Коли збігло вже три чверті ігрового часу, м’яч упав так близько до Живчика, що його можна було вхопити і побігти.
— Один, два, три… — кричав він і, затиснувши м’яча лівим ліктем, гнав доріжкою, що вела до центра поля. Чим ближче кошик, коли ти скажеш «Дванадцять», тим легше в нього попасти.
— Чотири, п’ять…
Спереду, навперейми Живчикові поспішало з півтузіня суперників. Він кинувся стежкою ліворуч. Суперники гунули навздогін.
— Шість, сім…
— Мені! Живчику, мені! — гукало кілька товаришів по команді. — Дай пас!
Однак Живчик не пасував. Він хотів сам поцілити у кошик. Йому хотілося почути схвальні вигуки гравців своєї команди, відчути, як вони дружньо поплескують його по плечах. Ні сіло ні впало йому закортіло стати героєм.
— Вісім, дев’ять…
Він був оточений з усіх боків.
— Дай пас мені! — почув Живчик. Із протилежного кінця майданчика кричав Селюкмугирко. Живчик розумів, що відпасувавши йому, він дасть другові чудову можливість здобути очки для команди. Та це його не гріло. Адже пам’ятають того, хто закинув м’яча, а не того, хто зробив успішну передачу. А Живчикові праглося, аби всі знали, що автор гола він, Живчик.
Хлопець спинився. Добра половина команди суперника вже наздоганяла його. Шлях уперед було відтято. І назад він теж не міг бігти. Живчик перевів погляд на кошик. Так близько — і так далеко, а йому ж так хотілося закинути! Нічого так не хотілося, як цього гола.
І тут десь у мозку ніби озвався тоненький голосок: «То в чому ж річ? У правилах ніде не сказано, що ти мусиш триматися доріжки». Живчик знову поглянув на кошик, конвульсивно проковтнув клубок у горлі. А ще за мить зробив те, чого до нього не робив жоден лісовий троль: зійшов з доріжки! Висока трава шмагала по голих ногах, а Живчик сягнистим кроком біг до кошика.
— Десять, одинадцять… дванадцять! — закричав він, закидаючи м’яча у кошик. — Го-о-ол! — волав Живчик, радісно роззираючись довкіл. — Двадцятичотирьохочковий. Я закинув м… — і тут він затнувся. Гравці як одної, так і другої команди дивилися на нього не вельми приязно. Не було чути схвальних вигуків. Ніхто не поспішав плескати хлопця по спині.
— Ти збочив із доріжки! — закричав один із гравців.
— Нікому не вільно сходити з доріжки! — підхопив інший.
— Але ж… воно, бач... — замулявся Живчик. — У правилах гри ніде не сказано, щоб...
Та тролі його не слухали. Звісно, вони знали, що правила не зобов’язують триматися доріжки, але з якого б то дива вони мали на цьому наголошувати? У торохболі, як і в своєму житті, тролі ніде і ніколи не сходили зі стежки. То був закон, і йому корилися всі. Ухвалювати його було б усе одно, що запроваджувати правило, яке б зобов’язувало дихати безперестанку.
І тут, ніби за умовленим сигналом, усі тролі дружно накинулися на Живчика.
— Ти, виродку цибатий! — кричали вони, копаючи і штурхаючи його. — Мерзотна довготелеса потворо!
Раптом Живчикові нестерпно запекло в руці. Відчуття було таке, ніби до неї приклали розпечену залізяку. Підвівши голову, він побачив, як гладеньку шкіру його руки несамовито, із «м’ясом» крутять жорсткі, широченні, мов лопаті, пальці.
— Селюкмугирко, — прошепотів Живчик.
Деревохвати і Вузлощупи були сусіди. Живчик і Селюкмугирко народилися одного й того самого тижня, разом зростали. Хлопець вважав, що вони друзі. А тепер Селюкмугирко глузував із Живчика і скаженіше за лютого ворога крутив шкіру на його руці. Живчик кусав губи і ковтав сльози. Ні, не через біль у руці, його він міг стерпіти — боліла Селюкмугиркова зрада.
Коли Живчик приплентався додому побитий, у синцях і заюшений кров’ю, найбільше ятрила душу втрата єдиного друга. Тепер, через оту свою несхожість на інших, хлопець став ще й самотній.
