– Вам не тільки все остогидло – до вас іще не зразу все й доходить. Ви казали, що нас більше влаштовує друга версія, і ми, певна річ, прагнемо знайти хоч якийсь шанс її довести. Сара Дакос була в тому будинку коли не під час убивства, то невдовзі після нього. Може, вона якимось чином стане нам у пригоді. Якщо ви хочете…
Двері розчинились, і ввійшов з повним підносом П’єр. Я глянув на годинник: чверть на восьму. Виходить, це Вулф дав Феліксові таке розпорядження. Господи, принаймні одного правила він ще додержується і, звичайно ж, не відмовиться й ще від одного: ніяких ділових розмов за столом.
Вулф підвівся і вийшов з кімнати помити руки. Коли він повернувся, П’єр уже поставив устриці і стояв, готовий підсунути Вулфові крісло. Вулф сів, підхопив на виделку устрицю і, поклавши її до рота, спробував роздушити спершу язиком, а потім зубами. Нарешті проковтнув і, кивнувши головою, промовив:
– Містер Х’юїтт вивів чотири гібриди Miltonia sanderea і Odontoglossum pyramus. Одному з них навіть варто дати ім’я.
Отже, вони знайшли там час оглянути оранжерею!
Десь о пів на десяту з’явився Фелікс і попросив дозволу відірвати нас на хвилинку від вечері. Він прийшов порадитись, як переправити з Франції літаком лангустів. А насправді виявилося, що Фелікс хотів лише заручитися згодою Вулфа на морожені лангусти. Проте в нього, звичайно ж, нічого не виходило. Та Фелікс стояв на своєму, і вони з Вулфом усе що сперечалися, коли П’єр завів до кімнати Сару Дакос. Вона з’явилась у призначений час. Я взяв у неї пальто, запропонував кави, й вона не відмовилась. Я посадив її за стіл і, зачекавши, поки Фелікс піде, відрекомендував Вулфові.
Вулф узявся б оцінити на погляд чоловіка, але в жодному разі не жінку. Він глибоко переконаний, що будь-яке враження, яке справляє жінка, оманливе. Заговоривши до гості, він, звісно, очей убік не одвів і висловив сподівання, що місіс Бранер переказала їй розмову зі мною.
Сьогодні міс Дакос була не така жвава, як минулого разу в кабінеті місіс Бранер, і її карі очі теж блищали не так. Місіс Бранер сказала, нібито міс Дакос просто розводила теревені, але тепер, коли дівчину послали на розмову з Hipo Вулфом, вона, очевидно, збагнула, що натеревенила зайвого.
– Так, місіс Бранер мені сказала, – нарешті відповіла дівчина.
Вулф примруживсь і пильно подивився на неї. Світло тут було не таке яскраве, як у кабінеті місіс Бранер, та й очі в міс Дакос були сьогодні стомлені від роботи.
– Мене цікавить усе, пов’язане з Моррісом Елтхаузом, – сказав Вулф. – Ви добре його знали?
– Ні, не дуже, – похитала вона головою.
– Ви жили з ним в одному будинку…
– Так… Але в Нью-Йорку, як ви знаєте, це ще нічого не означає. Я переїхала в той будинок десь рік тому, і коли ми якось зустрілися в під’їзді, то обоє пригадали, що вже бачились – у кабінеті місіс Бранер. Містер Елтхауз був там з отим чоловіком, Оделлом. Після того ми вряди-годи удвох вечеряли – разів зо два на місяць.
– В інтимні взаємини це не переросло?
– Ні. Незалежно від того, що ви називаєте «інтимними взаєминами». Таких взаємин у нас не було.
– Тоді з цим усе ясно, можна перейти до діла. Того вечора у п’ятницю, двадцятого листопада… Ви часом не вечеряли тоді з містером Елтхаузом?
– Ні.
– Але ж вас не було вдома?
– Не було. Я ходила до Нової школи на лекцію.
– Самі?
Сара Дакос усміхнулася:
– Ви схожі на містера Гудвіна – теж намагаєтесь довести, що ви детектив. Так, я ходила сама. Лекція була про фотографію. Я люблю фотографувати.
– Коли ви повернулись додому?
– Незадовго до одинадцятої. Хвилин за десять. Об одинадцятій я хотіла послухати випуск новин.
– А потім? Спробуйте пригадати все якомога точніше.
– Мені особливо нема чого пригадувати. Ввійшла в будинок і піднялася сходами – всього на один поверх – до своєї квартири. Скинула пальто, випила трохи води й почала роздягатись. Коли це чую – по сходах хтось іде. Так наче крадеться. Це мене здивувало. Хто воно там, думаю, так ходить? У нашому будинку всього чотири поверхи, а жінки з четвертого поверху вдома саме не було – поїхала до Флоріди. Я ступила до вікна і трохи його прочинила, щоб тільки вистромити голову. З будинку вийшли троє чоловіків, повернули ліворуч і швидко попростували за ріг. – Міс Дакос розвела руками. – Оце й усе.
– Вони не почули, як ви прочинили вікно? Ніхто з них не озирнувся?
– Ні. Я прочинила вікно ще перше ніж вони вийшли з будинку.
– Вони розмовляли між собою?
– Ні.
– Ви їх розгледіли? Чи хоча б одного з них?
– Ні. Звичайно, ні.
– «Звичайно» зовсім не обов’язкове. Отже, не розгледіли?
– Ні.
– Ви могли б їх упізнати?
– Ні. Я ж бо не бачила їх в обличчя.
– Ви не помітили в них чогось особливого, характерних рис – скажімо, зріст, манера ходити?
– Ну… Ні.
– То не помітили?
– Ні.
– Після цього ви лягли спати?
– Так.
– Ввійшовши до квартири – ще до того, як почули на сходах кроки, – ви не почули якогось грюкоту нагорі, у квартирі містера Елтхауза?