Дійсно, він був убитий.
1. Написати діалог перед смертним боєм.
2. Се може бути окрема новела, може бути розділ «Золотих воріт».
3. В «Золоті ворота» внести «составителя законов» — солдата років під п'ятдесят з гаком.
//Національний епос — втілення історичної пам'яті народу.
Роман мав бути написаний народною мовою.
Життя послало нам сюжети незвичайні, їм треба дати художню обробку.
Фантастичне змішалося з героїчним.
Жорстокість — зі спокоєм і благородством людського
духу.
Ницість із вірністю.
Хихикання і агакання безумців з неухильним сарказмом смілого розуму на шляху до справжньої мети людської революції: до єдності світу в думці і дії.
Ідея революційного гуманізму.
Революційної героїки.//
КРАВЧИНА
II
СМЕРТЬ ДІВЧИНИ
Дівчина вмирала, дивуючись. Невже отеє і все і І вже смерть? Невже ніхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж іще ніхто не цілував.
Я ще не займана. Господи! Товариші! І вже в мене не родиться дитина!.. Вмираю. Людоньки!
Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу. А чоловіки, що намагались підійти до мене, все були такі безстидні, і не так безстидні, як некрасиві. А я так... Мені так хотілося красивого, так хотілося красивого-красивого.
Я дівчина. Товариші лікарі, не солдат я. Дівчина. Прощайте...
Мені сказав сьогодні Николай Митрофанович Крилов 13 (академік), мій великий приятель:
// — Я відчуваю і знаю тепер одне. Ми живемо па початку епохи загибелі цивілізації, принаймні європейської. Усе, що відбувається в світі, нічого іншого мені не говорить.
— Чи припускаєте ви можливим, як учений, що нашій планеті в цілому загрожує катастрофа від розриву атома?
— Безумовно. За весь час свого існування людина вперше торкнулася явищ космічного порядку. Безумовно. Ну, що ж! В усякому разі, коли я, сидячи в цьому номері готелю, бачитиму, що світ руйнується, я скажу без жалю, що нічого кращого людство не заслужило.//
Довго й багато говорив мені старий. Думки його часом в'язались погано: склероз вже заморозив його прекрасний мозок, але крізь непослідовність думки, сарказм, іронію, часом чудакуватість і крайній скептицизм проривається велика житейська драма видатної людської індивідуальності з величезною ерудицією, гордої й вибагливої. Таких людей зараз нема. Весь стрій його інший. Се дев'ятнадцятий вік Європи. Часом він здається мені персонажем з якоїсь п'єси. Се образ многогранний, багатий, натхненний і... комедійний трохи.
Аморальні міркування Тараса Кравчини на шляхах війни...
— Господи, хоч би вже мене вбили чи розірвали міною. Голова пухне од думок. І нащо я почав писати, прах його візьми. Ну повірите, не можу вже ступити, щоб не думать. От лиха година. Да думки ж які погані лізуть в голову, неначе чорт який нашіптує па ухо: пиши, пиши. Ну й пишу. Пишу таку, наприклад, думку, що всяка війна безнравственна в своїй внутрішній основі. Тому і зображати її в книгах як благородство і красу людських вчинків — злочинство й глупота. Війна — дурна. Жорстокість і всесвітня дурнота, одягтись в атавістичне пір'я, прославлене тисячоліттями книжної брехні і кровожадних дурощів, перетворюють мене в щось гірше, дурніше й страшніше за дикого звіра. Я вже не кажу про таких благородних і достойних пошани тварин, як собака, кінь чи корова.
Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.
Продажні писательські пера освятили її в віршах і товстенних книгах. Малярі дурноголові споконвіку придумували для неї одяг, фарби, різьбярі ставлять на майданах пам'ятники не ганьби і глупства, а слави ватажкам і їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому і непристойності, возвеличується. Атавізм дикунський існує. І вчені дурні служать атавізму, як раби з мізерною фантазією і відсутністю достоїнства людського, — атомна бомба.
Чому всі правителі так ненавидять всіх, хто проти війни принципіально? Тому, що всі вони раби атавістичних інерцій. Попробуйте сказати голосно проти війни — і зразу суд за аморальність. Отже, війна моральна.
В Нюрнберзі суд. Тече з Нюрнберга кров, гній, злоба, жорстокість і безпросвітна людська дурість фашистських людожерів. Не придумати кари ні для одного. Посадити. Ні, не карав би я їх. Посадив би голих у великі банки зі спиртом і розставив би банки на всіх майданах європейських столиць на триста літ. На пам'ять і в науку про ідіотизм атавістичного (нрзб).
А судді хто? Американці. Англійці. Хрещені батьки підсудних і до якоїсь міри учні. Мріяли ж вони про знищення людоїдами Росії, України? Про загибель десятків мільйонів наших людей, щоб потім приставити ніж до Гітлерової пельки. Ну, сталося не так трохи. Суд іде.
Готується нова війна.
Нові герої, нові сироти, нові каліки, нові злочинці, спасителі.
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
— Не покладу, каже, оружія! А той собі каже — не положу. Он які були. Ну, що поробиш. Так ми й собі, раз так, то так, будеш уже битися. А що людей набили, як г... Трупом смердить, понас... скрізь, а вошей було! Хіба тепер оце воші!? Де-пе-де тобі частично вошка проповзе, та й та німецька. Я своєї воші давно вже не годував, забув уже й яка вона. Хіба вже десь, видно, після війни полізе. Уже тепера до кінця війни і не побачу.
Сім'я в мене є. П'ятеро синів і дочка. Дві дочки. Правда, синів повбивано. Ну, дочка старша не проста. Знаменита дівка на цілий світ. — Він так розповів про її красоту, яка вона була малою, що сльози виступали в усіх на очах. Олеся.
— Героїня?
— Ні. В тилу прославила епоху,
— Чим?
— Не скажу.
— Ну, скажіть.