— І дуже шкода, — сказав я. — Коли б ми жили в середньовіччі, Марі могла бути моєю коханкою, і ніхто б не чіплявся весь час до її сумління. Ну, та вона однак повернеться до мене.
— Я на вашому місці, Шнір, не був би таким упевненим, — порадив Кінкель. — Ваше лихо в тому, що ви, певно, нездатні сприймати метафізичні поняття.
— Поки Марі турбувалась про спасіння моєї душі, з нею було все гаразд, але ви втовкмачили їй, що вона мусить турбуватись про спасіння своєї власної душі, і тепер вийшло так, що я, хоч і нездатний сприймати метафізичні поняття, змушений турбуватися про спасіння душі Марі. Якщо вона зійдеться з Цюпфнером, тоді стане справжньою грішницею. Тут я дещо кумекаю в вашій метафізиці: якщо Марі це зробить, то, значить, піде по шляху зради й розпусти, а ваш прелат Зоммервільд у всьому цьому відіграє роль звідника.
Кінкель таки видавив з себе сміх, хоча вже й не такий гучний.
— Все це звучить досить смішно, особливо коли взяти до уваги, що Геріберт, так би мовити, є визнаним світським главою німецького католицизму, а прелат Зоммервільд, так би мовити, його духовним главою.
— А ви — його совістю, — гнівно докинув я, — і добре знаєте, що я сказав правду.
Він засопів у трубку, стоячи там у себе, на Венусберзі, під найменш цінною з своїх мадонн.
— Ви такий молодий, що я не знаю, як вам і відповісти, просто заздрю вашій молодості.
— Облиште це, докторе, — сказав я, — не бентежтесь і не заздріть мені. Якщо Марі не повернеться до мене, я візьму та й уб’ю вашого премилого прелата. Просто піду та й уб’ю, — додав я, — мені вже більше нічого втрачати.
Кінкель нічого не відповів, тільки знову взяв у рот сигару.
— Я знаю, — напосідав я, — знаю, що зараз ваше сумління гарячково шукає виходу. Якби я вбив Цюпфнера, вам це було б на руку: він вас терпіти не може і надто «правий» для вас, а от Зоммервільд — той ваша міцна опора в Римі, де про вас — до речі, на мою скромну думку, цілком несправедливо — іде слава як про радикального «лівого».
— Облиште, нарешті, свої дурниці, Шнір. Що це сьогодні з вами?
— Католики нервують мене, — відповів я, — бо надто нечесно грають.
— А протестанти? — запитав він сміючись.
— Від їхнього копирсання у власній совісті мене просто нудить.
— А як атеїсти? — Він ще й досі сміявся.
— Нудно мені з ними, бо вони тільки й говорять, що про бога.
— А хто ж, власне, ви самі?
— Я клоун, — відповів я, — і в даний момент кращий, ніж про мене йде слава. На світі є одна істота католицького віросповідання, яка мені конче потрібна, — Марі, але саме її ви відняли у мене.
Дурниці, Шнір, — сказав він, — викиньте з голови свою теорію викрадання. Ми живемо в двадцятому сторіччі.
— В тім-то й річ, — мовив я. — В тринадцятому я був би милим блазнем десь при дворі, і навіть кардиналам не було б ніякого діла до того, одружений я з нею чи ні. А тепер всякий католик шарпає її бідолашну совісте штовхає її на шлях розпусти і зради лише через якийсь там безглуздий клаптик паперу. В тринадцятому сторіччі вас би, докторе, за ваших мадонн відлучили б від церкви. Вам добре відомо, що їх поцупили з баварських та тірольських церков, а ви й без мене знаєте, що пограбування церкви ще і в наші часи вважається досить тяжким злочином.
— Послухайте, Шнір, — не витримав він, — невже ви прагнете образити мене особисто? Цього я од вас не чекав.
— І дуже шкода, — сказав я. — Коли б ми жили в середньовіччі, Марі могла бути моєю коханкою, і ніхто б не чіплявся весь час до її сумління. Ну, та вона однак повернеться до мене.
— Я на вашому місці, Шнір, не був би таким упевненим, — порадив Кінкель. — Ваше лихо в тому, що ви, певно, нездатні сприймати метафізичні поняття.
— Поки Марі турбувалась про спасіння моєї душі, з нею було все гаразд, але ви втовкмачили їй, що вона мусить турбуватись про спасіння своєї власної душі, і тепер вийшло так, що я, хоч і нездатний сприймати метафізичні поняття, змушений турбуватися про спасіння душі Марі. Якщо вона зійдеться з Цюпфнером, тоді стане справжньою грішницею. Тут я дещо кумекаю в вашій метафізиці: якщо Марі це зробить, то, значить, піде по шляху зради й розпусти, а ваш прелат Зоммервільд у всьому цьому відіграє роль звідника.
Кінкель таки видавив з себе сміх, хоча вже й не такий гучний.
— Все це звучить досить смішно, особливо коли взяти до уваги, що Геріберт, так би мовити, є визнаним світським главою німецького католицизму, а прелат Зоммервільд, так би мовити, його духовним главою.
— А ви — його совістю, — гнівно докинув я, — і добре знаєте, що я сказав правду.
Він засопів у трубку, стоячи там у себе, на Венусберзі, під найменш цінною з своїх мадонн.
— Ви такий молодий, що я не знаю, як вам і відповісти, просто заздрю вашій молодості.
— Облиште це, докторе, — сказав я, — не бентежтесь і не заздріть мені. Якщо Марі не повернеться до мене, я візьму та й уб’ю вашого премилого прелата. Просто піду та й уб’ю, — додав я, — мені вже більше нічого втрачати.
Кінкель нічого не відповів, тільки знову взяв у рот сигару.
— Я знаю, — напосідав я, — знаю, що зараз ваше сумління гарячково шукає виходу. Якби я вбив Цюпфнера, вам це було б на руку: він вас терпіти не може і надто «правий» для вас, а от Зоммервільд — той ваша міцна опора в Римі, де про вас — до речі, на мою скромну думку, цілком несправедливо — іде слава як про радикального «лівого».
— Облиште, нарешті, свої дурниці, Шнір. Що це сьогодні з вами?
— Католики нервують мене, — відповів я, — бо надто нечесно грають.
— А протестанти? — запитав він сміючись.
— Від їхнього копирсання у власній совісті мене просто нудить.
— А як атеїсти? — Він ще й досі сміявся.
— Нудно мені з ними, бо вони тільки й говорять, що про бога.
— А хто ж, власне, ви самі?
— Я клоун, — відповів я, — і в даний момент кращий, ніж про мене йде слава. На світі є одна істота католицького віросповідання, яка мені конче потрібна, — Марі, але саме її ви відняли у мене.
Дурниці, Шнір, — сказав він, — викиньте з голови свою теорію викрадання. Ми живемо в двадцятому сторіччі.
— В тім-то й річ, — мовив я. — В тринадцятому я був би милим блазнем десь при дворі, і навіть кардиналам не було б ніякого діла до того, одружений я з нею чи ні. А тепер всякий католик шарпає її бідолашну совісте штовхає її на шлях розпусти і зради лише через якийсь там безглуздий клаптик паперу. В тринадцятому сторіччі вас би, докторе, за ваших мадонн відлучили б від церкви. Вам добре відомо, що їх поцупили з баварських та тірольських церков, а ви й без мене знаєте, що пограбування церкви ще і в наші часи вважається досить тяжким злочином.
— Послухайте, Шнір, — не витримав він, — невже ви прагнете образити мене особисто? Цього я од вас не чекав.