Всі розбрелися по лісу. Там на боровика-красеня натрапиш, там сироїжку з рожевим бриликом побачиш, там кілька жовтих лисичок віднайдеш. Потроху, потроху — й виповнилися наші козубки.
Перший прийшов у домовлене місце, на зелену лісову галявину, де ріс партизанський дуб, Петро, за ним Юрко з Василем, тоді я. Посідали на траву під дубом, відпочиваємо, показуємо один одному свої найкращі гриби й ждемо Тараса.
А його все нема й нема.
— Може, заблукав, — каже Юрко.
— Тарас не може заблукати, — заперечив Петро. — Він знає ліс краще за всіх нас.
Ще почекали.
Не йде.
— Значить, щось із ним трапилось, — хвилювався Юрко.
— Нічого не могло з ним трапитися, — відповів Петро.
Тарас не появлявся.
Гукали, свистіли — не озвався.
— Ходімо пошукаємо, — запропонував я.
Хлопці погодилися.
Невдовзі знайшли Тараса на тому самому місці, де починали збирати гриби. Він сидів, притаївшись, за ліщиновим кущем і пильно дивився кудись угору. Поруч стояв його порожній козубок.
— Ти чому не відгукувався? — напався на нього Петро. — Ми тебе гукаємо, гукаємо…
— Тс-сс! — приклав палець до губів Тарас. — Сідайте тихенько, я щось вам покажу.
Ми посідали.
— Оно бачите дятла на сухому обламаному осокорі?
— Бачимо.
— Придивіться, що він витворяє.
— Нічого особливого, — сказав Петро. — Дерево довбе.
— І жучків ловить, — докинув Василь.
— Ловить! А як він їх ловить?
— Як завжди. Роздовбає дзьобом кору і — хап-лап, — усміхнувся Юрко.
— Ні, — похитав головою Тарас — То всі інші дятли так ловлять, а цей хитрун додумався інакше… Придивіться краще… Помітили: він обстукує стовбур колами і піднімається вище й вище? Це він жене жуків з-під кори до самого вершка, де обламався осокір. Тільки вони повилазять туди, він їх усіх тоді і хап-лап…
— І справді хитрун! — погодилися ми.
Сиділи, спостерігали за дятлом, аж поки він дістався вершка обламаного стовбура, подзьобав жуків-короїдів і полетів знову кудись шукати собі харчу. А може, подався до гнізда годувати маленьких дятленят.
Щоб не соромили Тараса вдома, кожен не пошкодував, відібрав з свого козубка трохи грибів і переклав у Його порожній. І стало тоді в усіх порівну.
А недавно Тарас прибігає, очі світяться і увесь аж сяє:
— Романе, що я помітив, що помітив!..
— Ну, кажи.
— У гороху всі вусики в'ються в один бік.
— Як це в один бік? — не зрозумів я.
— Бачив, у нього вусики закручуються на тичках такими пружинками, щоб стебла держалися?
— Бачив.
— Так ось, вони всі закручуються зліва направо.
— Ну й що? Яка різниця, куди вони закручуються. Що тобі до того? — запитую.
— Але ж цікаво. Дуже цікаво!.. Ходімо до дідуся, він скаже чому.
На мій подив, дідусь нічого не знав про горохові вусики, але тепер і він зацікавився ними. Пішли втрьох на город. Справді, на горохові всі вусики закручувалися в один бік — за годинниковою стрілкою, як сказав дідусь.
Спитали в бабусі. Вона теж не знала чому.
Дідусь порадив Тарасові:
— Як підеш восени до школи, запитаєш учителя природознавства, він тобі пояснить.
Я думав, після цього Тарас забуде про ті вусики. Ні, не забув! Того ж дня потягнув до своєї вчительки.
Вона сказала: може, вусики так закручуються тому, що й сонце ходить по небу за годинниковою стрілкою, ось вони й тягнуться за ним.