– Більше, ніж на ваше. Далеко більше, якщо вірити ось цій книжці. Жодна людина в світі не скаже, що я коли-небудь зламав своє слово.
Регг удав, ніби не почув шпильки.
– Коли вам треба одержати кулю – якщо тільки я маю її?
– Не знаю. Може, навіть іще сьогодні. Чи завтра. Я хотів би одержати її з ваших рук.
– Якщо я маю її. – Регг підвівся. – Мені треба подумати. Я нічого не обіцяю. Я…
– Але ви вже пообіцяли! Ви пообіцяли перестати стежити за моєю клієнткою і за мною.
– Щодо цього – так. Я мав на увазі… Ви знаєте, що я мав на увазі. – Регг пішов до дверей, потім раптом став і обернувся. – Ви весь день будете вдома?
– Буду. Але якщо схочете подзвонити – мій телефон підслуховується.
Реггові це зауваження смішним не здалося. Я взагалі мав сумнів, чи тепер його могло щось розсмішити. Я провів його до передпокою, допоміг одягти пальто, подав капелюх, але він, здавалося, навіть не помічав мене. Коли я замкнув двері й обернувся, наша клієнтка, а слідом за нею і Саул, уже входили до кабінету. Я вирішив усе ж таки з нею не одружуватись. Вона мала діждатися мене, щоб її провів я! В кабінеті я застав доволі несподівану сцену. Місіс Бранер і Саул стояли поруч перед столом Вулфа й дивилися на нього згори вниз, а він сидів, відкинувшись назад і заплющивши очі. Картина була зворушлива, і я спинився у дверях потішитись нею. Так минуло півхвилини. Ціла хвилина. Цього було досить – адже місіс Бранер мала поспішати на ділове побачення! Я ступив до кабінету й запитав:
– Ви добре все чули?
Вулф розплющив очі. Місіс Бранер, не відповідаючи мені, звернулася до нього:
– Ви дивовижна людина! Просто дивовижна! Сказати щиро, я не вірила, що вам пощастить це зробити. Неймовірно! Чи є щось таке, що вам не під силу?
Вулф випростався.
– Так, мадам, – сказав він, – є. Я не можу вставити розуму дурневі. Хоч і пробував це зробити. Іншого випадку я не пригадую. Тепер ви розумієте, чому я так наполягав, щоб ви прийшли? У підписаному вами листі є такі слова: «… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…» Ви задоволені?
– Звичайно! Це неймовірно!
– Мені самому в це трохи важко повірити. Прошу, сідайте. Я повинен вам дещо пояснити.
– Я теж так гадаю. – Місіс Бранер підійшла до червоного шкіряного крісла й сіла.
Саул узяв собі жовтий стілець, а я сів за свій стіл.
– В яку це пастку ви їх заманили? – спитала місіс Бранер.
Вулф похитав головою:
– Про це потім. Містер Гудвін розповість вам усе докладно, коли вам і йому це буде зручно. Я хочу поговорити з вами не про те, що вже зроблено, а про те, що тепер іще слід зробити. Ви – мій клієнт, і я маю оберігати вас від неприємностей. Наскільки ви обережні?
Місіс Бранер насупила брови.
– Чому ви про це питаєте?
– Спершу дайте відповідь на моє запитання. Наскільки ви обережні? Чи можна вам довірити таємницю?
– Можна.
Вулф повернув голову до мене:
– А ви, Арчі?
Хай йому грець! І треба ж йому ще й мене збивати з пантелику! А що, як я знову зміню свою думку й вирішу з нею одружитись?
– Можна, – кинув я. – Якщо тільки ви маєте на увазі те, про що я думаю.
– Звичайно, те, – кивнув головою Вулф і звернувся до місіс Бранер: – Я хочу вберегти вас від однієї неприємності, а саме: поліція, певно, візьме вашу секретарку в вашій конторі, – може, навіть при вас, – на допит у зв’язку з убивством, яке вона, мабуть, сама й учинила.
Щойно Вулф збив з пантелику Perra, а тепер просто ошелешив клієнтку. Ні, рота вона не роззявила, місіс Бранер тільки втупилася у Вулфа. Мову їй відібрало.
– Я сказав, «мабуть», – провадив Вулф, – хоча це майже не викликає сумніву. Жертвою став Морріс Елтхауз. Містер Гудвін докладно розповість вам і про це, але після того, як обставини проясняться остаточно. Я б не казав вам поки що нічого, але ви – мій клієнт і маєте право на мій захист. Я хочу дати вам одну пораду.
– Я не вірю, – нарешті озвалася місіс Бранер. – Я хочу знати всі деталі негайно!
– Ви їх не взнаєте! – різко кинув Вулф. – У мене був напружений тиждень, ні вдень ні вночі я не знав спокою. Якщо ви наполягатимете на своєму, я просто піду з кабінету, а ви підете з цього будинку, і вам доведеться тоді розпитувати про все в міс Дакос. Це її насторожить, і вона втече, а коли поліція її розшукає й заарештує, у них знайдуться запитання і до вас – запитання коректні, однак їх буде багато. Ви цього хочете?
– Ні.
– Тоді я дам вам пораду. – Вулф глянув на годинник. Було п’ять хвилин на першу. – О котрій годині міс Дакос іде на ленч?
– Як коли. Вона їсть у буфеті при фірмі звичайно десь о першій..
– В такому разі містер Пензер поїде зараз із вами. Скажете міс Дакос, що надумали відремонтувати свій кабінет – перефарбувати стіни, потинькувати їх місцями чи ще щось таке, – і до кінця тижня вона не буде вам потрібна. А містер Пензер сьогодні ж почне готувати кімнату до ремонту. Вашу секретарку цими днями, певно, візьмуть під варту, але це станеться не у вашій конторі. Я не хочу, щоб убивцю заарештовували в будинку мого клієнта. А ви?
– Ні.
– Та й навряд чи вам приємно буде сидіти в кабінеті з секретаркою, чекаючи, що ось-ось з’явиться поліція і забере її.
– Так…
– Тоді можете мені подякувати – коли вам буде зручно, – за те, що я вас попередив. Я розумію, у вас зараз нема для цього гумору. Можна містерові Пензеру поїхати в машині з вами, чи нехай їде окремо? Ви могли б обговорити з ним усе по дорозі. Він чоловік не дурний.
Місіс Бранер глянула на мене, потім перевела погляд знов на Вулфа.
– Чи не міг би поїхати зі мною містер Гудвін?