— Д-деколи, — витиснув Ріхард.
Молода пара рушила вздовж картин і зупинилася перед однією, на якій була намальована товста, оголена жінка. Вона лежала на сатиновому дивані і дивилася просто на відвідувачів. Чоловік в уніформі щось сказав, мабуть, соромітно-двозначне, бо дівчина зайшлася сміхом і збентежено озирнулася на незнайомців позаду. Потім вони рушили далі.
— Ч-чи не краще піти звідси геть? — спитав Ріхард.
— Ні, — відрізав Рубашов.
Він боявся, що, підвівшись, Ріхард накличе на них підозру.
— Вони скоро підуть. До того ж світло падає на наші спини; наших облич вони не побачать. Вдихніть кілька разів повільно й глибоко. Це помагає.
Сміючись, пара повільно наближалася до вихідних дверей. Раптом вони повернулися і подивились у бік конспіраторів. Дівчина показала пальцем на картину Божої Матері і потягнула до неї свого приятеля.
— Моє заїкання вам заважає? — тихо спитав Ріхард, дивлячись на підлогу.
— Треба себе контролювати, — відрізав Рубашов.
Відрізав навмисно, бо не міг дозволити, щоб їхня розмова зробилась інтимнішою.
— З-за хвилину ц-це м-мине, — ніби вибачався Ріхард. — Анна завжди глузувала з моєї вади…
Поки пара лишалася в залі, Рубашову ніяк не вдавалося спрямувати розмову в потрібну колію. Спина молодика в уніформі величезною чорною брилою притискала його до софи разом із Ріхардом. Ріхард, який ще гостріше відчував небезпеку, долаючи соромливість, підсунувся ближче до Рубашова.
— Т-так, вона глузувала з мене, — продовжував він. — І все ж вона кохала мене. Часом я не розумів її. Наприклад, вона не бажала дітей, але й про аборт слухати не хотіла. Можливо, вони її не битимуть. Як по-вашому, катують вони вагітних жінок чи ні?
Кажучи «вони», він кинув головою на чорну спину молодика. У ту ж мить чоловік в уніформі обернувся й зосереджено глянув на Ріхарда. Їхні погляди стрілися. Чоловік в уніформі щось сказав дівчині і вона теж втупилась у нього поглядом. Рубашов схопив цигарничку в кишені, але тим разом не витягнув її.
Дівчина щось буркнула і потягла хлопця до виходу. Поволі вони віддалялися; хлопець раз у раз озирався і, видно, щось зважував. Нарешті вони вийшли і їхні кроки розтали у коридорі.
Ріхард уважно стежив за ними. Коли вони виходили, він аж голову витягнув їм услід, відслонивши ще шмат картини. Рубашов міг тепер розгледіти тонкі руки пречистої діви аж до ліктів. Вони були схожі на руки малої, виснаженої дівчинки.
Рубашов глянув на годинника, а Ріхард тим часом посунувся на своє місце.
— Мусимо розібратися, — сказав Рубашов. — Якщо я розумію вас правильно, ви навмисно не поширювали наш матеріал через незгоду із його змістом. Тимчасом ми не згодні із змістом ваших листівок. Зрозумійте, товаришу, що з цього випливає певний висновок…
Ріхард глянув на нього почервонілими очима, відвів погляд і опустив голову.
— Ви добре знаєте, що в надісланому вами матеріалі було повно нісенітниць, — сказав він безбарвним голосом.
Його заїкання зникло.
— Я б так не сказав, — заперечив Рубашов.
— Ви пишете так, мовби нічого не сталося, — говорив Ріхард. — Партію розтерзано на шматки, а ви белькочете про нашу незламну волю до перемоги. Кожен, кому ми показували ваш матеріал, плював на нього, як на безсоромну брехню. Зрештою, ви самі це добре знаєте… Рубашов кинув погляд на хлопця, що сидів, похилившись, підперши долонями підборіддя, і сухо мовив:
— Це вже вдруге ви приписуєте не властиву мені думку. Будь ласка, не робіть цього більше.
Ріхард подивився на нього так, ніби не повірив почутому. Рубашов продовжував:
— Партія проходить важке випробування. Інші революційні партії на своєму шляху стикалися з іще більшими труднощами. Вирішальним чинником є наша незламна воля. Кожен, хто в цей важкий час розм’якає чи розкисає, не належить до наших лав. Кожен, хто поширює паніку, допомагає ворогові, незалежно від мотивів, через які він це робить. Така особа небезпечна для всього руху і заслуговує на відповідне до себе ставлення.
Ріхард, оперши голову на руки, залишався спокійним. Не підводячи голови, глянув на Рубашова.
— Інакше кажучи, я небезпечний для руху? Допомагаю, виходить, ворогові? Ще й, мабуть, дістаю від поліції гроші? І Анна теж?..
