Вона, звичайно, все забула про колишнього Шніцлера, мене навіть дивує, що вираз «жидовствуючі янкі» взагалі викликає у неї якісь спогади. Я вже давно перестав каятися, що почав розмову з матір’ю в такому тоні.
— А як мій дідусь? — поцікавився я.
— Неймовірно чудово, — сказала вона. — Він просто незламний. Скоро відзначатиме своє дев’яностоліття. Я збагнути не можу, як він так тримається.
— Це дуже просто, — мовив я, — таких дідуганів не підточують ні спогади, ані докори сумління. Він дома?
— Ні, — відповіла мати, — поїхав на півтора місяця на острів Іск’я.
Ми обоє замовкли. Я ще й досі не цілком опанував свій голос, а мати вже зовсім заспокоїлась і невдовзі спитала мене:
— Але з яким наміром ти, власне, подзвонив — я чула, у тебе знову щось не гаразд. Мені розповіли, що в тебе якісь невдачі в роботі.
— Он як! — вихопилось у мене. — Ти, певно, боїшся, що я проситиму у вас грошей, але цього, мамо, тобі не слід боятись. Ви ж однаково не дасте мені нічого. Доведеться вдатися до суду, бо я таки потребую грошей для поїздки в Америку. Один добродій запропонував мені там вигідне діло. Щоправда, чоловік той «жидовствуючий янкі», але я вже постараюсь не допустити ніяких расових суперечностей.
Тепер мати й не збиралась плакати. Перш ніж покласти трубку, я ще почув якісь її міркування про принципи. Між іншим, від неї пахло тим, що й завжди: нічим. «Від справжньої дами нічим не пахне» — такий один з її принципів. Мабуть, мій батько саме тому знайшов собі таку гарненьку коханку, яка, напевно, «нічим не пахне», але схожа на запашну квіточку.
Підмостивши собі під спину всі диванні подушечки й задерши якнайвище хвору ногу, я підсунув до себе телефон і подумав, чи не сходити в кухню та не принести сюди з холодильника ще й пляшку з коньяком?
Оте «невдачі в роботі» прозвучало в устах матері особливо єхидно, вона навіть не намагалася приховати свій тріумф. Мабуть-таки, я був надто наївним, гадаючи, що тут, у Бонні, ніхто не знає про мій провал. Коли знала мати, значить, знав батько, знав і Лео, а від нього — Цюпфнер, усе їхнє «коло» і Марі. Це прикро вразить її, дужче, ніж мене. Якби я кинув пити, то досить скоро знову досяг би того рівня, який мій агент Цонерер називає «помітно вище середнього», і цього б вистачило, щоб дотягнути останні двадцять два роки, що лишилися до стічної канави. Що найбільше Цонерер завжди вихваляє, так це мій «широкий професійний діапазон»; на мистецтві так чи інакше він аністілечки не розуміється і судить про нього з майже геніальною наївністю просто по успіху. Тут він трохи таки розбирається і добре знає, що я ще років з двадцять можу прохалтурити вище рівня тридцяти марок.
От Марі — та дивиться на це діло інакше. Її засмутить «деградація артиста» і мої злидні, в чому я сам нічого жахливого не вбачаю. Кожна стороння людина — а на цьому світі всі люди чужі одне одному — сприймає всяке діло гірше або краще, ніж той, кого воно стосується, незалежно, про що йдеться: про щастя чи нещастя, невдачу в коханні чи «деградацію артиста». Мені байдуже, виступатиму я в затхлих залах перед католицькими домогосподарками або євангелістськими медсестрами з хорошими комічними номерами чи лише кривлятимуся по-блазнівськи. Тільки, на жаль, у всіх представників отих релігійних товариств якесь дивне уявлення про гонорар. Само собою зрозуміло, яка-небудь добросерда дама, голова такого товариства, гадає, що п’ятдесят марок — досить пристойна сума, і якщо комік одержить її двадцять разів на місяць, то зможе прожити. Та коли я їй показую рахунок за грим і намагаюсь пояснити, що для тренування мені потрібна не комірчина, а простора кімната в готелі, вона, певно, думає, ніби моя коханка обходиться мені, як цариця Савська. Якщо ж я ще й розповім їй, що харчуюсь майже самими вареними яйцями, бульйоном, фрикадельками та помідорами, вона почне хреститися, гадаючи, ніби я такий виснажений тому, що відмовляю собі в «пристойному обіді». А коли я потім признаюся, що моїми уподобаннями є вечірні газети, сигарети і гра «не гнівайся друже», вона гадатиме — я просто якийсь шахрай. Я вже давно зарікся будь з ким говорити про гроші та про мистецтво. Там, де стикаються ці два поняття, завжди щось не гаразд: за мистецтво або недоплачують або переплачують. Одного разу я зустрів у англійському бродячому цирку клоуна, який професійно стояв у двадцять, а як артист — у десять разів вище за мене, але за вечір не заробляв і десяти марок; звався він Джеймс Елліс, йому вже було під сорок, і коли я запросив його повечеряти — нам подали яєчню з шинкою, салат і пиріг з яблуками, — чоловіка занудило: він уже років з десять не їв так багато за один раз. З часу знайомства з Джеймсом я вже більше ні про гроші, ні про мистецтво з людьми не балакаю.
