Живчик звів очі догори. Навколо стояли подекуди освітлені колискові дерева і тихо про щось шелестіли. Він потермосив шарфа на шиї.
— Коли ти в сон-деревах, — пояснив птах, — ти бачиш тільки те, що вони хочуть, аби ти бачив — аж поки стає вже запізно. Ти щасливчик, що я вилупився тепер, а не коли-інде.
Над помагай-бідою старою панчохою нависав велетенський кокон.
— Ти вилупився з оцього? — запитав Живчик.
— Певно, що, — відповів птах. — А звідки ж іще? Знаєш, малий, тобі ще стільки всячини доведеться спізнати! Жмутобород мав слушність.
— Ти знаєш Жмутоборода? — здивувався Живчик. — Тоді я нічогісінько не розумію.
Помагай-біда скрушно крекнув.
— Жмутобород спить у наших коконах і бачить наші сни, — пояснив він. — Так, я знаю Жмутоборода, як і решту помагай-бід. Ми всі бачимо одні й ті самі сни.
— Шкода, що зараз тут немає Жмутоборода, — сумно проквилив Живчик. — Він би знав, що мені робити, — у голові йому макітрилося від гудіння дерев. — Я ні на що не придатний, — зітхнув хлопець. — Жалюгідне виправдання для лісового троля. Я збився зі стежки. Я загубився навіки, і мені нема на кого ремствувати, хіба на себе. Краще вже… краще б уже кісткоглав розшарпав мене на дрібненькі шматочки. Принаймні, було б покладено край оцьому всьому.
— Ну, ну, — лагідно сказав помагай-біда і зіскочив на землю поруч із ним. — Ти знаєш, що сказав би Жмутобород, чи не так?
— Нічогісінько я не знаю! — заголосив Живчик. — Я невдаха.
— А він сказав би так, — вів далі помагай-біда, — якщо ти загубив уторовану стежку, то протопчи свою, щоб інші пішли за тобою. Твоя доля чекає на тебе за Темнолісом.
— За Темнолісом? — Живчик зазирнув просто в фіалкові очі помагай-біди. — Але ж за Темнолісом пустка. Темноліс існує справіку й існуватиме довіку. Є верх і є низ. Вгорі небо, внизу — Темноліс — та й квит. Усі лісові тролі знають, що світ улаштований саме так.
— Усі лісові тролі тримаються своїх стежок, — лагідно зауважив помагай-біда. — Можливо, для тролів за Темнолісом і справді нічого не існує. Та тільки не для тебе.
Несподівано, гучно залопотівши чорними блискучими крильми, помагай-біда шугонув угору.
— Стій! — закричав Живчик. Та було вже пізно. Величезний помагай-біда уже линув вище дерев. Хлопець жалісно дивився йому вслід. Йому хотілося кричати, хотілося плакати, та боязнь привернути увагу ще якоїсь лютої тварюки Темнолісу міцно скувала йому вуста.
— Ти був свідком моєї появи на світ, і тепер я завжди пильнуватиму тебе, — долинув далекий голос помагай-біди. — Я завжди прилітатиму, коли ти справді потребуватимеш моєї допомоги.
— Ніби зараз ти мені потрібен не справді, — із серцем пробурчав Живчик.
Він копнув ногою кісткоглава. Той застогнав — глухо, протяжисто. Чи, може, то просто гудіння сон-дерев? Живчик не став доглупуватися, що то було. Покинувши зарості сон-дерева, хлопець стрімголов чкурнув у безкінечні, незвідані нетрі суворого і непривітного Темнолісу.
Над пущею знову стояла ніч, коли Живчик спинив свій біг. Хлопець стояв — руки в боки, похиливши голову — і важко відсапувався.
— Я вже не… не годен сту… ступити й кроку, — уривчасто промовив він. — Не годен.
Нічого більше не лишалося, як знайти безпечне місце, де можна б перебути ніч. Найближче до нього дерево мало масивний стовбур та густе листя — непоганий захисток, якщо розгуляється негода. Живчик нагріб купу сухого листя і напхав ним заглибини при коренищі. Потім проповз на цю імпровізовану постелю у своєму тимчасовому сховищі, згорнувся калачиком і заплющив очі.
Повсюди навколо нього на всі лади кричала, завивала і скиглила ніч. Живчик прикрив рукою вухо, намагаючись відгородитися від цієї какофонії звуків.
— Все буде добре, — заспокоїв він себе. — Помагай-біда пообіцяв мене пильнувати.
І він поринув у сон, не знаючи, що саме в ту мить помагай-біда не мав ні хвилини спочинку, опікуючись родиною чагарникових німф далеко-далеко звідси.
