Грейсон зняв кайдани з рук і ніг прикутого до ліжка юнака.
– Харте! – гукнув роздратовано.
Той не поворухнувся. Грейсон, повагавшись, з усієї сили копнув його ногою.
– Гей, Харте, чорт тебе забирай! Я тебе звільняю – бо можу й не повернутися.
Джон Харт не розплющив очей, і взагалі невідомо було, чи він щось відчув. Єдиною ознакою життя в цьому нерухомому тілі було те, що воно іще не застигло, а лишалося пружним. Обличчя було дуже бліде, чорне волосся злиплося від поту.
Грейсон розважливо проказав:
– Харте, я вирушаю на розшуки Малкінса. Пам’ятаєш, він пішов чотири дні тому, збираючись щонайбільше за двадцять чотири години повернутися?
Не одержавши відповіді, літній чоловік зібрався був іти, але повагався й сказав:
– Харте, якщо я не вернуся, ти повинен збагнути, де ми є. Зрозумій, це нова планета. До нас тут ніхто ще не був. Наш корабель зазнав аварії, ми дісталися сюди втрьох у рятувальній капсулі, і нам конче потрібне пальне. Його й пішов шукати Малкінс, а я зараз іду на розшуки Малкінса.
Постать на койці лишалась нерухомою. І Грейсон неохоче вийшов із капсули і подався до пагорбів. Він майже ні на що не сподівався.
Троє людей було на цій забутій богом планеті, і з них один – божевільний.
Дорогою Грейсон здивовано роззирався навкруги. Пейзаж дуже нагадував земний: дерева, кущі, трава і далекі гори, огорнуті млою. Трохи дивно! Адже після посадки вони з Малкінсом були певні, що опинилися в пустельному світі без атмосфери й життя.
Легенький вітерець торкався його щік. У повітрі пахло квітами, Грейсон бачив, як пурхають між дерев пташки, а одного разу почув пташиний спів, страшенно схожий на щебет польового жайворонка.
Він ішов цілий день, але так і не натрапив на слід Малкінса. Не було й ніяких поселень, які свідчили б про наявність на планеті розумного життя.
Вже перед смерком він почув: його кличе по імені якась жінка.
Здригнувшись, Грейсон озирнувся. То була його мати, але набагато молодша, ніж запам’яталась йому в труні вісім років тому. Вона наблизилась і промовила суворо: “Біллі, не забудь узути гумові чоботи”.
Він витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Потім, наважившись, підійшов і торкнувся до неї. Жінка взяла його за руку. Пальці її були теплі, як у живої.
Вона сказала:
– Піди скажи батькові, що вечеря готова.
Грейсон випручався і відступив, напружено озираючись. Вони удвох стояли на безлюдній, порослій травою рівнині. Далеко попереду виблискувала сріблом річка.
Він одвернувся від жінки й пішов назустріч вечірнім сутінкам. Коли озирнувся, нікого вже не було. Аж раптом відчув: поряд із ним іде в ногу якийсь хлопчик. Спочатку Грейсон не звернув на нього уваги, але потім крадькома глянув на свого попутника.
Це був він сам у п’ятнадцять років.
Якраз перед тим, як ніч, поступово поглинаючи усе навкруги, позбавила його останньої можливості щось роздивитися, він побачив другого хлопчика, що йшов поряд із першим. Він сам, років десь у одинадцять.
“Троє Біллів Грейсонів” – подумав Грейсон. Він несамовито зареготався.
Потім побіг. Коли озирнувся, був уже сам. Схлипуючи, уповільнив ходу і майже відразу почув з м’якої темряви дитячий сміх.
Знайомі звуки, але вони його приголомшили.
Грейсон заговорив, захлинаючись:
– Це ж усе я у різному віці. Ану забирайтеся! Я знаю, що це тільки галюцинації! – Втомившись і зірвавши голос, він подумав: “Тільки галюцинації? Чи я певен?”
Він почувався страшенно пригніченим і виснаженим.
– Ми з Хартом, – стомлено промовив він уголос, – з однієї божевільні.
Прийшов холодний ранок, а з ним і надія, що схід сонця поклав край божевіллю цієї ночі. Поки світло повільно розливалося над рівниною, Грейсон зачудовано оглядався навкруги. Він стояв на пагорбі, а біля його ніг лежало рідне місто Каліпсо, що в штаті Огайо.
Він дивився, не відводячи здивованих очей, а потім побіг до нього, бо Ж місто виглядало таким же справжнім, як саме життя.
Це було Каліпсо, але таке, яким Грейсон пам’ятав його з дитинства. Він попрямував до свого будинку. І таки побачив його: десятилітнього хлопчика, якого пізнав би будь-де. Він гукнув хлопця, але той тільки глянув на нього, відвернувся й побіг у дім.
Грейсон розлігся на газоні й заплющив очі. “Хтось, – сказав він собі, – чи може щось копіює мої спогади й прокручує їх перед моїми очима”. Йому здалося, він повинен завжди це пам’ятати, щоб не збожеволіти й лишитись живим.
Минуло шість днів, відтоді, як пішов Грейсон. Джон Харт, що лишився на борту капсули, поворухнувся й розплющив очі.
– Їсти, – сказав уголос, ні до кого не звертаючись. Почекав невідомо чого, потім стомлено, підвівся, ступив на підлогу й попрямував до харчового відсіку. Вгамувавши голод, підійшов до відчиненого люка й довго стояв там, розглядаючи майже земний пейзаж, що лежав перед очима. Від цього йому якось покращало.
Раптом він зіскочив униз і подався до найближчого пагорба. Швидко сутеніло, та йому й на думку не спадало повернути назад. Незабаром капсула загубилася в сутінках.
Першою, кого він зустрів, була дівчина його юності. Вона з’явилася звідкись із темряви й заговорила до нього. Довго точилася їхня розмова, а наприкінці вони вирішили одружитися.
Урочиста церемонія відбулася тут-таки на місці. Їх повінчав священик, який під’їхав на авто до чудового будинку в передмісті Пітсбурга, де вже зібралися обидві сім’ї. Священиком був знайомий Харту з дитинства дідок.
Медовий місяць вони провели в Нью-Йорку та на Ніагарському водоспаді. Потім на аеротаксі полетіли до Каліфорнії, де заздалегідь вирішили оселитися. Якось непомітно у них з’явилося троє дітей та сто тисяч акрів землі, на яких паслося стадо в мільйон голів, а їхні пастухи вдягалися як кінозірки з ковбойських стрічок.
Для Грейсона цивілізація, що на його очах так блискавично виникла й досягла розквіту на цій колись безлюдній, позбавленій повітря планеті, здавалась кошмаром. Люди, з якими він зустрічався, жили по сімдесят років. Діти народжувалися через дев’ять місяців і десять днів після зачаття.
Він поховав шість поколінь заснованої ним сім’ї. Аж одного разу, йдучи у Нью-Йорку по Бродвею, він помітив невисокого кремезного чоловіка, що чимчикував йому назустріч. Від несподіванки Грейсон став як укопаний.
– Генрі! – загорлав він. – Генрі Малкінс!
– Чорт забирай! Білл Грейсон!