Будь що буде — все одно доведеться валятись у стічній канаві. А у Марі зовсім інші ідеї в голові — вона завжди говорила про якийсь «промисл божий»; у всьому виявляється той промисл, навіть і в моїй поведінці — що я такий веселий, такий по-своєму благочестивий, такий цнотливий і таке інше. Просто жахливо, що тільки твориться в головах у тих католиків. Вони навіть доброго вина не можуть випити без якихось вивихів, а будь-що повинні «усвідомити», чи хороше вино і чому воно таке. Щодо «свідомості» вони не поступляться й перед марксистами. Марі просто вжахнулась, коли я кілька місяців тому купив гітару і заявив, що маю намір сам складати пісні — слова й музику — і виконувати їх під акомпанемент гітари. Вона сказала, що це «нижче мого рівня», а я їй відповів, що нижче рівня стічної канави лежить хіба що підземна каналізація, але Марі не зрозуміла мене, а я не люблю пояснювати образні вислови. Або мене розуміють — або ні. Я не якийсь там тлумач біблії.
Хто-небудь сторонній міг подумати, ніби порвалася моя маріонеткова нитка; навпаки — я міцно тримав її в своїх руках і ніби збоку бачив сам себе, як я лежав там, у Бохумі, на сцені п’яний, з забитим коліном, чув у залі співчутливий шепіт і здавався собі негідником: я аж ніяк не заслуговував такого співчуття, було б приємніше, якби мене трохи освистали; навіть шкандибав я дужче, ніж боліло, хоча й справді ушкодив ногу. Я хочу повернути Марі, — і по-своєму почав боротися за неї, — лише заради того, що в її книжках визначається як «плотське бажання».
Мені сповнилось двадцять один, а їй дев’ятнадцять, коли я одного вечора просто прийшов до неї в кімнату, щоб робити з нею те, що робить чоловік з жінкою. Ще вдень я побачив її з Цюпфнером: взявшись за руки, вони йшли з католицького молодіжного клубу, обоє посміхались, і це мене вразило в саме серце. Вона має бути моя, а не Цюпфнерова, тому оті їхні дурощі — тримання за ручки — доводили мене до шаленства. Цюпфнера знало майже все місто, головним чином завдяки його батькові, якого націсти вигнали з роботи; батько Цюпфнера був учителем, і коли зразу ж після війни його хотіли призначити директором тієї самої школи, він відмовився. Хтось навіть хотів висунути його на посаду міністра, але він розсердився і заявив: «Я вчитель і хочу знову працювати вчителем». То був високий, мовчазний чоловік, а як учитель — мені здавався трохи нудним. Якось він заступав вашого вчителя німецької літератури й прочитав нам вірша про молоду, вродливу фею Ліло.
Взагалі моя думка про шкільні справи нічого не важить. Було просто помилкою змушувати мене вчитися довше, ніж це передбачено законом; навіть законний термін надто довгий. Проте я ніколи не скаржився на вчителів, а тільки на своїх батьків. По-моєму, отим забобонним уявленням — «Але ж він повинен мати атестат зрілості!» — має зайнятись «Об’єднаний комітет товариств по боротьбі з расовими суперечностями». Це дійсно одна з расових проблем: той з атестатом зрілості, той без атестата, той просто вчитель, той старший учитель, той академік, той не академік, — самі тобі раси.
Прочитавши нам вірша, батько Цюпфнера трохи помовчав, а потім запитав, усміхнувшись:
— Ну, може, хтось із вас хоче висловити свою думку?
Я зразу ж схопився на ноги й випалив:
— По-моєму, це прекрасний вірш!
Весь клас вибухнув дружним сміхом, тільки Цюпфнсрів батько не сміявся. Він лише осміхнувся, проте не зарозуміло. Мені він здавався дуже симпатичним, тільки трохи сухуватим. Сина його я знав не досить добре, проте краще, ніж батька. Одного разу я проходив повз спортивний майданчик, де він з своєю групою саме грав у футбол, і, коли я зупинився, спостерігаючи гру, він гукнув мені:
— Хочеш пограти з нами?
