Аннабела переклала кошик у другу руку, нишком позирнула на сестру.
— Що я можу зробити? Вони мають побути з нами.
— Я знаю.
— Не треба підкреслювати це.
— Мені шкода.
— Пол повинен…
— Бело, я все розумію.
— І вона принаймні робить, що може.
— Я не вмію відгороджуватись за усміхненим обличчям. Як ти.
Кілька кроків минули мовчки.
Кетрін озвалася:
— Це несправедливо… — А після паузи: — Чуже щастя. Коли почуваєшся зайвою. На решту життя.
— Це минеться. — Сестра додала: — Якщо ти постараєшся.
— Ти зовсім як мама.
Аннабела посміхнулась:
— І Пол завжди на це скаржиться.
— Який розумний Пол.
— Падлюка він.
— Я тебе за язик не тягла.
— Не махлюй.
Кетрін відповіла усміхом на її швидкий погляд.
— Стара дурка Бела? З її нестерпним чоловіком, нестерпним домом і нестерпними дітлахами? Ну хто, хто їй може позаздрити?
Аннабела зупинилась, одна з її звичайних сценок:
— Кет, адже я не така!
— Така самісінька. І я б дуже хотіла заздрити тобі. — Вона кинула через плече: — Ти принаймні справжня.
Аннабела крокувала позаду.
— В кожному разі, Кандіда дійсно жахлива. Я просто мушу щось із нею зробити. Це все його ясновельможність. Він лише й знає свій «перехідний вік». Тобто, відчепіться від мене, заради Господа, з моїми дітьми.
Кетрін посміхнулась. Аннабела сказала:
— Це не смішно. Ніяк не второпаю, все-таки, чому ти так на них заповзялася?
— Бо вони знецінюють усе.
— Менше, ніж ти недооцінюєш.
Це змусило Кетрін на якусь мить замовкнути.
— Дешеві людці.
Бела докинула:
— Але ти ж навіть не знаєш їх, а, як на мене, вона дуже мила.
— Як киця?
— Кет!
— Терпіти не можу артисток. А надто поганих.
— Вона так старалася догодити вчора ввечері. (Кетрін ледь помітно знизала плечима.) Пол вважає, що Пітер страшенно розумний.
— На безриб’ї.
— Ти просто нестерпний інтелектуальний сноб.
— Я не звинувачую Пола.
— Але вони наші друзі. В усякому разі — Пітер.
Кетрін обернулася до Бели, зсунула на ніс окуляри і хвильку дивилася їй в очі: адже ти прекрасно знаєш, що я про це все думаю. Знову запала мовчанка, з-поміж дерев попереду долинали дитячі голоси.