«Бери».
І став я композитором. Все, що я знав, відчував, все, що бачив мій духовний зір, — все обернулось у звуки. І я став свободний. Я розчинивсь на мільйони звуків у трансцендентній своїй найвищій сфері і написав для людей, яких я люблю більш за все на світі, правду, всю, без страху, без ложних слизьких, солодких і підлих прикрас, без угодництва, без тупості і без потурання тупості застарілих неуків і холодних честолюбців, безмірно лячних і ненаситних, жорстоких невір і ненавидців людини.
Яку я музику створив? Чому продзвеніла вона благовісним дзвоном понад усім світом? Чим звеселила й підкорила собі всі людські душі? В чому був її зміст, в чім сила?
Се була патетична симфонія боротьби про Радянський Устрій на Землі. Був гімн Радянському Всесвіту.
Я створив його з безлічі найскладніших сполучень звукових. Найрізноманітніших, протирічивих. Як хімік чи коваль, я сплавив героїчні звучання з пустими, нікчемними акордами шелесту паперів і скрипу канцелярських пер, широкі, як море, пасажі юнацьких благородних поривань і стремлінь до чистого, всезагального, одвічного з нудними цифрами тупих барабанів. Труби захоплення з плачем голодних саксофонів. Громи всесвітніх небачених напружень мідного інструменту, казкові лунання слави перемоги з сичанням кляузництва, грубості і поганої невеселості. І десь на сорокових поверхах, на самих верховинах симфонічних хвиль мого твору сплелись у трагедійному танку радість з невдоволенням, слава з непотрібним фасадництвом, і гімпи, і крики, і восторги, і стогнання труда з бурними каскадами дармоїдства і невміння. А ще вище понад усіма звуковими арміями і стратосферичними ескадрами звучань розливалася на цілий всесвіт нечувана в історії звучань щедрість на смерть і невміння жити. А знизу, по самих густих і важких-преважких басових низах, скрипіли, гули, затухали і знову гули і ревли ревом і плакали одинокими душерозпинаючими сурмами тисячі невисказаних запитань придавленої сірої, бідної, невеселої некрасивості. Твір почав жити, бо він не був Словом.
З чого складається красота? З того, з чого и життя, и перемога. З осердечненого любовного сполучення всіх мого явищ. У моїй Симфонії перемагала Радість, і сила її оптимізму і всеїюкоряюча Краса були якраз у подоланні наявності безлічі лихого.
Як все просто! Стоїть лише виховати любов до Людини і уникати підозри і ненависті, як смерті.
«Повість полум'яних літ» лякає начальство. N., прочитавши, уникнув розмови. N. N., прочитавши, прийняв, але думок своїх не висловив, заявивши про те, що повість важка для розуміння, її вже боїться К., який раніше вдавав із себе захопленого нею. Ну, й бог із ними. Пошлю я краще її Сталіну. Пошлю і попрошу подати якийсь знак, бо так далі жити не можна. Се не життя. Можна загубити не тільки талант, можна втратити розум і бажання жити в цій інерції підозри, перестраховнпцтва (фу, яке гидке прокляте слово!) і приниження.
З України ні вітру, ні хвилі. Я вмер.
Починається історія з «Повістю полум'яних літ». Коли б розказати нормальній живій людині, напевно, реготала б до упаду, а може, й не повірила б, що се не вигадка зловредного сатирика. N. уникає мене. Три рази при зустрічі нагло заявив на моє запитання, що «Повісті» він не читав. Далі ховатись незручно. Не пущать на очі!
Сього сказалося досить, щоб почали ховатись і шептатись менші сошки, заступники, редактори і вся, одне слово, служила челядь, що захоплювалась сценарієм як чимсь надзвичайним...
Як мені жаль, що в мене грип. Так би хотілося сьогодні вечором пройтись по центру столиці серед народу, пройнятися настроєм урочистого великого свята. Ожити, помолодшати.
За два роки остракізму в мене так збідніла й виснапаслась душа. Як страшно жити мені серед своїх людей, що мусять дивитись на мене, як на мерця чи як на ворога народу. Як трудно бути одному, коли хотілось би буть з людьми, хотілось ділитися думками, досвідом, званнями... Побажаю і великому мойому радянському яароду-велетню щастя і слави. Бо його щастя — мов щастя! І життя моє — служіння йому. А собі побажаю п'яти картин.
Коли б не відбулася у нас в сімнадцятому році Вели, ка соціалістична революція, сьогодні ціла Європа перебувала б під диктаторськими чобітьми Гітлера і Муссо. ліні...