Вона, звичайно, все забула про колишнього Шніцлера, мене навіть дивує, що вираз «жидовствуючі янкі» взагалі викликає у неї якісь спогади. Я вже давно перестав каятися, що почав розмову з матір’ю в такому тоні.
— А як мій дідусь? — поцікавився я.
— Неймовірно чудово, — сказала вона. — Він просто незламний. Скоро відзначатиме своє дев’яностоліття. Я збагнути не можу, як він так тримається.
— Це дуже просто, — мовив я, — таких дідуганів не підточують ні спогади, ані докори сумління. Він дома?
— Ні, — відповіла мати, — поїхав на півтора місяця на острів Іск’я.
Ми обоє замовкли. Я ще й досі не цілком опанував свій голос, а мати вже зовсім заспокоїлась і невдовзі спитала мене:
— Але з яким наміром ти, власне, подзвонив — я чула, у тебе знову щось не гаразд. Мені розповіли, що в тебе якісь невдачі в роботі.
— Он як! — вихопилось у мене. — Ти, певно, боїшся, що я проситиму у вас грошей, але цього, мамо, тобі не слід боятись. Ви ж однаково не дасте мені нічого. Доведеться вдатися до суду, бо я таки потребую грошей для поїздки в Америку. Один добродій запропонував мені там вигідне діло. Щоправда, чоловік той «жидовствуючий янкі», але я вже постараюсь не допустити ніяких расових суперечностей.
Тепер мати й не збиралась плакати. Перш ніж покласти трубку, я ще почув якісь її міркування про принципи. Між іншим, від неї пахло тим, що й завжди: нічим. «Від справжньої дами нічим не пахне» — такий один з її принципів. Мабуть, мій батько саме тому знайшов собі таку гарненьку коханку, яка, напевно, «нічим не пахне», але схожа на запашну квіточку.
Підмостивши собі під спину всі диванні подушечки й задерши якнайвище хвору ногу, я підсунув до себе телефон і подумав, чи не сходити в кухню та не принести сюди з холодильника ще й пляшку з коньяком?
Оте «невдачі в роботі» прозвучало в устах матері особливо єхидно, вона навіть не намагалася приховати свій тріумф. Мабуть-таки, я був надто наївним, гадаючи, що тут, у Бонні, ніхто не знає про мій провал. Коли знала мати, значить, знав батько, знав і Лео, а від нього — Цюпфнер, усе їхнє «коло» і Марі. Це прикро вразить її, дужче, ніж мене. Якби я кинув пити, то досить скоро знову досяг би того рівня, який мій агент Цонерер називає «помітно вище середнього», і цього б вистачило, щоб дотягнути останні двадцять два роки, що лишилися до стічної канави. Що найбільше Цонерер завжди вихваляє, так це мій «широкий професійний діапазон»; на мистецтві так чи інакше він аністілечки не розуміється і судить про нього з майже геніальною наївністю просто по успіху. Тут він трохи таки розбирається і добре знає, що я ще років з двадцять можу прохалтурити вище рівня тридцяти марок.
От Марі — та дивиться на це діло інакше. Її засмутить «деградація артиста» і мої злидні, в чому я сам нічого жахливого не вбачаю. Кожна стороння людина — а на цьому світі всі люди чужі одне одному — сприймає всяке діло гірше або краще, ніж той, кого воно стосується, незалежно, про що йдеться: про щастя чи нещастя, невдачу в коханні чи «деградацію артиста». Мені байдуже, виступатиму я в затхлих залах перед католицькими домогосподарками або євангелістськими медсестрами з хорошими комічними номерами чи лише кривлятимуся по-блазнівськи. Тільки, на жаль, у всіх представників отих релігійних товариств якесь дивне уявлення про гонорар. Само собою зрозуміло, яка-небудь добросерда дама, голова такого товариства, гадає, що п’ятдесят марок — досить пристойна сума, і якщо комік одержить її двадцять разів на місяць, то зможе прожити. Та коли я їй показую рахунок за грим і намагаюсь пояснити, що для тренування мені потрібна не комірчина, а простора кімната в готелі, вона, певно, думає, ніби моя коханка обходиться мені, як цариця Савська. Якщо ж я ще й розповім їй, що харчуюсь майже самими вареними яйцями, бульйоном, фрикадельками та помідорами, вона почне хреститися, гадаючи, ніби я такий виснажений тому, що відмовляю собі в «пристойному обіді». А коли я потім признаюся, що моїми уподобаннями є вечірні газети, сигарети і гра «не гнівайся друже», вона гадатиме — я просто якийсь шахрай. Я вже давно зарікся будь з ким говорити про гроші та про мистецтво. Там, де стикаються ці два поняття, завжди щось не гаразд: за мистецтво або недоплачують або переплачують. Одного разу я зустрів у англійському бродячому цирку клоуна, який професійно стояв у двадцять, а як артист — у десять разів вище за мене, але за вечір не заробляв і десяти марок; звався він Джеймс Елліс, йому вже було під сорок, і коли я запросив його повечеряти — нам подали яєчню з шинкою, салат і пиріг з яблуками, — чоловіка занудило: він уже років з десять не їв так багато за один раз. З часу знайомства з Джеймсом я вже більше ні про гроші, ні про мистецтво з людьми не балакаю.
