«М-ру Hipo Вулфу, 35-та вулиця, Зах., 914, Нью-Йорк, 1.
6 січня 1965 р.
Шановний сер!
На завершення нашої розмови цим листом я уповноважую мас діяти в моїх інтересах у справі, яку ми вчора обговорювали. Я вважаю, що Федеральне бюро розслідувань несе відповідальність за шпигування за мною, моєю сім’єю та моїми знайомими. Причини цього я вам пояснила. Та незалежно від того, хто несе за це відповідальність, я доручаю вам провести розслідування і докласти всіх зусиль, щоб припинити стеження. Незалежно від наслідків вашої роботи, я зобов’язуюсь не вимагати назад виплачених вам як аванс 100 000 доларів. Всі витрати, пов’язані з моєю справою, я оплачуватиму окремо, і якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків, я виплачу гонорар, суму якого ви назвете самі.
Речел Бранер».
Вона перечитала листа двічі, спершу нашвидку, потім неквапно й уважно. Нарешті підвела голову.
– Я маю це підписати?
– Так.
– Я не можу. Я ніколи не підписую того, чого не читав мій адвокат.
– Подзвоніть йому і прочитайте по телефону.
– Але ж мій телефон підслуховують!
– Я знаю. Проте коли ФБР стане відомо, що ви дали повну свободу дій Hipo Вулфу, то воно, можливо, трохи вгамується. Так і поясніть своєму адвокатові. Я не кажу, що у ФБР усі ставляться до Вулфа святобливо – для тієї контори взагалі немає нічого святого, однак вони знають про нього чималенько. Кінець кінцем гонорар має визначити він, і ця умова все виправдує. Адже в листі стоїть: «… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…» Отже, ви самі вирішите, чи досягне Вулф того, що ви хочете. Виходить, зараз ви не підписуєте чека, у якому не проставлено цифри. Адвокат не може не погодитися з цим листом.
Місіс Бранер прочитала листа втретє, потім утупилася своїми темно-карими очима в мене.
– Ні, я не можу цього зробити. Мої адвокати не знають, що я була в Hipo Вулфа. Мого вчинку вони не схвалять. Про це не знає ніхто, крім міс Дакос.
– У такім разі, ми не знаємо, як діяти далі. – Я звів руку. – Послухайте, місіс Бранер. Містер Вулф навряд чи візьметься виконувати ваше доручення, не маючи на руках такого паперу. А що, коли обставини зміняться і вам забагнеться кинути все й залишити його виплутуватись самого? Що, коли ви спробуєте ухилитися від справи, для якої його найняли, і зажадаєте повернути аванс?
– Я цього не зроблю, містере Гудвін. Я не з полохливих.
– Гаразд. Тоді підпишіть.
Місіс Бранер подивилася на листа, потім на мене, тоді знов на листа і нарешті на міс Дакос.
– Ось що, Capo, – промовила вона, – зніміть копію.
– Копія в мене є, – сказав я і подав їй ще один аркуш.
Господи, вона заходилася читати ще й другий примірник! Видно, добре ж її вимуштрував чоловік чи адвокати після його смерті. Нарешті місіс Бранер узяла зі столу ручку, підписала перший примірник, і я забрав його собі.
– То містер Вулф тому й хотів, щоб ви зайшли до мене сьогодні вранці? – запитала вона.
– Почасти, – кивнув я головою. – Він хотів також, щоб міс Дакос мені розповіла, як за нею стежать, і я про все в неї розпитав. А вчора я бачив за вами «хвоста». Коли ви сіли в свою машину й поїхали, за вами рушила ще одна машина, майже впритул, номер я записав. У машині сиділо двоє чоловіків, з ФБР. Вони намагаються дати вам зрозуміти, що за вами стежать. Тепер ми, певно, не матимемо чого ні запитати у вас, ні сказати вам, доки чогось не станеться. Але все може скоїтися, і нам треба про дещо домовитись. Адже ви читали ту книжку і розумієте, що означає ставити «жучка». Ви не знаєте, чи є в цій кімнаті «жучок»?
– Не знаю. Я, звичайно, думала про це, і ми кілька разів оглянули кімнату. Але я не певна. Адже для цього вони мали б сюди проникнути, правда? Проникнути і щось тут умонтувати?