— У листівках, до авторства яких ви признаєтеся, — провадив Рубашов тим самим сухим, незворушним голосом, — часто зустрічаються фрази на кшталт: «ми зазнали поразки», «партію спіткала катастрофа», «ми мусимо починати справу наново, фундаментально змінивши політику». Це пораженство. Ви деморалізуєте партію.
— Я вважаю, — відповів Ріхард, — що людям слід говорити правду, бо вони її й так знають. Брехнею прихильності не здобудеш.
— Останній з’їзд партії, — вів далі Рубашов, — у своїх резолюціях зазначив, що партія не зазнала поразки, а лише здійснила стратегічний відступ, отож змінювати дотеперішню політику немає жодних підстав.
— Але ж це нісенітниця! — вигукнув Ріхард.
— Якщо ви й далі продовжуватиме в такому стилі, — зауважив Рубашов, — то нам лишається тільки перервати розмову…
Якийсь час Ріхард мовчав. У залі почало сутеніти. Контури херувимів і голих жінок на стінах зробились м’якими і тьмяними.
— Даруйте, — лагіднішим голосом озвався Ріхард. — Я хочу лише сказати, що керівництво партії помиляється. Ви говорите про «стратегічний відступ», тимчасом як половина наших людей наклала головами, а ті, що вціліли, аби лиш вижити, юрбами перебігають до ворожого табору. Резолюції, що ви їх складаєте десь там нагорі, тут просто незрозумілі…
Постать Ріхарда в сутінках робилася дедалі невиразнішою. Після короткої паузи додав:
— Бо, за вами, виходить, що минулої ночі Анна теж зробила «стратегічний відступ». Щось воно не так, як ви кажете. Ми живемо тут, як у джунглях…
Рубашов приготувався слухати довшу тираду, проте Ріхард замовк. Темрява заповнювала залу доволі швидко. Рубашов зняв пенсне і потер його об рукав.
— Партія ніколи не помиляється, — сказав він із притиском. — Ви і я можемо помилятися, але партія — ніколи. Партія, товаришу, це щось більше, ніж ви, і я, і тисячі нам подібних. Партія є втіленням революційної ідеї в історії. А історія не визнає компромісів і вагань. Невпинна і безпомильна, вона простує до мети. На кожному закруті вона викидає зі свого русла бруд і трупи утоплеників. Вона знає свій шлях, вона — безпомильна. Той, хто не має абсолютної віри в історію, не може належати до наших лав…
Ріхард мовчав. Опираючись на руки, непорушно дивився на Рубашова. А цей декларував далі:
— Ви відмовились поширювати наш матеріал, отже, ви заглушили голос партії. Натомість ви поширювали брошури, в яких кожне слово було шкідливе й облудне. Ви писали: «Рештки революційного руху і всі сили, ворожі до тиранії, мусять об’єднатися; треба забути наші внутрішні суперечки і почати спільну боротьбу наново». Неправильно. Партія не сміє співпрацювати з поміркованими. Бо вони вже сто разів зрадили нас і зрадять знову. Той, хто йде з ними на компроміси, закопує революцію в землю. Ви писали: «Коли дім горить, обов’язок кожного — допомогти гасити вогонь. Якщо ми будемо й далі сперечатись довкола доктрин, ми всі згоримо на попіл». Знову ж невірно. Ми гасимо вогонь водою; інші — олією. Тому спершу слід з’ясувати, який спосіб правильний, а не сліпо об’єднувати пожежні бригади. Політика — річ складна. Політику не можна формувати за допомогою емоцій. Курс партії чітко визначений, як вузенька стежка у високих горах. Найменший ухил зі стежки вправо чи вліво — і необережний летить у провалля…
Ріхард сидів нерухомо у попередній позі.
— Так, щодо цього я не маю жодних заперечень, — мовив він нарешті; його голос звучав розчаровано й змучено. — Все, що ви кажете, є безсумнівною правдою. Й аналогія зі стежкою в горах надзвичайно вдала. А проте я знаю одне — нас розбито. І ті, що вціліли, втікають геть. Мабуть, тому, що на нашій стежці дуже холодно. А наші вороги… Так, наші вороги захлинаються звуками оркестрів, маршують у повені прапорів і спочивають у затишку домашніх вогнищ. Перш ніж розгромити нас, вони робили те саме. Може, тому вони й виграли.
У залі вже геть стемніло. Не видно було навіть руки Скорботної Матері. Задзеленчав дзвінок — раз, потім вдруге. Дзеленчав різко, проникливо, сповіщаючи нечисленних відвідувачів, що вони мають іще чверть години. Рубашов знову глянув на годинника. Мав іще передати рішення центру, й побаченню кінець. Та перш ніж завершити справу, хотів остаточно переконатися, чи цей юнак розповів усе, що мав розповісти. Зрештою, хоч би що Ріхард тепер казав, він, Рубашов, рішення змінити не може. А все ж хотів, щоб хлопець виговорився.