Основна мета мого життя зараз — не кінематографія. У мене вже немає фізичних сил для неї. Я створив жалюгідно малу кількість кінофільмів, вбивши на се весь цвіт свого життя, не по своїй провині. Я — жертва варварських умов праці, жертва убожества і нікчемства бю, рократичного, мертвого кіцокомітету. Знаю, що не повернуться назад літа і що нічим уже їх не догнати. Тому, : спохватившись лише зараз і думаючи про марнотратство часу і сил в кіно, я не до кіноплівки, химерної целюлози, звертаю свій духовний зір. Я хотів би вмерти після того, як напишу одну книжку про український народ 10. Коли " я оглядаю межі сієї книги, сусідні, так би мовити, її дер"' жави, я бачу Дон-Кіхота, Кола Брюньйона, Тіля Уленшпігеля, Моллу Насреддіна, Швойка. Я думаю про се вже років п'ять, шукаючи форми. І часом вже здається мені, що я знаходжу форму. Я хочу так її написати, щоб вона стала настільною книгою і принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя. Сьогодні Жовтневе свято. Гримлять салюти. Вечір. На вулиці спіг. Починається півроку холоду. Болить серце. Чи діждусь я тепла по зимі?
Сьогодні точно і вповні відчув я усім серцем, що мені судилося, якщо я не вмру наглою смертю, написати одну велику книгу, ту саму, яка жила в моїй підсвідомості багато вже літ. Вона просилася на світ в якихось своїх деталях ще в двадцять восьмому році в ненаписаному «Царі» — моєму кращому нездійсненому сценарії, вона жила вже в епізодах «Міри життя», в діалогах, в сентенціях, в постійному моєму стремлінні до синтезу. Я вже вірю в неї і вже щасливий. Мене вже можна садовити на хліб і воду, затулити од мене світ, не приймати мене. Мені нічого не треба. Мені треба принести народу радість у мистецькому своєму творі. І більш мені нічого не треба. Вірую, вірую, вірую!
Я почну від сього дня берегти себе од лихого ока, од нерозумного слова, од житейських дрібниць. Політиці приділятиму найменшу долю часу. В політиці я житиму тільки на сталінських інтегральних верховинах споглядання. Всю свою силу, весь розум очищу од дрібного, повсякденного. Заклинатиму себе піднестись до висот написання тривалого твору на довгі літа. Встановлю вечірній час, як молитву народу, полечу духовним своїм зором на Україну до рідного народу, якого ніжним сином я є, був і буду во ім'я отця.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Як я попав, втікши з полону, до партизанів.
Як вони приймали мене, як допитували.
Як хотіли вбити, бо їм треба було відходити по болоту, але я впросився. Вони підозрівали, що я шпик.
Тиждень по болоту вдень і вночі. Труднощі.
Партизанський край. Як легко стати винуватим.
Мене приймають.
Читають лист Д-ка.
Кара зрадниць. Написати з солоним гумором і злом. Все.
Примітка. Отсю сцену, що я вам абсолютно точно і правдиво описав, як очевидець, я пригадував два рази. Вдруге вона видалась мені хоч і не такою правдивою, зате більш неначе художньою. Поскільки піднесена правда є дорожча за звичайну. І красота. А раз я почав уже вам писати, то я теж мушу думати про красоту як персонаж історії. Така красота, кажу, є більша ніж правда, бо вона вміщає в собі і істину і є єдиним учителем життя, то я мушу в виді примітки описати вам точно і другий свій спогад про сю ж таки історію. (Моління про кулю).
Зустріч з націоналістичними бандитами.
Бандерівська чума: Веремчук у лісі.
— Вилазьте. Ні. Кидаєм бомби. Будь ласка. Кинули. Веремчук (нрзб) згадує — як трудно йому вбивати людину. Веремчук і гад-націоналіст.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Все, що записано в мене про літературу й народ, мусить цілком увійти до роману.
Все, що призначалось для п'єси «Молода кров», і якщо можна навіть, що написано для п'єси «Міра життя». Звідти можна взяти діалог Скидана з Верещакою, звичайно, переробивши його по стилю і частково по змісту.
«Я страшенно розсердився. Тільки не думайте, що я образив чи побив його. Ні. Навпаки. Я вийняв з кисета два хрести і нагородив його. Йди, кажу, і признавайся».
Дивна річ. Усякий блазень з вічним перцем у руці пнеться показати, що він письменник не селянський. І піколи письменник, щоб ви знали, не стояв так далеко од нас, як от зараз.
Переглянути матеріали чернетки до «Міри життя»...
— Коли в якомусь там колгоспі діло дрянь, кажу завжди — шукайте дурня.
— Находять?
— Точно.
— Яка велика роль припала дуракові!
— Себто?
— Велика і страшна.