Спочатку Живчика просто щось залоскотало, і він не прокидаючись відмахнувся від непроханого гостя. Мляво ляснувши себе по губах, хлопець повернувся на бока. Скоцюрбившись на купі листя, Живчик видавався крихітним і безборонним. Те, що лоскотало Живчика, було довге, тонке і гнучке. Щойно Живчик знову поринув у сон, як воно почало крутитися перед самим його носом. З кожним Живчиковим видихом воно ніжилося і звивалось у теплих струменях повітря. Аж ось воно кинулося вперед і заходилося обмацувати шкіру навколо Живчикових губів.
Той сонно щось пробуркотів і провів рукою по губах. Тоді оте гнучке «щось», обминаючи довгі Живчикові пальці, подерлося в теплий темний отвір над губами.
Живчик сів рівно, наче палицю проковтнув, сну як не було. Шалено гупало серце. Щось лазило йому в лівій ніздрі!
Він ухопив себе за носа і так його стис, аж сльози на очах виступили. Раптом оте казна-що дернуло по м’якій перетинці усередині носа й вилізло геть. Живчик зморщився і від болю аж очі замружив. Серце гупало так, що здавалось, от-от вискочить. Що воно за проява? Що це могло бути? Страх і цікавість боролися у Живчиковій душі.
Насилу перемігши себе, Живчик трохи розплющив одне око. Догледівши спалах смарагдово-зеленого кольору, він приготувався до найгіршого і порачкував задки. Та ба, зразу ж послизнувся, ноги подалися вперед, і хлопець пішов у затоки на ліктях. Він пильно вдивлявся у сіряву нового ранку. Оте гнучке зелене «щось» не рухалося.
— Ну й дурень же я! — вигукнув Живчик. — Та це ж звичайна гусінь.
Задерши голову, хлопець утопив очі в лісові крони над собою. Крізь темне листя було видно, як небо змінило свій брунатний колір на червоний. Повітря було тепле, а п’яти Живчика — мокрі від вранішньої роси Темнолісу. Час рушати далі.
Живчик саме підвівся з землі і обтрушував волорогове хутро від листя та гілля, коли — лясь! — повітря розітнув різкий звук, ніби хвисьнули батогом. Живчик завмер і, холонучи від жаху, дивився, як смарагдово-зелена гусінь поповзла до нього, обплела його випростаний зап’ясток раз, удруге, втретє.
— А-а-а! — залементував він, коли гострі шпичаки вп’ялися йому в шкіру, і вилаяв себе за втрату пильності.
Бо оте гнучке зелене «щось» аж ніяк не було гусінню. То був повій-мацак, смарагдовий кінчик довгої і всіяної шипухами лозини, яка звивалась між деревами, наче змія, шукаючи собі якоїсь теплокровної здобичі. Живчик потрапив просто в обійми кровожерної смоляної лози.
— Пусти мене! — закричав він до ненаситної лозини, відчайдушно пручаючись. — Чуєш, пусти!
Він виборсувався, а гакуваті, мов кігті, шпичаки роздирали йому шкіру і тільки ще глибше впиналися у зап’ястки. Зойкнувши з болю, Живчик із жахом дивився, як на руці виступила крихітна червона цяточка крові, розпливлась і потекла вниз.
Вітер-тиховій безперестанку куйовдив хлопцеві чуба і ворушив хутро накидки. Він же поніс запах Живчикової крові у тінь. З темряви долинув легкий скреготливий звук тисяч гострих, як лезо, зубів — вони нетерпляче порипували. Вітер змінився, і Живчик закашлявся від різкого запаху смерті.
Він дряпав і смикав лозину. Впинався у неї зубами, та відразу ж спльовував — така вона була огидна і гірка. Він смикав, тріпав, гамселив і пробував порвати лозину, однак вона була загруба для хлопця. Живчик не міг здужати її смертельних лабет. Лозина не відпускала своєї здобичі.
Нараз рослина різко шарпнулась, і Живчика кинуло вперед.
— Ух-х-х! — тільки й проказав він, глухо впавши додолу і набравши цілий рот масної бурої землі. На смак вона нагадувала… тілдерову ковбасу. Тільки відгонила тухлятиною та чимось квасним. Живчика занудило, він знову сплюнув.
— Стій! — гукнув Живчик.
Та смоляна лозина залишалася глухою до його крику. Вона й далі волокла свою жертву по камінню, сушняку, жаливі, придорожнику. Хлопця підкидало, жбурляло, товкло.
Живчик знав: хоч як би його зараз бито, різано та колото, найгірше ще чигало попереду. Проминаючи дерикущ, Живчик у відчаї вхопився за гілку і тримався за неї з останніх сил. Де ж той птах помагай-біда, він зараз так йому потрібен!