Будь що буде — все одно доведеться валятись у стічній канаві. А у Марі зовсім інші ідеї в голові — вона завжди говорила про якийсь «промисл божий»; у всьому виявляється той промисл, навіть і в моїй поведінці — що я такий веселий, такий по-своєму благочестивий, такий цнотливий і таке інше. Просто жахливо, що тільки твориться в головах у тих католиків. Вони навіть доброго вина не можуть випити без якихось вивихів, а будь-що повинні «усвідомити», чи хороше вино і чому воно таке. Щодо «свідомості» вони не поступляться й перед марксистами. Марі просто вжахнулась, коли я кілька місяців тому купив гітару і заявив, що маю намір сам складати пісні — слова й музику — і виконувати їх під акомпанемент гітари. Вона сказала, що це «нижче мого рівня», а я їй відповів, що нижче рівня стічної канави лежить хіба що підземна каналізація, але Марі не зрозуміла мене, а я не люблю пояснювати образні вислови. Або мене розуміють — або ні. Я не якийсь там тлумач біблії.
Хто-небудь сторонній міг подумати, ніби порвалася моя маріонеткова нитка; навпаки — я міцно тримав її в своїх руках і ніби збоку бачив сам себе, як я лежав там, у Бохумі, на сцені п’яний, з забитим коліном, чув у залі співчутливий шепіт і здавався собі негідником: я аж ніяк не заслуговував такого співчуття, було б приємніше, якби мене трохи освистали; навіть шкандибав я дужче, ніж боліло, хоча й справді ушкодив ногу. Я хочу повернути Марі, — і по-своєму почав боротися за неї, — лише заради того, що в її книжках визначається як «плотське бажання».
Мені сповнилось двадцять один, а їй дев’ятнадцять, коли я одного вечора просто прийшов до неї в кімнату, щоб робити з нею те, що робить чоловік з жінкою. Ще вдень я побачив її з Цюпфнером: взявшись за руки, вони йшли з католицького молодіжного клубу, обоє посміхались, і це мене вразило в саме серце. Вона має бути моя, а не Цюпфнерова, тому оті їхні дурощі — тримання за ручки — доводили мене до шаленства. Цюпфнера знало майже все місто, головним чином завдяки його батькові, якого націсти вигнали з роботи; батько Цюпфнера був учителем, і коли зразу ж після війни його хотіли призначити директором тієї самої школи, він відмовився. Хтось навіть хотів висунути його на посаду міністра, але він розсердився і заявив: «Я вчитель і хочу знову працювати вчителем». То був високий, мовчазний чоловік, а як учитель — мені здавався трохи нудним. Якось він заступав вашого вчителя німецької літератури й прочитав нам вірша про молоду, вродливу фею Ліло.
Взагалі моя думка про шкільні справи нічого не важить. Було просто помилкою змушувати мене вчитися довше, ніж це передбачено законом; навіть законний термін надто довгий. Проте я ніколи не скаржився на вчителів, а тільки на своїх батьків. По-моєму, отим забобонним уявленням — «Але ж він повинен мати атестат зрілості!» — має зайнятись «Об’єднаний комітет товариств по боротьбі з расовими суперечностями». Це дійсно одна з расових проблем: той з атестатом зрілості, той без атестата, той просто вчитель, той старший учитель, той академік, той не академік, — самі тобі раси.
Прочитавши нам вірша, батько Цюпфнера трохи помовчав, а потім запитав, усміхнувшись:
— Ну, може, хтось із вас хоче висловити свою думку?
Я зразу ж схопився на ноги й випалив:
— По-моєму, це прекрасний вірш!
Весь клас вибухнув дружним сміхом, тільки Цюпфнсрів батько не сміявся. Він лише осміхнувся, проте не зарозуміло. Мені він здавався дуже симпатичним, тільки трохи сухуватим. Сина його я знав не досить добре, проте краще, ніж батька. Одного разу я проходив повз спортивний майданчик, де він з своєю групою саме грав у футбол, і, коли я зупинився, спостерігаючи гру, він гукнув мені:
— Хочеш пограти з нами?