— Особливий! — приснув Живчик.
— Так, — сказала Спелда. — Навіть повітряні пірати це помітили, коли тебе побачили, — додала вона тихо. — Ось чому твій батько... — Її голос урвався. — Ось чому ми... Ось чому ти мусиш піти з дому.
Живчик онімів. Піти з дому? Що вона хоче цим сказати? Він повернувся кругом і поглянув матері в обличчя. По її щоках текли сльози.
— Щось я не розумію, — сказав він. — Ви хочете, щоб я пішов?
— Ні, Живчику, звичайно, я цього не хочу, — хлипала вона. — Та менше як за тиждень тобі вже виповниться тринадцять. Ти дійдеш літ. Що ти робитимеш далі? Ти не зможеш валити ліс, як батько. Ти... ти не створений для цього. А де ти житимеш? Хатина вже затісна для тебе. А тепер ще й повітряні пірати знають про тебе…
Живчик безперестанку термосив пальцями пасмо волосся. Три тижні тому він із батьком ходив у нетрі Темнолісу, де лісові тролі валили та обробляли дерева, що йшли на продаж небесним піратам.
Батько вільно проходив під найнижчими гілками, а Живчикові доводилось нагинатись. Та навіть цього було замало. Раз по раз він стукався головою, аж поки всенька його маківка перетворилася на суцільне червоне садно. Під кінець хлопцеві тільки й лишалося, що продиратися до прогалин рачки.
— Наш останній новобранець-лісоруб, — доповів Тунтум піратові, який командував того ранку заготівлею.
Пірат відірвав погляд від дощечки і зміряв ним Живчика з ніг до голови.
— Височенький, — виснував він і знову втупився у свою писанину.
Живчик задивився на повітряного пірата. Високий, прямий, він видавався величним у трикутному капелюсі та шкіряному нагруднику з тисненим візерунком, із заспинними крилами та нафарбованими баками. Його плащ подекуди був полатаний, однак усілякі китички, рюші, золоті гудзики та косиця все ж надавали його вбранню розкішного вигляду. Кожен із сили-силенної предметів, почеплених на спеціальні гачечки, здавалося, промовляв про якусь пригоду.
Живчик спіймав себе на думці, що йому страшенно цікаво знати, з ким бився пірат отою абордажною шаблею з руків’ям, оздобленим самоцвітами, і звідки взявся отой зазубень на її довгому кривому лезі. Цікаво, які дива він бачив у свій далекогляд, які мури штурмувати допомагало йому оте бойове спорядження і до яких далеких країв приводив його отой компас.
Несподівано пірат знову позирнув поверх своєї дощечки. Зауваживши на собі Живчиків погляд, він глузливо звів брову.
Хлопець збентежився і опустив очі додолу.
— Ось що я тобі скажу, — звернувся пірат до Тунтума. — Для високого юнака на небесному кораблі завжди знайдеться місце.
— Ні! — різко відповів Тунтум. — Щиро вам вдячний за вашу ласку, — додав він уже лагіднішим голосом. — Але — ні.
Тунтум знав, що його син не протримався б на піратському судні й десяти хвилин. Повітряні пірати були ледачі, безсоромні лайдаки. Такі ладні перерізати горлянку першому-ліпшому. І тільки тому, що вони непогано платили за летючу деревину з Темнолісу, лісові тролі погоджувалися підтримувати з ними такі-сякі стосунки.
— Слушна думка, — знизав плечима пірат і відвернувся. — А все-таки шкода, — пробурмотів він.
Коли Живчик, продираючись услід за батьком, повертався додому, йому не йшли з голови повітряні кораблі, які, бувало, напнувши вітрила, пливли у небі над головою, все вище й вище — і зникали за обрієм. «Плавати небом», — прошепотів він, і серце йому закалатало. Ні, думав він, це далеко не найгірше з усіх ремесел.
Та вдома з’ясувалося, що Спелда іншої думки.
— Лихо мені з цими повітряними піратами! — бурчала вона. — Тунтумові взагалі не треба було показувати їм тебе. Тепер вони або повернуться по тебе, або мене звати не Спелда Деревохват.