністю, але щоразу, коли ми бралися за хірургічний ніж, з’являлися нові болячки. Наша воля була непохитна й чиста; наша концепція мусила б викликати в усіх народів щирий захват. А тимчасом нас усі ненавидять. Чому ж ми стали такими одіозними й ненависними? Ми несли вам правду, але в наших устах вона обернулась брехнею. Ми несли свободу, але в наших руках вона перетворилася на батіг. Ми несли життя, але там, де лунає наш голос, сохнуть дерева й опадає листя…»
Рубашов затремтів. В уяві постала фотографія делегатів першого з’їзду партії. Делегатів увіковічено за довгим столом. Одні сиділи, спершись ліктями на сукно столу; інші — склавши руки на колінах. Майже всі мали цапині борідки і всі серйозно дивилися в об’єктив апарата. Над головою кожного делегата було біле коло з цифрою, а навпроти такої самої цифри на білому полі під фотографією стояло прізвище.
Всі делегати виглядали поважно. Лише у вузеньких татарських очах ватажка світилася хитрість і легенька усмішка. Рубашов сидів праворуч від нього, блискаючи зіницями крізь пенсне. Хазяїн сидів у кінці столу, важкий і квадратний. Усі вони виглядали як члени міської Ради на засіданні, хоч насправді були моторами найбільшої революції в історії людства. Так, вони були групою людей цілком нового типу — войовничими філософами. Вони спізнали всі в’язниці Європи. Вони мріяли про владу, щоб за її допомогою скасувати владу взагалі. Вони мріяли про панування над людьми, щоб визволити їх з-під будь-якого гніту. Усі їхні думки втілилися в реальність. Усі їхні мрії збулися. І де вони тепер, ці люди? У їхні мізки, що змінили курс світу, вліплено певну кількість свинцю. Одних застрелено в лоб, інших — у потилицю. Лише двоє чи троє зостались живі, поневіряючись десь по світі, спустошені й викінчені. Та ще він. І — Хазяїн…
Рубашов змерз. Страшенно хотілося закурити. Заплющив очі. Картини з минулого змінювали одна одну, ніби невидима рука вставляла їх у проектор мозку і враз витягала, не даючи глядачеві схопити усіх подробиць. Одна картина затрималась трохи довше. Бельгійський порт. Малий Леві з невеликим горбом на спині й неодмінною люлькою у зубах. Навіть тут, у камері, мовби запахло причалами. Запахло мішаниною цвілої морської трави й бензину. Долинув музичний передзвін годинника на вежі. Привиділись вузькі вулички, що їх підмивали численні затоки, над якими сушили свою білизну портові повії.
Це було через два роки після зустрічі з Ріхардом. Між прибуттям до Бельгії і Скорботною Матір’ю минуло два роки. Рубашов побував у руках гестапо. Його били щоночі, — але він уперто заперечував усі підозри і звинувачення. Йому вибили зуби, пошкодили слух, викрутили руки, але він мовчав або заперечував. Тижнями його тримали у «псярні» — маленькій холодній камері, де можна було стояти лише на чотирьох і скавуліти від болю в усіх частинах тіла. Та він не піддавався. Слідчі так нічого й не витягли з нього. Скільки разів він втрачав свідомість і скільки разів його відливали холодною водою! Та отямившись, він просив цигарку і ще затятіше заперечував усі закиди. Здавалося, вся поліційна машина німецької диктатури обрушилася на нього, а проте він витримав, його звільнили й літаком відправили на батьківщину в обмін за пійманого там їхнього агента. Вдома його зустрічали як героя. Грали оркестри, маяли прапори, маси народу вітали його революційними окликами. Навіть сам Хазяїн кілька разів узяв участь у цих святкових масових вітаннях.
Рубашов пробув за кордоном досить довго. Повернувшись на батьківщину, застав там чимало змін. Половини старих колег — тих самих, увічнених на фотографії, — уже не було в живих, і навіть сама згадка про них вважалася злочином. Їх можна було згадувати хіба що з прокльоном, новим різновидом лайки. З них усіх у пошані залишився лише той один, із татарськими очима, що встиг вчасно померти власною смертю. Його шанували як Бога-отця, з Хазяїна — як Бога-сина. Хоч кружляли чутки, що Хазяїн підробив заповіт Бога-отця і лише таким чином став спадкоємцем.
