— Тоді дозвольте відкланятися, — Семен Петрович підвівся, поцілував руку Наталі, вклонився Дані та дівчині і рушив до дверей.
Тітка пішла провести гостя. Дана, яка нічогісінько не зрозуміла, кинулася за ними.
— Що це все означає? Вона хвора? — заторохтіла дівчинка.
— Ось, тримай, — Наталі тицьнула Дані до рук рецепт і гаманець. — Мерщій в аптеку, одна нога тут, друга — там. Зараз кожна хвилина на вагу золота.
Дівчинка припинила розпитувати і щодуху кинулася до аптеки. Купивши всі необхідні ліки, Дана помчала додому. І на подвір’ї застала дуже цікаву картину: незнайомка, спираючись на руку тітки Наталі, босоніж вчилася ходити по траві.
— Швидше сюди! — гукнула тітка Дані, яка здивовано завмерла коло хвіртки. — А ти, дорогенька, перепочинь! — це вже стосувалося гості.
Наталі ногою підсунула пластмасове крісло, і дівчина майже впала в нього.
— Бідненька, — тітка погладила незнайомку по голові. Потім жестом покликала спантеличену Дану.
— Ти купила ліки? От і розумниця.
— Наталі, ви поясните нарешті, що тут відбувається? — голос дівчинки аж тремтів від обурення, адже це вона знайшла незнайомку, а тепер від неї починають щось приховувати.
— Не лютуй, моя люба! Потрібно, щоб вона якомога швидше заговорила. Я пішла лікувати горло твоїй знайді, а ти поки що погортай ось оце.
І тітка поклала Дані на коліна книгу, а сама подалася з усіма пляшечками в руках до незнайомки. Дана поглянула на книгу. Це була «Русалонька» Г.-Х. Андерсена.
Дівчина, стомлена уроком ходіння, солодко спала на канапі у вітальні, вкрита легкою ковдрою. А Дана і Наталі розмовляли на веранді. Тітка погойдувалася в кріслі зі своїм незмінним мундштуком, а племінниця сиділа навпочіпки і гладила Марлона.
— Як же ви здогадалися, що вона — русалка? Адже це просто казочка, вигадка.
Наталі всміхнулася.
— Я завжди вірила в чудеса. Мені здавалося, що існує паралельний казковий світ, який дуже відрізняється від нашого, реального. І мешканцям того світу — казковим істотам — ми здаємося несправжніми, бо ми — не чарівники і не володіємо магією, а це, мабуть, на їх переконання, — безглуздо. Тому вчора вночі я розглядала всі можливі варіанти щодо того, ким може бути ця дівчинка. А коли вже світало, мені спала на думку Андерсенова русалка, хоч як безглуздо це звучить. На таке відкриття мене наштовхнули її ніжні ніжки. І, як бачиш, я мала рацію. Завдяки знеболювальному вона змогла ходити, невпевнено, та все ж таки…
— Так, так, — промовила Дана. — У казці вона відчувала кожен свій крок так, ніби торкалася леза ножа. І голос. Звичайно ж! Голос у неї забрала чаклунка!
— Не зовсім так, — тітчин вираз обличчя став іронічно-переможним. — Допотопна магія, маю зауважити. «Забрала голос» — звичайнісінький ларингіт. Запалення зв’язок. Сподіваюся, що ліки подіють, тоді ми дізнаємося, скільки часу в нас ще залишилось.
Дана похолола.
— У неї є всього три дні! — вигукнула вона. — До заходу сонця третього дня принц має її поцілувати.
— Це у версії діснеївського мультика, — недбало кинула тітка, дивуючи своєю обізнаністю у цій сфері. — У Андерсена русалонька чекала доти, поки принц її покохає. Або ж одружиться з іншою, і тоді русалонька перетвориться на морську піну.
— А раптом він вже одружився або от-от одружиться? Що ж тоді? — хвилювалася Дана.
— Не знаю, я не можу пояснити, як і чому вона опинилася в нашому вимірі. — Наталі знизала плечима — Може, її принц уже помер багато років тому.
Дана відійшла від Марлона і нервово закрокувала верандою. Раптом їй сяйнула думка.
— А знайдімо самі їй принца! — вигукнула дівчинка.
— Де? — меланхолійно запитала Наталі. — В Англії? Чи де там ще, в наш час, принци залишилися?
— Ні, — Дана від нетерплячки аж підстрибувала, — ми самі знайдемо їй нареченого. Не конче королівської крові, але гідного хлопця, видамо його за принца, та й усе!
Я впевнена, що навіть обличчя того, задля кого наша знайда стала людиною, вона не зможе згадати. Найголовніше, щоб наш «принц» у неї закохався, а далі видно буде. Тітка лише плечима знизала.
— Не знаю, кому сподобається німа і кульгава дівчина…
— Але ж вона красуня…
— Красуня, так. І все одно наречений їй потрібен незвичайний, якийсь екстремал.
Наталі раптом замовкла. Вона поглянула на Дану, а Дана на неї.
Здається, в їхніх головах промайнула одна й та сама думка.
— Максим…
Дівчинка побігла шукати телефон. Тітчин небіж відповів, що зможе повернутися лише за два дні, бо в хробаків з’явились дитинчатка. Наталі роздратовано жбурнула слухавку. Така нестриманість дуже здивувала Дану.
— От негідник! Цікаво, якби я померла, він би теж спочатку справив день народження хробакам, а потім з’явився б на мій похорон?
Дівчинці стало прикро.
— Чому ви не пояснили йому, в чому справа? Може, тоді б він приїхав відразу.
— Що я мала йому пояснити? — сердилась тітка. — Те, що мені негайно потрібно віддати заміж кульгаву русалку за будь-кого?..
— Не потрібно мене віддавати заміж за будь-кого. Я шукаю принца… — раптом пролунав тихий мелодійний голос.
Наталі зіскочила з крісла так швидко, що Дана аж злякалася. На порозі стояла струнка, як берізка, русалонька. Бліденьке її обличчя сяяло. Яка ж вона була гарна, навіть слово важко підібрати!
— О, моя люба! — Наталі підхопила дівчину під руки і посадила у власне крісло. В яке, до речі, навіть Дані не можна було сідати.
— Звичайно, ніхто тебе не віддасть заміж за будь-кого. Принц скоро з’явиться. Ти лише скажи — скільки часу відміряла тобі клята відьма?
— Доки принц не одружиться з іншою. Тоді я перетворюся на морську піну… — очі русалоньки наповнилися сльозами.