– Звичайно, якщо електрониики не вигадали чогось нового. Але навряд. Не хочу надавати цьому особливого значення, місіс Бранер, і все ж не думаю, що в цьому будинку можна скрізь розмовляти спокійно, не боячись, що вас підслуховують. Надворі холодно, але трохи подихати свіжим повітрям вам не завадить. Як ви – не проти?
Вона похитала головою.
– Ох, містере Гудвін! І це в моєму власному домі! Гаразд. – Вона підвелася. – Зачекайте на мене тут. Місіс Бранер вийшла. Сара Дакос усміхнулася до мене.
– Але ж вам можна було б зійти нагору, – зауважила вона. – Крізь стіни чи навіть крізь замкову щілину я нічого не почую.
– Невже? – Я оглянув її з голови до п’ят, радий, що для цього випала слушна нагода. Дивитись на неї було вельми приємно. – А може, ви маєте при собі апарати для підслуховування? Є, правда, один спосіб це перевірити. Та він, боюсь, вам не сподобається.
– А звідки ви знаєте, що не сподобається? – знов усміхнулась вона своїми карими очима.
– Я добре знаю людську натуру. Ви належите до людей делікатних. Адже не підійшли ж ви до того чоловіка, що стежить за вами, і не спитали, як його звати й що йому треба.
– Гадаєте, я повинна була це зробити?
– Я так не гадаю. Але ж ви цього й не зробили. Дозвольте поцікавитись: ви танцюєте?
– Іноді.
– Якщо ви потанцюєте зі мною, я знатиму про вас більше. Не хочу цим сказати, що дізнаюся, чи працюєте ви на ФБР. Бо якби воно мало в цьому домі свого агента, йому не треба було б ходити назирці за місіс Бранер та її сім’єю. Єдина причина, чому я…
У дверях з’явилася наша клієнтка. А я навіть не почув її кроків! Це погано. Міс Дакос, певна річ, дівчина приваблива, але ж не настільки, щоб, захопившись розмовою з нею, стати глухим. Отже, висновок напрошується тільки один: я ще не поринув у роботу весь, із головою, а це нікуди не годиться.
Коли я рушив слідом за місіс Бранер через передпокій, зуби в мене були міцно стиснуті. Чоловік у чорному відчинив перед нами ґратчасті двері, вхідні я штовхнув сам, і ми опинилися на колючому січневому вітрі. Ми пішли у східному напрямку, в бік Парк-авеню, і на розі зупинилися.
– Краще поговоримо стоячи, – запропонував я. – По-перше, умовимося про термінову зустріч, якщо буде потреба. Передбачити все наперед годі й думати. Може, нам з містером Вулфом навіть доведеться вибратись із його будинку і десь переховуватись. Коли вам по телефону чи ще якось – байдуже як – повідомлять, що «тарталетки скисли», відразу йдіть до «Черчілль-отелю» і знайдіть чоловіка на ім’я Вільям Коффі. Він там у них домашній детектив, – одне слово, заступає офіцера служби безпеки. Можете робити це відкрито. Він вам або щось перекаже, або передасть. Отже, «тарталетки скисли», «Черчілль-отель», Вільям Коффі. Запам’ятайте. Нічого не записуйте.
– Гаразд. – Місіс Бранер насупилась. – Гадаю, ви маєте підстави довіряти тому чоловікові?
– Так. Якби ви краще знали містера Вулфа й мене, то про це не питали б. Ви все запам’ятали?
– Так. – Місіс Бранер підняла комір і щільніше загорнулася в хутро – цього разу не соболине, а якесь інше.
– Гаразд. А тепер – як знайти нас, якщо буде потреба повідомити нам щось віч-на-віч. Зайдете в телефонну будку, наберете номер містера Вулфа й, хоч би хто відповів, скажете: «Фідо занедужав». Більш нічого. І повісьте трубку. Зачекайте дві години, а тоді йдіть до Вільяма Коффі. Це, звичайно, на випадок розмови, якої ФБР чути не повинне. Про те, що воно вже зробило чи знає, можна говорити по телефону. Отже, «Фідо занедужав».
Місіс Бранер все ще стояла насуплена.
– Але ж вони знатимуть про Вільяма Коффі після першого ж мого візиту до нього!