Ті з-поміж знаменитостей, котрі вижили, зробилися цілком іншими людьми. Цапині борідки позникали, їхні обличчя були тепер гладенько виголені, зношені і повні цинічної меланхолії. Час від часу Хазяїн висмикував з-поміж них нову жертву, і тоді всі інші били себе п’ястуками в груди й хором каялися у справжніх та вигаданих гріхах.
Пробувши в столиці два тижні, ще навіть не звільнившись од милиць, Рубашов попросив, щоб його знову відправили за кордон з новою місією.
— Чому такий поспіх? — спитав Хазяїн, дивлячись на нього з-за хмари тютюнового диму.
Після двадцяти років спільного перебування на чолі партії, вони все ж зберігали між собою певну формальну відстань. Над головою Хазяїна висів портрет померлого святого отця. Поруч колись висіла й побільшена фотографія його учнів із цапиними борідками. Тепер її довелося зняти.
Зустріч була короткою — всього кілька хвилин. В останній момент Хазяїн підвівся й потиснув Рубашову руку дещо сильніше, ніж звичайно. Рубашов потім довго роздумував, що мав означати цей потиск. Знову і знову згадувався іронічний погляд Хазяїна із-за тютюнового диму.
Рубашов узяв свої милиці й мовчки вийшов із кабінету. Хазяїн не став підводитися з-за робочого столу й проводити його до дверей. Наступного дня Рубашов відбув до Бельгії.
На пароплаві він уже почувався краще. На місці призначення його зустрів Малий Леві, провідник місцевого партосередку. Він сподобався Рубашову з першого погляду. Леві ознайомив гостя з причалами й покрученими вуличками, якими, видно було, пишався так, мовби збудував їх сам, власноручно. У кожній кав’ярні Леві мав безліч знайомих — портовиків, моряків, повій. Скрізь, де вони появлялися, йому пропонували кухоль пива. Леві відмовлявся й вітав знайомих, підіймаючи люльку до вуха. Навіть поліцай на ярмарку привітно йому підморгнув. А моряки з чужих кораблів, хоч і не знали мови, підходили до нього й привітно поляскували його по кривій спині. Все це викликало у Рубашова почуття подиву й визнання. Малий Леві мав авторитет і пошану. Недарма ж і партосередок цього порту вважався найкраще зорганізованим і найдисциплінованішим за кордоном.
Увечері Рубашов у компанії Леві та кількох портовиків гаяв час у невеликій кав’ярні. Був серед присутніх і дебелий портовик Пауль, організаційний секретар місцевого осередку. Замолоду він був борцем і кілька років провів на циркових аренах. Він був геть лисий, рябий, із надзвичайно великими вухами. Під пальтом він носив моряцький светр, а на голові мав старого чорного й вельми аристократичного капелюха. А головне — він умів рухати вухами. Його капелюх то піднімався, то знову опускався на очі. Поруч нього сидів Білл, колишній моряк. Свого часу він написав роман про моряцьке життя, зазнав слави, але невдовзі його як автора забули, й тепер він дописував до місцевої комуністичної газети.
Решта були звичайними портовиками, що любили у вільний час посидіти, погомоніти й випити. До кав’ярні заходили нові й нові люди, підсідали до столу, виставляли пиво, відходили. Власник шинку, грубий малий чолов’яга, час від часу підходив до них і награвав на губну гармонію. Випито було чимало.
Малий Леві представив Рубашова як «товариша звідти». І ніяких більше пояснень. Ніхто, крім Леві, не знав ні його прізвища, ні становища в партії. А що Рубашов, схоже, не мав настрою до розмов, присутні його не надто й розпитували. А те, що запитували, стосувалося переважно матеріального стану людей «там»: розмір їхньої зарплатні, земельні проблеми, розвиток промисловості. Все, що вони казали, засвідчувало непогане розуміння технічних деталей. І водночас — цілковиту необізнаність із загальною ситуацією й політичною атмосферою «там». Вони питали про збільшення виробництва кольорових металів з такою самою цікавістю, з якою діти питають про точні розміри ханаанського овоча.
Старий докер, що самотньо стояв оддалік, поки Малий Леві не покликав його до гурту, тиснучи Рубашову руку, сказав: